Напевне, для багатьох молодих людей слова «більшовики», «радянська окупація» сьогодні позбавлені реального змісту. Можливо, лише в західних областях України, де живуть свідки 1939-го – року, коли радянські війська «звільнили» галицьку і волинську землі від «польського панування», ці слова не є порожнім звуком. Сьогодні молоді люди часом не знають, хто такий Лєнін.
Це, мабуть, добре? Чи є це ознакою того, що поняття «більшовизм», «соціалістична революція» тощо в історичному вимірі стали незмірно далекими від нас? І ми вже забули про загрози більшовизму, маємо міцну незалежну державу, а попереду нам забезпечено розвиток загальнолюдських цінностей… Чи більшовизм справді назавжди відійшов у наше сумне криваве минуле? А може, це лише ознака того, що ми заплющуємо очі на неприємні сторінки нашої історії?
Звісно, хоч би якою була наша зацікавленість минулим, сучасне й майбутнє залежить від нас самих – українців. Усіх, хто живе в Україні, хто вболіває за цю державу, її добробут, мову, культуру, всіх, хто бажає бачити свою країну самостійною і європейською. Тож ми маємо чітко усвідомити всі загрози, насамперед засвоїти уроки історії, без зайвих упереджень проаналізувавши своє минуле.
Відновлення імперії
1917 рік став надзвичайно яскравою сторінкою української історії. Мільйони людей пробудилися до громадського та політичного життя з надією здобути власну державу, омріяну багатьма попередніми поколіннями. Здавалося, настав кінець ненависному гніту імперії, почалася нова ера – ера справедливості й братерства. Українські соціалісти також заходилися будувати нове життя – разом із російською революційною демократією спільну федеративну Росію. Саме так: ф е д е р а т и в н у. Жодна інша політична еліта не прагнула так «рівності й братства», як українська, – задля цього вона боролася з українськими самостійниками, довго вела переговори про автономію, вмовляла Тимчасовий уряд визнати Центральну Раду вищим крайовим органом влади в Україні, своєю соціалістичною демагогією розкладала зукраїнізовані військові частини, заявляла про непотрібність української регулярної армії і под. Крім того, навіть скликала З’їзд поневолених народів, думаючи, що таким чином покладе край імперським амбіціям північного сусіда. Водночас українська еліта не забувала й про себе… Українські провідники регулярно сварилися між собою, з’ясовуючи, хто має більше прав на народну любов: українські есери чи, може, українські есдеки. І чим би, власне, цю любов завоювати? Чи можна сподобатися соціалізацією землі? А національно-персональною автономією? Чи, можливо, звинуваченнями несоціалістів у нелюбові до власного народу, нехтуванні інтересами трудящих або, ще гірше, нищівній експлуатації робітників і селян?
А тим часом на кінець 1917 року «північний брат» українських соціалістів уже потроху оговтувався від демократичних експериментів – для нього головним сенсом існування була міцна і монолітна імперія. Тож усвідомимо нарешті очевидні речі: саме більшовики стали на захист вікової Російської імперії – держави, що довгі роки визискувала інші народи, користувалася їхніми природними та інтелектуальними ресурсами. Більшовики, як будівничі нової великоросійської державності, дуже швидко зрозуміли, що, паразитуючи на примітивних матеріалістичних інтересах неосвічених робітників і селян, збурюючи й заохочуючи низькі інстинкти маргінальних та люмпенізованих мас, вони неодмінно здобудуть «вірних борців» за нову владу поміж слабких і наївних сусідів з України, Білорусії, Кавказу… Як швидко постають пробільшовицькі «національні» уряди, як прудко кидаються вони захищати «інтереси народу», тим паче що народ був уже підготовлений до того попередньою роботою «національних» соціалістів. Релігія сплюндрована – можна не боятися Бога, вбивати, красти, ґвалтувати, а надто коли того потребують революційна доцільність, «світовий пролетаріат». «Влада – Радам!», «Земля – селянам!», «Фабрики – робітникам!» – яка гарна ширма для пограбування власника, відбирання майна та його перерозподілу. Поруч із шеренгами нового «червоногвардійського» пролетарського війська вишикувалися вояки старої російської армії – спочатку під тиском і репресіями, а згодом з охотою, бо свідомі того, що більшовики прагнуть відродити «Великую Россию», очистивши її від демократичної шелупоні.
Українська еліта: самознищення
А що ж українська еліта? Чи усвідомила вона ту небезпеку, яку несе їй більшовицька навала? Ні. Вона й далі сварилася, і далі ратувала за федерацію та відрікалася від регулярної армії, яка все більше підпадала під більшовицьку пропаганду. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський зізнавався, що тільки «по довгих і великих ваганнях головні українські партії, соціал-революціонери й соціал-демократи рішили проголосити незалежність України», та й то так, «щоб відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції чи української національної виключності».
Навесні 1918 року завдяки військовій допомозі німців українській державності вдалося закріпитися, а за часів гетьманування Павла Скоропадського навіть зміцнитися. Та чи змінилася в цей сприятливий історичний момент поведінка української еліти? Чи була вона готова об’єднатися і служити Україні? Знову ні. Вона розпочала переговори з… більшовиками, щоб скинути гетьманську владу. Для голови першого українського уряду Володимира Винниченка першочерговим було гасло «Україна або соціалістична, або ніяка». І це гасло українська політична еліта вперто втілювала в життя. Прийшовши на хвилі боротьби зі Скоропадським до влади, українська еліта не почала розбудовувати свою державність і захищати її від жорстокого та безкомпромісного ворога – більшовиків, яким так по-дурному довірилася і перед якими виявилася такою безпорадною. Згодом шукала допомоги у Польщі, підписуючи Варшавську угоду. Але Юзеф Пілсудський, на відміну від українських національних політиків, більше дбав про польський інтерес, і союзницькі угоди із Симоном Петлюрою не завадили йому досягнути угоди з радянською Росією та зберегти незалежність Польщі.
Зі втратою державної незалежності та з утвердженням радянської влади в Україні значна частина української еліти була змушена залишитися в еміграції і там продовжувати боротьбу за відновлення самостійності. Інша частина з різних причин залишилася на рідній землі, де їй довелося пройти нелегку дорогу поневірянь і політичних компромісів, що так чи інакше закінчувалася однаково – політичними репресіями, ув’язненням, табором, а найчастіше стратою. Засліплення «соціалістичними ідеалами» завадило тоді українським політикам розгледіти, що Російська імперія перетворювалася з абсолютистської монархії на тоталітаристську комуністичну державу – унітарну, попри весь свій «федералістський» камуфляж, у якій більшовики не бачили місця для незалежної України.
У той час коли українські провідники займалися нескінченними міжпартійними чварами, шукаючи найпопулярнішу, точніше популістську, формулу державного устрою і намагаючись задовольнити всі соціальні забаганки суспільства, російські лідери впевнено стали на шлях розбудови Російської держави в старих дореволюційних кордонах, а для цього не зупинялися перед найжорстокішими політичними репресіями. І кожен, хто не вкладався у схему, яку більшовики пропонували національним політичним елітам, визначався як ворог нового революційного ладу та нової влади – радянської. А ворог, як казав більшовицький речник Максим Горький, підлягає знищенню.
Без висновків
Таким сумним і трагічним був кінець найяскравішого періоду відновлення української державності ХХ століття. На жаль, він і досі не став уроком для нашої сучасної політичної еліти. Вона досі шукає ворога поміж своїх, вона не любить яскравих особистостей (натомість комфортно погоджується з агресивними неуками), вона вперто демонструє нездатність консолідуватися й об’єднатися навколо єдиного лідера. При цьому українська політична еліта позірно спирається на народ, покликається до нього. Насправді демонструє власну політичну немічність і неспроможність до державотворення.
Видатний український мислитель В’ячеслав Липинський казав, що «народ ніколи не буває розумніший за свою еліту». Отже, живемо в такій країні, якою є її еліта. А щоб рухатися вперед, українська еліта має усвідомити, що влада – це відповідальність, передусім за державу, яку ще треба збудувати, причому незалежною від чужих впливів, що влада – це далебі не розподіл посад і майна під пафосні промови з трибун. А народу не слід чекати на іншу еліту – вона ніколи не буде ідеальною, а такою, яку він сам собі обере. Обравши, він має її контролювати, а не боятися можливих репресій. Коли ж народу байдуже, якою є його еліта і ким є його найкращі представники, отже, він готовий до того, що його визискуватимуть, ганьбитимуть і паплюжитимуть. Обери свого ідейного лідера і вболівай за нього. Не довіряєш? Не треба, але мусиш допомогти йому стати таким, яким хочеш, щоб він був. Тоді й закінчиться для українців їхня громадянська війна – та, що в душі кожного з нас. Бо українська громадянська війна – це боротьба за своє громадянство, усвідомлення себе Українцем, Громадянином своєї Держави, в якій мають бути справжня еліта і надійний лідер.