Це був звичайний червневий вечір — один з тих, коли на вулиці ще світло якомога довше, а сонце не пече так, як зазвичай починає за кілька тижнів. Я поверталася додому тролейбусом, у якому була єдиною пасажиркою, тож була нагода трішки розслабитися після робочого дня й помилуватися заходом сонця. Не щодня ж бо звертаєш увагу на дрібниці навколо себе, особливо під час війни. Серед вихору думок я і незчулася, як на одній із зупинок двері різко відчинилися й зачинилися двічі поспіль.
— Я із Бахмута вийшов, а тепер зайти в тролейбус не можу? Та чи ми цього заслужили, — суворо, але розчаровано промовив чоловік у військовій формі з тактичним рюкзаком на плечі, поглядом, мабуть, шукаючи когось, хто зможе відповісти на його запитання. Єдиною, хто для цього годився, була я. Тож він сів поруч, одразу завівши розмову.
— Вас як звати? — запитав у мене.
— Настя, — відповіла я.
— Та що ж усюди лише Насті? — з усмішкою сказав військовик, ім’я якого не називатиму з міркувань безпеки. — Хоч у мене самого донька Настя. Воює на Донеччині. Бойовик-медикиня. Сина вже поховав.
Його речення стали уривчастими, розмову вести було тепер складніше, щоб ненароком не зранити яким необачним словом.
— А ви самі звідки? — запитала я, обравши, як мені здалося, одну з найбільш нейтральних тем.
— З Франківщини. Був у госпіталі, сьогодні ходили до полеглого побратима, а завтра вже вирушатиму на схід, — сказав військовик.
— Я вже 10 років служу, «азовець». Ми такі божевільні, нас багато хто не розуміє, але я не зміг по-іншому. Та ви не хвилюйтеся, усе буде добре. Усе обов’язково буде добре.
Попри втому, яку легко розгледіти на його обличчі — як і погідну усмішку, — ці слова звучали переконливо, у них справді хотілося вірити.
— Але ви мені поясніть: чому всі тікають від військових? І я навіть не тільки про цивільних. Бачу, як чоловіки з ТЦК відвертають голову, переходять на інший бік дороги, коли бачать мене чи побратимів у формі. Та ж ніхто нас не хоче міняти, тільки все вимагають, бо «треба», — сказав військовик. — Але ви не переживайте, усе буде добре. Ми справимося. Усе буде добре.
Ці три слова під час нашої розмови він повторював, наче мантру. Часом вони були такими переконливими, що мені здавалося, ніби від них справді залежало майбутнє.
Наостанок військовик пригостив мене кавою. Хоч би як відмовлялася, щоб він не виходив не на своїй зупинці, і переконувала, що це радше я мала б його пригощати, ніж він мене, військовик твердо стояв на своєму. «Ви азовцям не здумайте казати “ні”, я від свого не відступлю», — усміхнено наполягав він. Ми обмінялися контактами й розійшлися, утім, ця ситуація тримала мою увагу ще кілька тижнів, а «все буде добре» ще довго відлунювало у вухах.
Можливо, тому, що, на жаль, такі переживання військовиків чую вже не вперше. І схожі ситуації бачила на власні очі: коли цивільні уникають поглядом чи в розмові захисників, звинувачують у тому, що ті досі не відвоювали певний населений пункт, дорікають, чому ще немає перемоги. Кажуть, що «їх туди ніхто не посилав» та це, мовляв, було повністю їхнє рішення. І ще десятки закидів на кшталт цих, які часто зачіпають за живе військовиків, що жертвують найважливішим заради наших спокійних днів тут, у тилу.
«А ось вони прийдуть і наведуть лад, хай потім розбираються», — ще одна фраза, яку часто можна почути від багатьох цивільних, коли йдеться про майбутнє після війни. І я щиро не розумію таких людей. Як комусь може спасти на думку, що військовики після багатьох років виснажливої служби хотітимуть — і що найдивніше, матимуть — працювати над будуванням містка між собою та цивільними (хоч, як на мене, уже навіть сама думка про такий поділ суспільства приречена)?
Невже подвигу захисників недостатньо, щоб ми нарешті зробили крок назустріч і таки віднайшли в собі два важливих почуття — людяності й вдячності? Бодай щодо них.
Не може бути сумнівів у тому, що це суспільство — і аж ніяк не навпаки — має бути готовим взаємодіяти з військовиками. Ми повинні розуміти, що дистанціювання чи й цілковите ігнорування їх у таких випадках недоречне та часто може сильно ранити. Особливо гострою реакція може бути на тлі посттравматичного стресового розладу чи інших факторів.
Тому почніть з малого: підійдіть, запитайте, як справи. Щиро вислухайте. Запропонуйте допомогу, якщо чуєтеся у власних силах. Зрештою, зекономте слова, які можете використати для чергових «срачів», і натомість складіть із них подяку. І не хвилюйтеся: усе буде добре. Але тільки тоді, коли ми нарешті навчимося бути вдячними й даватимемо іншим більше, ніж проситимемо.