Якою має бути українізація — лагідною чи жорсткою? Які методи допомагають, а які відштовхують? У теорії всі все знають, але як на практиці? Проводжу польові дослідження з української мови — ось мій короткий звіт з лабораторних робіт.
— Налийте мені, я викладач української!
З такими словами залітає до бару мій приятель Сергій Савін. Йому 27, він талановитий поет, філолог і справді викладає українську — а також працює з мовою акторів у столичному театрі Лесі Українки (який, на щастя, більше не «російської драми»). До Львова Сергій приїхав на похорон Ірини Фаріон. Звістка про її вбивство довела до сліз. Їх об’єднувало дещо важливе. «Мова має значення» – скандувала багатотисячна хода на похороні Ірини Фаріон.
Були знайомі особисто — у 17 років Сергій узяв квиток зі свого Могилів-Подільського до Львова, купив квіти і наважився запросити Ірину Дмитрівну на каву. Відтоді вони товаришували. Жартує, що за ставленням до Ірини Фаріон обирав собі дівчат. Артистичний і харизматичний, має хист перетворити все навколо на фестиваль поезії. Читає вірші на площах і поезією зупиняє перехожих. Відтоді ми провели багато соціальних експериментів, серед яких — спонтанні уроки української. Вуличні, практичні, наполегливі, натхненні. Бо Сергій мав невідкладні справи до всіх, хто говорив російською навколо.
Можна піти у мій офіс, сказав одного разу. Але він — київський поет і офіс його — просто неба, на Володимирській гірці. Проте тут виявився також і його вчительський кабінет — і невдовзі випадкові перехожі, що мали прикрість говорити того дня російською в центрі столиці ладні були класти на стіл щоденники та приходити завтра з батьками. Є щось таке у вчительському тоні, несвідоме, ще з дитинства, що зачіпає всі непевності всередині і змушує коритися. Але не з усіма так варто. Сергій це тонко відчуває, тому з дівчатами, що говорять російською у барі, він уже спілкується не як педагог, а як ліричний поет. Огортаючи їх такими коштовностями української мови, такими компліментами і такими метафорами, що не щодня почуєш. І це діє. За мить, дівчата сяють і щебечуть українською, наче так і було.
Колонку я пишу на набережній Дніпра, а поруч студенти слухають «Король і Шут». Чого це знову модно у 2024-му? Думаю, якби Сергій був зараз тут — попливли б, як ідоли.
А якось він запросив зграю такої молоді долучитися до нас. Ми пили вино і говорили про поезію. На наше прохання всі перейшли на українську, окрім однієї вродливої дівчини. «Вона з Криму, розумієте», — закохано сказав юнак, якому ми вже налили вина. «Не розуміємо». Ми пригостили всіх, окрім дівчини. Сказали, водку можемо хіба налити. І попросили їх піти.
Кожен має вирішити це для себе. Час поставити запитання: Чому саме ви говорите (або не говорите) українською? Хто до цього доклав зусилля роками?
Наприклад, головна заслуга того, що я розмовляю і творю українською — у моїй освіті. Добра школа і університет. Які навчили не лише мови, а й опору — обирати українську всупереч усьому.
Говорити українською зараз — питання національної безпеки. Спосіб розпізнати на лінії бою свого та чужого. Після вторгнення все на певний час стало чорно-білим, але на третьому році війни відбуваються і неприємні зворотні процеси. Тому саме зараз час дуже тонко працювати з мовою на всіх рівнях.
Що з цього є найефективнішим? Все має бути комплексно і водночас індивідуально. Мудра та зважена державна політика (ніколи такого не було і от знову), квоти, підтримка всього українською. В теорії всі знають. На практиці — як завжди. Найчастіше мовне питання використовують з метою маніпуляції. Є люди, що розуміють лише мову грошей. Отже, їм має бути фінансово збитково не користуватися українською. Або фінансово вигідно нею користуватися. Є люди, які розуміють лише мову сили. Є ті, які прагнуть ніжності і підтримки. Когось треба надихати, когось лякати.
Ще один незабутній урок. Травень 2023-го, жарти про Щекавицю, Київ у бузку й каштанах. Завершуємо день повний пригод у Самосаді на Подолі. Моя подруга Анна Арінархова — теж вчителька, щоправда хімії, а не української. Але вчительський тон непідробний.
— Вимкніть російську музику, будь ласка! — звертається до нетверезого товариства. Гучно слухають з колонки музичний продукт мовою окупанта.
— Не нравится — встала и ушла!
— Вимкніть русню, будь ласка!
— А что такое? У нас свобода слова!
— Ми зараз викличемо поліцію.
— Валяй!
Повітря електризується. Публіка в парку поляризується. Незнайомий чоловік встає і підходить до нас — в разі бійки. Ми викликаємо поліцію. Подруга вмикає гучний зв’язок.
— Поліція? Добрий день! Тут молодь гучно слухає російську музику.
Поліція питає адресу і наші дані.
— Виїжджаємо, — обіцяє бадьорий голос.
Хоча могли б і пішки — відділок на сусідній вулиці.
Наші опоненти раптом вимикають музику і збираються.
— Дома послушаем. Довольна??
— А я от дуже задоволена, — каже Анна. Та й всі інші гості парку теж. Телефонуємо до поліції — скасувати виклик. Там нам відповідають чемно та привітно.
— Ну ви дзвоніть, раптом що.
Але найцікавіший мій урок української відбувся у Чернівцях.
Це була одна з таких суконь, які кваліфікують як засіб масового ураження. Я саме вийшла з лекції Йосифа Зісельса на Meridian Czernowitz про ідентичність. Він говорив, що перемога не можлива, доки суспільство не консолідується, бо зараз на рівні 30 відсотків розуміє, хто ми й куди йдемо. І щодо мови та культури особливо.
І ось у кав’ярні підходить двометровий військовий і починає довгу промову з компліментами про мої «идеальные формы». Сукня таки вдала, український виробник. Але договорити йому не вдається.
— Я не розумію російської, — кажу.
Він спершу тетеріє, а потім кидає ображено-зле.
— Очень плохо.
— Чому? — сміюся йому у спину.
Якби ще не військовий. Та він справді не розуміє, що не так.
Але я впевнена, принаймні замислиться. Адже коли жінка відмовляється слухати компліменти, бо вони російською — схоже, ефективно. І точно — ефектно.