На цьому курсі нашу інстаграмницю, відому в інтернетному межисвіті особу, неприємно вразило ВСЕ: і необхідність вдумливого та неквапливого вчитування у твори визначних майстрів слова, і рутинна робота над редагуванням текстів, і стилістичні вправи, які виробляють усвідомлений підхід до писаного слова, роблячи текст різноманітним і читабельним. Зневажливо поглянувши на відвідувачів курсу, переважно своїх ровесників, що самозабутньо опрацьовували запропоновану тему, відома особа стенула плечима й поцікавилася, чи не можна освоїти літературну, як там її, майстерність у пришвидшеному режимі, більш придатному для нашого сучасного темпу життя, хвилин так за п’ятнадцять. Почувши рішуче «ні», відома особа покинула заняття курсу й більше ніколи там не з’являлася. Це, природно, анітрохи не зменшило кількості підписників у її інстаграмі, ані макабричних граматичних і стилістичних помилок у її блозі. Ба більше, злі язики розповідають, що невдовзі вона сама написала роман, який ось-ось видасть одне з провідних видавництв країни, і вже готує відкриття власного курсу літературної майстерності на ютубі, де, можна не сумніватися, у неї буде ще більше відданих підписників, ніж в інстаграмі.
Зізнаюся чесно: за двома-трьома незначними винятками, до яких, зокрема, належить і праця моєї однокурсниці, за яку я щиро вдячний, я доволі скептично ставлюся до всяких оплачуваних спроб навчити писати, особливо ж — писати книжки. Адже переважно всі ці літературні школи й семінари поетичної майстерності створюються з однією доволі-таки прозаїчною метою — треба заробити грошей. Можна продавати китайські товари на Joom, а можна торгувати безпрограшними рецептами написання геніальних романів, приречених на Нобелівську премію.
Читайте також: Про нервових святих
Водночас засновники таких літературних курсів навряд чи розкажуть своїм довірливим і наївним слухачам, які вирішили нашвидкуруч стати новітніми Бальзаками, що, скажімо, автор одного з найвидатніших романів XX століття — Герман Брох, якого називали «німецьким Джойсом», працював над «Смертю Верґілія» понад десять років, наполегливо шліфуючи кожну фразу й кожен період. Всесвітнє визнання цей письменник здобув уже після смерті, а Нобелівської премії не отримав узагалі, хоча порівняно з його шедевром твори багатьох лауреатів згаданої премії здаються безпорадним овечим беканням. Не розкажуть на цих курсах і про отруєну газом Сильвію Плат, ані про втоплену Вірджинію Вулф, ні словом не згадають про трагічні долі сотень інших блискучих авторів, для кого безсумнівний літературний дар і талант обернувся не менш безсумнівним прокляттям. Якби я вів курси літературної майстерності, чого, на щастя, я безперечно не стану робити за жодних обставин, то кожне заняття зі слухачами розпочинав би словами: «Подумайте добре, сто разів подумайте, чи справді вам потрібна літературна творчість. Пам’ятайте: починаючи писати, ви ризикуєте здоров’ям, добробутом і самим життям. А тепер повернімося до нашої попередньої лекції про п’ятистопний ямб».
Є давній християнський символ, що зображує Ісуса Христа як пелікана, який, рятуючи пташенят від голодної смерті, роздирає собі груди й годує їх власною плоттю та кров’ю. Саме це в нашому світі, де сакральне замінили швидкістю, робить кожен справжній письменник. Безсонні муки творчості, змагання з непокірним словом, тривалі зациклювання на необхідному, але відсутньому повороті сюжету, інтимні осяяння, одкровення про власний небезпечний досвід жити — усе перетворюється на текст, який безоплатно й назавжди віддається в розпорядження невідомих, не завжди прихильно налаштованих читачів. І жодні у світі гонорари та премії не зможуть достатньо винагородити й надолужити цю безповоротну самовтрату, це роздавання навсібіч найдорожчого, найпотаємнішого, тільки тобі належного. Письменництво — добровільна самоекспропріація назавжди.
Утім, я сам закінчив Літературний інститут, що теж був літературною майстернею великого масштабу, яка дала чимало необхідних майбутньому письменникові навичок, орієнтирів і просто добрих знайомств із тобі подібними. Я ще й досі гортаю подеколи конспекти лекцій про творчість Джеймса Джойса, які читав незабутній Станіслав Джимбінов, досі стежу за творчістю близьких мені однокурсників (між іншим, кілька з них теж укоротили собі віку), обмінюючись із ними враженнями та оцінками сучасного літературного процесу.
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Бажано, щоб на початках літературної творчості був досвідчений і добре зорієнтований учитель, який розповість про книжки, що їх варто й не варто читати, ткне носом у твої відверто графоманські рядки, присоромить за банальне порівняння й похвалить за оригінальну риму. Бажано, щоб тобі хотілося слухати його день і ніч, нехтуючи всіма на світі іншими справами та розвагами, притаманними твоєму вікові. Бажано, щоб ти потай промовляв до себе: «Хоч би ще п’ятнадцять хвилин послухати… хоч би ще чверть години побути разом… ох, хоч би ці семінари й літературні студії не закінчувалися ніколи…»
Але я вже давно переконався, що життя завжди більше за наші уявлення про те, яким воно повинно бути. І тому побоююсь, що для здичавілої від ненастанної кріпацької праці на неозорих ланах інстаграму й фейсбуку публіки всі ці досвіди та поради виявляться недосяжними й непотрібними. Тепер уже мало тих, хто захоплено читав Бахтіна, Джойса або Германа Броха. Ці імена майже нічого нікому не кажуть, а якщо й кажуть, то зовсім інше, ніж говорили моєму поколінню. Теперішні блогери й інстаграмери мають якихось своїх, одноденних кумирів, переважно таких самих малоосвічених, поверхових, вульгарних і хамуватих — і ті за п’ятнадцять хвилин повністю задовольняють їхній невибагливий попит на все одразу.