«Повстання живуть надією» — казали герої фільму «Бунтар один» із серії «Зоряні війни. Історії» («Rogue One: A Star Wars Story», 2016). Що ж до білоруського повстання, то воно живе не надією — воно живе впевненістю. Білоруські «повстанці» впевнені в перемозі. І певні вони в ній не без причин.
Ситуація в Білорусі така, що будь-який розвиток подій так чи інакше наближає до перемоги революції й відходу від влади Аляксандра Лукашенки. Питання тільки в тому, коли й унаслідок чого це станеться. Аналітики та політологи розглядають багато сценаріїв розв’язання політичної кризи у країні. Але навіть найпесимістичніші з них усе одно ведуть до політичних і економічних реформ.
Сценарій військової диктатури
Найпесимістичніший сценарій розвитку ситуації — це утримання влади Лукашенкою шляхом практично усталеної військової диктатури. Білорусь зараз підійшла до неї впритул, бо навіть люди, які пережили фашизм, кажуть: у країні зараз відбувається приблизно те саме, що й за часів окупації. Це повне беззаконня, довільні затримання, тортури в місцях ізоляції затриманих, безкарність співробітників силових структур тощо. Ситуацію окреслив сам Лукашенка, коли виступав перед працівниками прокуратури — основного органу, що стежить за законністю, — і вимовив фразу: «Іноді не до законів». Зараз силовикам у Білорусі — «не до законів».
Читайте також: Пат для диктатури
Лукашенка може спробувати (і напевне спробує) залишитися при владі «на багнетах», або, як він каже, «до останнього омонівця». Але при військовій диктатурі він проживе так, як сам колись казав: погано, проте недовго. Різні експерти справедливо зазначають, що силові структури дуже ефективно витрачають ресурси, проте не здатні їх створювати. Така модель держави довго не житиме через суто економічні причини.
Далеко ходити не треба: з початку протестів — а точніше, з появи головної ролі в житті білорусів ОМОНу та інших силовиків — минуло п’ять місяців. А уряд уже вимушено підвищив податки з 9% до 13% «священній корові» білоруської економіки — Парку високих технологій (ПВТ) (варто зазначити, що відповідно до декрету Лукашенки № 8 «Про розвиток цифрової економіки» спеціальний правовий режим для ПВТ, включно з податковим, було закріплено до 1 січня 2049 року — але зараз, як уже йшлося, «не до законів»). Із 18% до 30% збільшили податок на прибуток для операторів мобільного зв’язку; підвищили податок тим, хто здає дачі, квартири, гаражі й паркувальні місця місцевій владі дозволили запровадити збір за перетин кордону на машині; тощо. А в бюджеті передбачають дефіцит у розмірі 4 млрд рублів (близько $2 млрд).
Коли аналітики розглядають такий сценарій, то говорять не про варіант повністю закритої від світу Північної Кореї, а, швидше, про «венесуелізацію» Білорусі. Але в країні немає стільки нафти, скільки є у Венесуели, і розташована вона в центрі Європи. Тому «венесуалізація» країни може розтягнутися надовго в єдиному випадку — якщо Лукашенку сильно підтримуватиме Росія. Гроші можна взяти тільки в неї, але навряд чи Путіну сподобається постійно годувати Білорусь, як іще шість дотаційних регіонів РФ. Москві самій грошей не вистачає, а тому утримувати такий режим не зможе навіть вона.
Конституційна реформа через референдум
Іще один варіант розвитку ситуації — реформа Конституції. Таку ідею Лукашенка озвучив іще до виборів. Поки що проєктів нової Конституції ніхто не бачив, але було озвучено, що внаслідок реформи має бути ослаблена президентська влада й натомість більше повноважень передано парламенту та місцевим виконавчим органам, після чого Лукашенка піде на пенсію.
Із таким варіантом Росія начебто згодна. Зокрема глава російського МЗС Сєрґєй Лавров постійно згадує конституційну реформу в контексті розв’язання білоруської проблеми.
Проте тут є велике питання: що вийде в результаті конституційної реформи? На думку Лаврова, реформа Конституції повинна розв’язати політичну кризу. І начебто Лукашенка обіцяв прийняти цю Конституцію через референдум. Але Лукашенка хоче провести його за старими лекалами: з контрольованими виборчими комісіями, колишнім складом Центрвиборчкому, відсутністю повноважень у спостерігачів і так далі.
Зайве й говорити, що такий референдум не розв’яже політичної кризи, а тільки поглибить її. За останніми даними соціологів, Лукашенку в Білорусі підтримують не більш ніж 20% населення. Якщо проводити референдум відкрито й вільно, то всі ініціативи Лукашенки з тріском проваляться. Якщо проводити його «по-старому», то протести врешті тільки посиляться. Адже причина протестів — якраз нечесні, невільні, вкрадені президентські вибори.
Читайте також: Олександра Лівергант: “Ми сподіваємося, що свідчення, зібрані нами, будуть використані на суді в Гаазі проти режиму Лукашенка”
Тому навіть якщо після конституційної реформи Лукашенка піде, а на його місце прийде хтось інший, цей «інший» усе одно постане перед політичною кризою й необхідністю проводити чесні та відкриті вибори — адже саме їх вимагає суспільство. Можливо, навіть доведеться скасовувати й результати несправедливого референдуму.
Усю владу Загальнобілоруському зібранню?
Також політологи сперечаються, чи має Лукашенка намір наділити конституційними повноваженнями Загальнобілоруське народне зібрання (ЗНЗ), зустріч якого заплановано на 11–12 лютого. ЗНЗ — щось на зразок «з’їзду КПРС», на який відбирають «спеціально навчених» «народних обранців», що «утверджують» подальші шляхи розвитку країни. Мовляв, це був би для нього один із варіантів розв’язання питання: замінити парламент ЗНЗ і покинути президентський пост, ставши своєрідним «генсеком». Як наслідок, Лукашенка ніби перестає бути «президентом», проте залишається при владі.
Ідея, безумовно, приваблива, ба навіть красива. Але, знову ж таки, що є головною метою: «вихід для Лукашенки» чи розв’язання політичної кризи? Якщо «вихід для Лукашенки», тоді варіант має право на життя. Якщо розв’язання кризи — то ні. Суспільство сприйме ЗНЗ так само, як і референдум із заздалегідь відомими цифрами: протести за «право голосу» триватимуть. Зате додасться роботи силовикам: замість одного Лукашенки вони змушені будуть охороняти ще 2500 членів «з’їзду КПРС», на яких вихлюпуватиметься народне обурення, до того ж не тільки в період засідань.
«Палацовий переворот» за участі Росії
Білоруські аналітики розглядають і так званий молдавський сценарій. 20 січня на посаду президента США вступив Джо Байден, який неодноразово висловлював підтримку білоруським учасникам протесту. На 11–12 лютого Лукашенка призначив власний «з’їзд КПРС» і водночас наголосив, що Загальнобілоруське народне зібрання не прийматиме проєкт нової Конституції. А за чутками, саме про це — про нову Конституцію до весни 2021-го, — білоруський поки що керівник домовлявся з Путіном в обмін на підтримку в серпні-вересні 2020-го.
Тобто Лукашенка «кидає» Путіна, що абсолютно в його стилі. Путін залазить у гугл і з подивом дізнається, що про реформу Конституції Лукашенка говорить насправді з 2014 року, а справа досі не зрушила з мертвої точки. Байден за місяць хоча би з’ясовує питання, отримані у спадок від Трампа, і приблизно 20 лютого дзвонить керівникові Росії: що робити з Лукашенкою? І вони разом накидають для Білорусі «молдавський сценарій», коли проєвропейський Опозиційний блок ACUM і проросійська Партія соціалістів Ігоря Додона створили коаліцію, щоб усунути від влади прихильників олігарха Владіміра Плахотнюка, який де-факто контролював країну. Антіплахотнюківську коаліцію підтримали США, ЄС і Росія. Як наслідок, Плахотнюк поспіхом вилетів із країни.
Читайте також: Ворог для Лукашенки, брат для народу
Політологи кажуть, що Москва «не квапить» Лукашенку з відставкою, бо не бачить, на кого можна опертися як на нового білоруського керівника. Але ймовірніше, що Москва стурбована не певною постаттю, а взагалі майбутнім розкладом політичних сил у Білорусі.
«Традиційну» білоруську опозицію багато й по ділу критикують і критикували. Мовляв, вона маргіналізована, нездатна домовитися між собою, з непомірними амбіціями, не в змозі повести за собою народ тощо. Багато в чому ці закиди справедливі, але її дуже великий плюс у тому, що всі ці роки вона взагалі БУЛА. Опозиція справді боролася з Лукашенкою, була помітною, виживала, про неї писали, її бачили. І всі опозиційні блоки, партії та структури перебували на проєвропейських позиціях.
Натомість реальної, помітної проросійської сили в Білорусі немає. Усі «проросійці» перебували в тіні «найбільш проросійського Лукашенки», збиралися у своїх «пісочницях» та пиляли російські гранти й дотації, не особливо відсвічуючи інформаційно. А коли справа підійшла до критичної позначки, виявилося, що сильних, помітних, реальних проросійських партій і рухів у Білорусі просто немає! Наявні сили ще маргінальніші, ніж та сама «традиційна» опозиція.
Тому Росії в Білорусі поки що ні на кого ставити. І найімовірніше, на білоруському полі їй доведеться грати з тим, що є. «Молдавський сценарій» у Білорусі зараз видається найбільш можливим. Але Кремль, вочевидь, витримає паузу, зважаючи на ту саму Молдову. Там торік восени на зміну проросійському президенту Додону прийшла проєвропейська Майя Санду. Якщо це не зіпсує відносини Росії та Молдови, таке саме можна буде повторити й у Білорусі.
Можна вигадувати безліч варіантів, але, по суті, зараз у Лукашенки не залишилося жодного сценарію, що дав би йому змогу так чи так залишитися при владі. Розв’язати політичну кризу можна лише шляхом дострокових, чесних і вільних виборів. І хоч би який варіант дій зараз вибрав Лукашенка, усі подальші траєкторії ситуації зводяться саме до цієї точки. Навіть якщо Лукашенка якось призначить наступника, то наступник, так само, як і будь-який керівник, який прийде після диктатора, просто буде змушений зробити той самий крок: оголосити нові президентські вибори — з новим складом ЦВК, із новими виборчими комісіями, з допуском спостерігачів тощо. Усі інші варіанти дій просто не досягають головної мети — розв’язання політичної кризи.
Після виборів
Але що буде після вільних і справедливих президентських виборів у Білорусі? Власне, всі експерти сходяться в єдиному — вона почне рух демократичним шляхом розвитку.
«Можливо, не буде перемоги демократії, Святлана Ціхоноуська на білому коні не заїде в Білорусь, до Палацу республіки, а відбудеться якийсь гібридний варіант транзиту влади. Але навіть якщо уявити собі, що до влади прийде людина з нинішньої номенклатури — все одно вона повинна розпочати діалог із суспільством і реформи. Такої жорсткої диктатури, як при Лукашенці, не буде», — вважає, наприклад, політолог Аляксандр Класковський.
Водночас, на загальну думку білоруських експертів, на нових виборах суспільство навряд чи проголосує за якогось популіста: «Мені, як і іншим аналітикам, здається, що народ отримав дуже сильне щеплення проти авторитаризму, і налаштований обрати демократичну владу та створити прозорий механізм виборів. У перспективі є хороші шанси відбудувати сучасну державу до європейських стандартів і матеріального, і демократичного політичного спрямування», — каже Класковський.
Читайте також: Криза за розкладом
Бо суспільство, за його словами, вже не приймає диктатуру, жорсткий авторитаризм і «сильну руку» — воно переконалося в неефективності такої моделі на прикладі Лукашенки. «Тому хоч би які схеми тут намагалися просувати Кремль і оточення Лукашенки, яке, думаю, теж будує якісь плани на постлукашенківську перспективу, — все одно ці гравці мають зважати на настрій суспільства та здійснювати певні зміни. Ще раз наголошу — навряд чи відразу буде семимильний крок із диктатури в царство повної свободи, у демократичний рай, але те, що демократичний процес буде запущено і що прогресивні зміни відбуватимуться і в економічному, і в політичному житті, — це для мене очевидно», — вважає політолог.
Політичний аналітик Пятро Кузняцоу солідарний із Класковським. Він вважає, що сценарії розвитку Білорусі залежать від того, як саме піде Лукашенка. Або він піде під тиском народу, або відбудеться номенклатурний переворот, або — під тиском зовнішніх чинників. Той, хто зрештою прийде до влади, й визначатиме порядок змін і реформ. Однак у будь-якому разі, зміни будуть, до того ж на краще.
«З’явиться більше законності, більше реального порядку. За певний перехідний період буде сформовано органи влади й управління, і вони явно включатимуть більше представників різних груп, які зважатимуть на їхні інтереси. В умовах, коли з’явиться більше поваги до закону і стане кращою правозастосовна практика, у Білорусі є всі шанси просто вирватися вперед — зважаючи на ту відкладену творчу, креативну енергію, що накопичилась у суспільстві. Її дуже й дуже багато, а зараз вона просто не реалізується, оскільки наявний стан справ її реалізації не те що не допомагає, а навіть заважає», — вважає Кузняцоу. Деякі українські політики досить скептично ставляться до майбутнього Білорусі. Наприклад, перед новим роком міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба сказав, що країна не зможе швидко розвернутися на Захід через вплив Росії, «навіть якщо Лукашенку замінить на посаді інший лідер».
І Кулеба правий, принаймні нині. Але Білорусь «не зможе швидко розвернутися на Захід» не через «вплив Росії», а лише тому, що поки що не має наміру це робити.
Розмов на «українській стороні» про те, що Мінськ «не робить геополітичний вибір» і це дуже погано, довелося прочитати чимало. Такий погляд зрозумілий, бо українські експерти порівнюють білоруські протести з Революцією гідності 2014 року. Аналітики перебувають саме в цій парадигмі — у парадигмі Революції гідності, останньої з українських революцій. Вона, як відомо, почалася тоді, коли Віктор Янукович відмовився підписувати «геополітичний вибір» — асоціацію України і ЄС.
Білоруська революція — зовсім інша. Люди вийшли на вулиці не за «геополітичний вибір», а за право голосу, за чесні, вільні та справедливі вибори. І якщо порівнювати українські й білоруські протести, то те, що зараз відбувається в Білорусі, більше схоже не на Революцію гідності, а на Помаранчеву революцію 2004 року. Тоді українці теж вийшли захищати свій голос, свій вибір — як білоруси зараз.
Опитування Білоруської аналітичної майстерні на початку 2020 року засвідчило, що прихильників об’єднання Білорусі й Росії в єдину державу було близько 15%. Кількість тих, хто підтримує європейську інтеграцію — близько 30%. А більшість білорусів просто хочуть жити в своїй країні. Не в ЄС. Не в Росії. А в Білорусі.
Читайте також: Нове коло російської агресії
Той самий Пятро Кузняцоу вважає, що питання геополітичного вибору — це питання середньострокової перспективи. «Я майже не сумніваюся, що сьогодні в Білорусі немає політичної сили, яка, по-перше, захоче й матиме достатньо політичної волі, а по-друге, зуміє переконати білорусів, що нам потрібно різко кудись звертати», — каже експерт.
Кузняцоу сподівається, що країна без Лукашенки провадитиме нейтральну й доволі збалансовану зовнішню політику — наприклад, як Фінляндія. Це буде «зважена політика, що базуватиметься на консенсусах щодо того, що нова Білорусь аж ніяк не має становити небезпеку чи загрозу інтересам своїх сусідів — України, Росії, Польщі, країн Балтії, та апріорі буде відкритішою до відносин із Заходом. Така нейтральна центристська політика», — вважає Кузняцоу.
Нова Швейцарія в центрі Європи?
Утім, песимістичних оцінок щодо майбутнього країни вистачає й з іншого боку. Російський економіст Міхаіл Дєлягін пророкує, що після Лукашенки до влади в Білорусі прийде «ліберальний відморозок», упродовж п’яти років країну буде розграбовано й у ній залишиться половина населення, — інші або втечуть в еміграцію, або зіп’ються.
У економіста Льва Марголіна цей прогноз Дєлягіна викликав тільки сміх. Марголін уважає уявлення про якісь «шокові реформи» й «розпродаж країни» дуже перебільшеними. «Після відходу Лукашенки відбудуться чесні й вільні вибори. І хоч би хто прийшов до влади, він не зможе здійснювати політику, схожу на політику Лукашенки — йому доведеться зважати на думку народу. А народ у нас уже ринково орієнтований», — вважає Марголін.
За його словами, в економічному експертному співтоваристві вироблено «стійкий консенсус» щодо того, які зміни слід здійснювати. Насамперед, не буде «обвальної приватизації» — вона, звісно, відбудеться, але тільки щодо збиткових підприємств. «Уже підраховано, що краще платити нормальну допомогу з безробіття, ніж утримувати ці підприємства на субсидії, купувати сировину, матеріали, енергію, а продукція потім припадатиме пилом на складах», — розповідає економіст.
Навіть якщо безробіття досягне неймовірної кількості в 1 млн білорусів (кількість економічно активного населення в Білорусі — приблизно 4 млн осіб, тобто безробіття має становити 25%), каже Марголін, і кожному виплачувати $200 допомоги на місяць (зараз мінімальна зарплата в Білорусі — на рівні $153), за рік вийде $2,5 млрд — це та сума, яку щорічно заробляє тільки «Білоруськалій». Але навряд чи в Білорусі буде 1 млн безробітних. Буде знято штучні перешкоди для малого й середнього бізнесу, як-от обмеження на найманих робітників (зараз один індивідуальний підприємець у Білорусі може найняти не більш ніж трьох осіб). Буде знято обмеження на інвестиційну діяльність, на залучення іноземних фахівців (зараз для того, щоб найняти працівника-іноземця, потрібен прямий указ Лукашенки). А в Європі з ініціативи Литви та Польщі вже розробляють своєрідний «план Маршалла» для Білорусі», — це означає, що країна отримає доступ до європейських кредитних і фінансових ресурсів.
За словами Марголіна, при сучасному стані білоруської економіки реформи, звісно, будуть досить тривалими. «Однак їхні перші позитивні результати білоруси відчують уже за півтора-два роки», — стверджує фахівець.
Тому попереду в Білорусі — дуже цікавий час. Хтось каже про довгий шлях до демократії та ринкової економіки, хтось має оптимістичніший погляд. Однак усі сходяться в єдиному: зміни після Лукашенки неминучі. І вони будуть тільки на краще.