Та й не може бути в країні, яка восьмий рік воює. Повідомлення про кількість обстрілів досі «фонять» у нашому інформаційному просторі. А також про навчання російської армії, що постійно відбуваються біля наших кордонів. Та ще й Білорусь із примхливого сусіда перетворилася на повноцінного ворога. Затишшя? Ні, не чули.
Те, що лукашенківська Білорусь — наш ворог, зрозуміло хоча б з того факту, що вона належить до військово-політичного союзу з РФ. Але офіційний Київ волів закривати очі на такі «дрібниці». Хотілося вірити, що минеться. Проте не минулося. Лукашенка прямо погрожує Україні. Якщо його обіцянки мирно перейти український кордон — відвертий епатаж, то схвальне ставлення до розміщення нових російських баз на території Білорусі — «чіткий сигнал», як люблять казати українські політики. Важко навіть полічити, який за ліком уже цей сигнал з Мінська. 600 політв’язнів, загибель Віталя Шишова в Києві, міграційна криза на кордоні з Литвою, політичні біженці в Україні — чим не привід замислитися чи «почати щось робити». Якщо у 2014–2015-му нам було справді важко посилити північний кордон, то в усі наступні роки він мав би стати пріоритетним у наших оборонно-безпекових планах. Та зрештою танки, вогневі точки й розгорнута система ППО в поліських болотах — це очевидно, але точно недостатньо. Наш (а заразом польський і литовський) інтерес у тому, щоб режим Лукашенки впав. Тому санкції, підтримка опозиції (втікачі від останнього диктатора Європи в Україні мають почуватися в безпеці), стримування білоруського режиму — це не дії «за компанію» з колективним Заходом, а логічне продовження нашої постколоніальної боротьби за виживання. Найгірший сценарій — жити сподіваннями, що «бацька» змінить настрій і знову постачатиме в Україну нафтопродукти й МАЗи. Українці, які показали пострадянським країнам, що жити без диктатури можливо, мають залишатися прикладом і надалі, а не толерувати сусідський режим.
Читайте також: Безпека, оборона і всі-всівсі
Новопризначений Головнокомандувач Збройних Сил Валерій Залужний заявив, що Україна готова відбити повномасштабне вторгнення, а 9–13 серпня відбудуться навчання на п’яти загальновійськових полігонах і острові Зміїний. Армія, за даними останнього опитування Центру Разумкова, має серед державних інституцій найвищий рівень довіри. Останні призначення бойових генералів на вищі керівні посади у професійних колах зустріли схвально. Але перед кожним із них стоїть сила-силенних завдань на вчора: від стандартів НАТО до модернізації техніки. На що ворог точно не чекатиме, то це на наше повне переоснащення, доведення боєготовності до максимально можливого рівня. Тому імплементація закону про національний спротив — це теж на вчора. Як і оборонне замовлення, і безпілотники, і нові бойові кораблі та літаки.
Упокорення метрополією колишньою колонії часто відбувається через економічні та культурні впливи. Вразлива, бідна країна ніколи не матиме по-справжньому сильної армії, солідарного суспільства. А відтак завжди є шанс розхитати її зсередини — тоді й на боєкомплектах можна заощадити, і власні втрати не будуть аж такими неприйнятними. За мірками українського електорального календаря, 2024 рік — це не дуже скоро. Але слід зважити, що того року ми маємо дуже великий ризик утратити російський газовий транзит, а відтак отримати дисбаланс в енергетиці. Цей виклик — не прорвана труба в комунгоспі, не кілометри доріг, що потребують ремонту, і не брак інвестицій. Усе значно серйозніше. Добудують «Північний потік-2» чи ні (найімовірніше, так), слід готуватися до найгіршого й уже зараз відпрацьовувати його як базовий сценарій, проводити стрес-тести. Наївно думати, що Берлін із відчуття провини візьме й профінансує наш енергетичний перехід. Проблеми з газопостачанням можуть виникнути вже цієї зими, тому між підготовкою до урочистостей влада має дбати про уникнення цієї халепи зараз, посеред спекотного літа.
Читайте також: Дурість чи зрада
Попри всі очевидні переваги впровадження мовного законодавства в гуманітарній сфері ми теж не відчуваємо жодного затишшя. Культурні зв’язки з імперією зміцнюються з кожним російським гастролером, що потрапляє на українські терени, з кожним завантаженим фільмом виробництва РФ, з кожним українським переглядом роликів Моргенштерна й інших. Поки хтось думав, що головна проблема — це ностальгія за «голубим огоньком», виросло ціле покоління тих, хто не дивиться ТБ, натомість добре орієнтується в контенті російських блогерів і попвиконавців. Ми проґавили момент, коли російська культура із завзятої атаки у стилі «один народ» і дайош єдиний простір, перейшла на інший режим експансії: не треба агресувати, гайда краще обійматися, це так по-пацифістськи й дружньо, в ключі усіх останніх мімімішних трендів. Попри очевидні успіхи в блокуванні російських соцмереж, інтернет залишається територією російського впливу: нинішні українські підлітки й далі споживають терабайти репу, кумедного відео та іншої «ненапряжної» інфопродукції made in Russia. Парадокс: тінейджери, більшість з яких ніколи не була в Москві, Петербурзі чи деінде в РФ, становлять вагому частку аудиторії сучасних молодіжних російських опініон-мейкерів. Тож усіх фільмів, знятих в Україні, виданих тут книжок, тутешніх блогерів, ютуберів, тіктокерів не досить, баланс сил не на нашу користь. Культурна емансипація — це теж на вчора, і дискусія про мову трансляції «Сватів» — відвертий крок назад, у час, коли українські зірки знімалися разом із російськими у спільних новорічних мюзиклах.
Запит на справедливість — ще одна частина невиконаного «домашнього завдання». Судова реформа ще десь на обрії, а тут і зараз є справа Шеремета. Те, що Юлія Кузьменко повернулася до роботи (ув’язнення й домашній арешт викреслили з її життя півтора року лікарської кар’єри), — добре. Однак у процесі не поставлено крапку й спроба спустити справу на гальмах зменшує градус напруги в суспільстві, але не наближає до розв’язання. Менш помітною подією стало звільнення з-під варти двох фігурантів справ Майдану: у них просто минув термін визначеного судом запобіжного заходу. Яка ціна такого «просто»?
Читайте також: Велика Зе-мітла
Найближчими днями буде багато розмов про здобутки й досягнення. Вони справді є. І будуть. Довгоочікувана Кримська платформа стане серйозним кроком до набуття суб’єктності. Парад, якого цурався нинішній президент ще два роки тому, цьогоріч буде, великий і пафосний, не для галочки. Буде чимало іноземних гостей, які скажуть безліч слів про великий потенціал України, нашу волелюбність і спільні цінності, а найсміливіші з них висловлять підтримку нашої боротьби й територіальної цілісності. Обов’язково згадають про інвестиції та реформи. Після свята настане похмілля, і всі ці завдання на вчора одразу нагадають про себе. Їх невиконання ставить під сумнів можливість дожити в нинішніх кордонах до наступного ювілею. Про таке не говорять на урочистих прийняттях, але цей й так зрозуміло.