Уроки стагнації

У червні 2006 року Інасіу Лула да Сілва, на той час президент Бразилії, прибув до сонного фермерського містечка Ітаборай, що тулиться між рівнинами і прибережним пасмом гір біля бухти Гуанабара. Там він анонсував будівництво велетенського нафтохімічного комплексу Comperj, куди мали ввійти два переробні заводи й ціла низка нафтохімічних підприємств. Ітаборай приготувався до буму, адже місту зі 150-ти­сячним населенням пообіцяли 220 тис. нових робочих місць.

Сьогодні воно більше нагадує місто-привид. Звивиста головна вулиця тягнеться повз торговий центр, що так і не відкрився. Тут і там розкидано з десяток багатоквартирних будинків та офісних комплексів (на даху одного навіть є вертолітний майданчик), квапливо добудованих за останніх кілька місяців і тепер густо заліплених вивісками «Продається». «Багато хто зробив ставку на це нове Ельдорадо в Ітаборай – а нічого не вийшло», – каже Ваґнер Салес, представник профспілки робітників, які будували Comperj.

Що ж трапилося? Приватні фірми, які мали інвестувати в наф­тохімічний комплекс разом із державним нафтовим гігантом Petrobras, налякав сланцевий бум у Сполучених Штатах, через який витрати американських конкурентів на видобуток чорного золота різко впали. Лула та його наступниця Ділма Руссефф зобов’я­зали Petrobras як операто­ра-монополіста розробляти нові глибоководні родовища нафти й одночасно збудувати ще три нафтопереробні заводи. Тоді корупційний скандал навколо Petrobras і різке подешевшання нафти у світі завдали компанії болісного удару. У проекті Comperj вирішили обмежитися одним невеликим наф­топереробним підприємством, відкриття якого відклали аж на середину 2016 року.

За оцінкою секретаря економічного розвитку в муніципальному управлінні Луїса Фернанду Ґімарайнша, тепер у місті пустує 4 тис. офісів. Два роки тому мер спробував перепрофілювати Ітаборай у центр логістики. Але козир міста – положення поблизу перетину нової автостради, що оги­­нає бухту Гуанабара, з головною узбережною автомагістрал­­лю – змарновано, бо федеральний уряд «клятої донни Ділми» (так Ґімарайнш називає президента) не спромігся добудувати останній відрізок дороги до міста.

Золоте десятиліття для південноамериканських експортерів сировини почалося з індустріалізації Китаю

Проблеми Ітаборая, хоч і в легших варіаціях, дублюються по всій Латинській Америці. Коли з початком стрімкої індустріалізації Китаю злетіли й ціни на сировину (нафту, інші корисні копалини, зерно), до південноамериканських країн, що й експортували, прийшло золоте десятиліття. У 2002–2012 роках середній темп зростання тамтешньої економіки становив 4,1%. Не забарилися й соціальні зміни: 60 млн населення вибралися з бідності, а середній клас різко зріс чисельно.

Але золота доба скінчилася. Економіка Латинської Америки зі скреготом гальмує і зупиняється; торік зростання сягнуло лише 1,3%. За підрахунками МВФ, цьогорічний показник становитиме якихось 0,9%, що означати­­ме сповільнення економіки п’я­тий поспіль рік (див. «Стрім­­ко вгору – стрімко вниз»). Це не просто здивувало більшість прогностиків (Латинська Америка загальмувала дуж­­че, ніж будь-який інший регіон, що розвивається) – багато хто вважає, що тепер на неї чекає «нова норма» зростання: тільки 2–3% за рік. Під загрозою може виявитися прогрес останніх років у соціальному вимірі: зменшення прошарку бідних, наприклад, уже припинилося.

То що ж пішло не так? Невже Латинська Америка змарнувала період економічного буму? Найпростіше пояснити сповільнення, здається, зменшенням обсягу імпортних товарів, які місцева економіка здатна купити за свій експорт. Торік ціни на сировинну продукцію різко впали після трикратного зростання у 2003–2011‑му й певного зниження з 2011-го. Тоді ж таки сповільнилися інвестиції в країни регіону. На думку МВФ, це тісно пов’язано із ціновою кон’юнктурою на ринку сировини. Фінансові ринки відреагували здешевленням головних валют Латинської Америки від середини 2014 року в середньому на 20%, а ще спадом на більшості тамтешніх фондових ринків. До того ж після неминучого підняття відсоткових ставок Федеральною резервною системою США зросте вартість позикових коштів.

Кінець розширенню

У минулому такі різкі розвороти зазвичай викликали паніку й відплив капіталу. Цього разу події розвиваються бодай трохи інак­­ше. Завдяки ефективнішій макроекономічній політиці, зокре­­ма і плаваючому обмінному курсу та нижчому державному боргові, багато країн спокійно пристосувалися до зміни. У Чилі, Колумбії та Перу, які вели свої справи відповідально, зростання значно сповільнилось, але триває. Те са­ме стосується Болівії, де уряд лівих діяв відносно обачно. У Мексиці, центральноамериканських країнах і Домініканській Республіці, які є чистими імпортерами сировини, в наступні роки справи йтимуть краще середнього.

Найдужче постраждали країни, які більше чи менше наплутали у своїй економічній політиці. Після бюджетного марнотратства, що вилилося в інфляцію, Бразилії неминуче необхідна корекція: за даними уряду, її економіка цього року стиснеться на 1,2%; різко зростає безробіття. Аргентина переживає затяжну стагнацію та інфляцію, яка вимірюється двозначними числами. На Венесуелу цього року чекають болісне семивідсоткове падіння економіки та інфляція на рівні 95%, як повідом­ляє МВФ. Від січня її валюта на чорному ринку наполовину здешевіла відносно долара.

Читайте також: У Латинській Америці середній клас сягає 75%, в Україні 10-15%

«Економічний підйом не те щоб змарнували, але й не використали на всі сто відсотків», – підсумовують у нещодавній статті економісти Андського університету в Боготі Ґільєрмо Перрі й Алехандро Фореро. Більшу частину надходжень золотої доби з’їли імпорт і споживча лихоманка. В Азії, навпаки, підйом економіки був пов’язаний з експортом промислових товарів, інвестицій та видатків на інфраструктуру, що збільшило потенціал для майбутнього зростання.
Хоча традиційно низький для Латинської Америки рівень інвестицій теж зріс. Завдяки посиленню та помітнішій ефективності управління банками й державними фінансами, а також збільшенню золотовалютних резервів регіон пережив велику рецесію 2008–2009 років із мінімальним спадом. Але цей успіх запаморочив голови політикам. Багато з них не поспішали припиняти податково-бюджетне стимулювання, до якого вдалися для запобігання наслідкам кризи. Простіше кажучи, Латинська Америка надто мало експортує, заощаджує та інвестує, її економіка недостатньо диверсифікована, а надто багато компаній і працівників непродуктивні.

За останні 15 років деякі з цих проблем тільки поглибилися на тлі розквіту Китаю (та інших ре­гі­о­нів, що розвиваються, загалом) – такого висновку дійшов Світовий банк у травневому звіті. Його автори вважають, що через попит із Піднебесної Латинська Америка тільки дужче утвердилася в статусі експортера сировини, а відносна вага промислового вивозу в неї паралельно зменшилася (тепер вона становить до 20% ВВП проти 30% у Південно-Східній Азії). Весь цей час регіон активно залучає іноземні заощадження, через що місцеві валюти зросли в ціні під час буму більше, ніж могли б за інших обставин, і багато підприємств, не пов’язаних із експортом сировини, стали неконкурентоспроможними.

У 1990-х Латинська Америка почала диверсифікувати експорт і продавати ширший асортимент продуктів. Але після 2000 року все змінилося з точністю до нав­паки. «Складні», тобто наукомісткі, продукти становлять ли­ше невеликий відсоток експорту із цього регіону, й цифра не перестає падати (див. «Надто прос­­то»). Це важливо. Економіст із Гарварда, венесуелець Рікардо Гаусманн помітив тісну залежність між розмаїттям та складністю експорту й дальшим економічним зростанням. Він вважає, що проблема недалекого майбутнього Латинської Америки в тому, що вона «могла б створити, але не створила». Латиноамериканці «рідко говорять про технології та інновації, тож на зміну сировинним галузям не приходять нові». Інакше кажучи, Латинська Америка не спромоглася інтегруватись у «глобальні виробничі мережі», хоча фактично їх масштаб здебільшого регіональний. Сучасна промисловість вимагає складних ланцюжків постачання, коли компоненти продукту створюються в кількох різних країнах. Але часто ці ланцюги зосереджуються в сусідніх державах. За даними Світового банку, близько 72% «іноземної доданої вартості» європейської експортної продукції внутрішньорегіональні, тобто вироблені в інших країнах Європи; відповідний показник для Східної Азії – 56%, а для Південної Америки – лише 30% (див. «Ігноруй ближнього свого»). Тільки Мексика під’єднана до цих ланцюгів створення вартості завдяки її економічній інтеграції зі Сполученими Штатами.

Час відмовлятися від кустарщини

Розрив у продуктивності між Латинською Америкою та реш­тою світу зростає. За даними Міжамериканського банку розвитку (МАБР), у регіоні сукупна продуктивність факторів виробництва (продуктивність взаємодії праці й капіталу) ледь перевищувала половину відповідного показника США у 2010 році, хоча в 1960-му становила майже три його чверті. За той самий період Східна Азія зменшила цей розрив приблизно з половини до третини.
Чому ж латиноамериканські економіки порівняно непродуктивні? Погляньмо на бізнес Алехандро Вальядареса, розташований на тихій вуличці в Уайкані – східному районі перуанської столиці Ліми. У великому приміщенні серед голих шлакоблокових стін на першому поверсі свого будинку підприємець поставив десятки в’язальних машин. За місяць він виготовляє близько 12 тис. пар шкарпеток для немовлят і продає їх на місці, а також до Панами. У цеху працюють четверо його дітей і ще два робітники. Цього вистачає на прожиття, але не більше. Що не дає зростати? «Конкуренція китайських товарів», – каже Берта, одна з доньок. За її словами, 15 років тому шкарпетки продавалися значно краще. Останнім часом кількість замовлень зросла, але лише тому, що родина погодилася на найнижчу маржу прибутку.

Вальядарес додає, що для розширення потрібен серйозніший капітал. Береже свої британські в’язальні машини Bentley Komet, куплені після вжитку на різних фабриках, але їх технологія ще довоєнна. Місця вдома теж більше не знайдеш. Коли він не міг сплатити кредит, то продав автомобілі, й тепер возить товар до ринку на таксі. Справ із банками вже не має. «Хочу жити спокійно», – каже Алехандро. Його дочка мріє вивчати бізнес або знайти роботу, пов’язану з комп’ютеризованим виробницт­вом. Але їй доводиться і працювати, і виховувати двох дітей.

У Латинській Америці є великі сучасні компанії, а деякі з них стали успішними мультинаціональними корпораціями. Однак типовий латиноамериканський бізнес схожий на цех Вальядаресів: без розмаху, технологій і професійного менеджменту.

На заваді продуктивності тамтешніх фірм стоїть кілька факторів. Колишній міністр фінансів Чилі Андрес Веласко наголошує, що на досить невеликих національних ринках Латинської Америки (за винятком Бразилії та Мексики) бракує конкуренції. Для підвищення продуктивності критично важливо збільшувати масштаб виробництва, а це означає виходити за кордон. Але, попри всі численні розмови про інтеграцію, Латинська Америка зберігає державний протекціонізм. А враховуючи географію Південної Америки, зростати за межами регіону важко. Як підкреслює Веласко, експортери в Німеччині чи Китаї мають 20% світової економіки на відносно близькій відстані (менш ніж 3 тис. км); у їхніх чилійських колег такої переваги немає, тож глобальні ланцюги створення вартості можуть бути для них недосяжні. «В Азію потрібно продавати готовий продукт, а не частину», – каже він.

Читайте також: Деколонізація в стилі латино

Іще одна задавнена причина низької продуктивності – те, що половина латиноамериканців працює в неофіційному, незареєстрованому бізнесі, якому важко здобути доступ до технологій і капіталу; такі фірми починають нечесну конкуренцію з легальними і збільшують на них податкове навантаження. Економіст МАБР Сантьяґо Леві вважає, що деякі уряди заохочують нелегальне під­­приємництво, запроваджуючи пен­­сії, які виплачує власник без внесків працівника, та безкоштовне медичне страхування паралельно із традиційним соціальним, яке передбачає відрахування із задекларованих доходів персоналу і працедавців.

Наявність цього тіньового сегмента частково зумовлюється надзвичайно складним законодавством, дотримання якого вимагає додаткових видатків для бізнесу. Міністр виробництва Перу П’єро Ґессі нарікає, що один із небагатьох промислових парків країни (у місті Такна на кордоні з Чилі) не має орендарів, хоча пропонує пільги з корпоративного податку на прибуток. А все через складність процедури реєстрації. Відтак за дорученням міністра регуляторні перепони усуватиме невеличка команда «дебюрократизаторів».

Глухий кут

Іще більше гальмує продуктивність регіону брак шляхів, портів і т. ін. Якщо Китай інвестує в інфраструктуру 9% свого ВВП, а Індія – 6%, то, за даними банку розвитку CAF, Латинська Америка спромоглася лише на 3%. Неста­­ча коштів перестала бути основною проблемою: країни на кшталт Чилі, Колумбії та Перу мобілізували для інфраструктури приватні фінан­­си. Проблема швидше полягає в труднощах будь-якого будівництва. Візьмімо для прикладу Пе­ру, де за останні 10 років зростан­­ня економіки відбувається най­­швидше серед усіх великих ла­тиноамериканських країн. За 2005–2013 роки держа­­ва уклала контракти на 62 інфраструктурні проекти вартістю $15 млрд. Але освоєно лише 55% цих коштів, як каже лобіст Ґонсало Пріале.

Якщо рухатися з Ліми в південному напрямку, то автомагістраль закінчиться в кипучому й невпорядкованому фермерсь­ко­­му місті Чинча. Проїзд через нього займе цілу годину. У 2005 році було підписано контракт на прокладення кільцевої дороги, але державі не вдалося провести відчуження необхідної під будівництво землі. А ще перш ніж почати заливати бетон, необхідно отримати дозволи. Вивчення екологічних наслідків займає в середньому три роки, каже Пріале. Для прокладення газопроводу зав­довжки 1100 км на півдні країни потрібні 4102 окремі ліцензії. У травні Конгрес Перу ухвалив закон для прискорення цього процесу, але поки що ефекту від нього не видно.
Третя традиційна причина малої продуктивності – низько­кваліфікована робоча сила. Латинська Америка зробила величезний прорив у охопленні населення освітою. Але якість навчання в школах незначна: вісім латиноамериканських країн, які взяли участь у міжнародних тестах PISA (перевірка рівня письменності та вмінь застосовувати здобуті знання на практиці серед учнів віком 15 років), потрапили в останню третину рейтингу. Деякі економісти застерігають, що ос­віта не панацея; доказів безпосереднього зв’язку між продуктивністю й освітнім рівнем небагато. Вони звертають увагу на небезпеку того, що дипломовані соціологи можуть стати таксиста­­ми, якщо держава не спробує стимулювати попит на кваліфікованих працівників (а також відповідну пропозицію).

Піско – солодке й гірке

Якщо вам усе-таки вдасться пробратися через Чинчу, за 100 км буде місто Іка. У низькій будівлі на в’їзді до нього посеред винокурень розташувався Центр агроіндустріальних технологічних інновацій. Створений перуанським урядом за підтримки Іспанії та приватних інвесторів у 2000 році, він доклався до підвищення продуктивності виробництва винограду, вина й піско в Перу. За певну плату консультує фермерів і працює як невелика дослідна лабораторія та експериментальна винокурня.

Від 2000-го збір винограду з гектара в країні зріс удвічі з лишком. Сьогодні Перу – третій за обсягом експортер столового винограду до Китаю. За словами Педро Олаечеа – винороба, який паралельно очолює раду правління центру, річне виробництво піс­­ко – різновиду виноградної горілки – збільшилося від 1,8 до 7,8 млн л. Сьогодні цей давній традиційний перуанський напій здобуває собі ім’я у світі. Міністр виробництва Ґессі планує відкрити ще кілька таких технологічних осередків – ті працюватимуть із виробниками шкіряної, лісницької та молочної продукції.

Латинська Америка завжди відставала в царині інновацій. Інвестиції країн регіону в науково-дослідну діяльність (у % ВВП) не дотягують і до половини показників розвиненого світу. Чи не єдиним однозначно позитивним прикладом у цьому питанні є сільське господарство. У Бразилії, наприклад, воно «єдиний сектор, де серцем бізнесу стала технологія», – каже Жозе Роберту Мен­дон­­ка де Баррос, економіст із Сан-Паулу. Одна з нещодавно впроваджених інновацій, яку першою випробувала компанія Enalta зі штату Сан-Паулу, називається «високоточне фермерство»: вона передбачає установку сенсорів на аграрному обладнанні для контролю розпилення насіння й добрив. Це підвищує урожайність. За словами Мендонки де Барроса, технологію вже перейняла майже половина фермерів у Мату-Гросу. Він сподівається, що цього року зростання у сільсь­кому господарстві становитиме 2,5% навіть на тлі скорочення решти бразильської економіки. Підвищення доданої вартості природних ресурсів завдяки технології – це запорука майбутнього Латинської Америки, але тільки частково. Крім того, регіон мусить розвивати нові напрями бізнесу як у виробництві, так і в сфері послуг.  

Сувора й неповоротка промислова політика в Латинській Америці часто провалювалася. Яскравий приклад останнього часу – проект нафтопереробного комплексу Comperj в Ітабораї. Новий підхід має бути легшим, але забезпечувати важливі компоненти: від навчання спеціалізації до будівництва нових доріг чи видачі грантів на інноваційні розробки, без чого приватних інвестицій годі чекати. До прикла­­ду: інвестиційна агенція Коста-Рики посприяла розвитку індустрії виробництва хірургічного обладнання, бо переконала одну американську компанію побудувати в країні стерилізаційний завод. Бізнес-інкубатор Start-Up Chile пропонує гранти й візи майбутнім технопідприємцям з усьо­­го світу. Йому вдалося пережити зміну уряду з мінімальними корекціями для себе. Нове керівництво країни розуміло, що це глобальний бренд, і хоча створювати бізнес на тривалу перспективу в Чилі прагне небагато іноземців, навіть у короткій місцеві підприємці вчаться у них працювати з ризиками. «Ми зрозуміли, що це надзвичайно потужний інструмент перетворень у культурі», – каже Едуарду Бітран із Corfo, агенції економічного розвитку Чилі.
За останні 15 років важливою ланкою в системі світової торгівлі стала тільки одна латиноамериканська країна, зазначає Ауґусто де ла Торре, головний економіст Світового банку, що займається цим регіоном. Мексика інтегрувалась у всесвітні ланцюги виробництва, диверсифікувала експорт та перейшла до виготовлення складнішої продукції. І все-таки її економічне зростання (в середньому на 2,4% за рік упродовж останніх двох десятиліть), як і продуктивність, залишають бажати кращого.

Можливо, це пояснюється тим, що в Мексиці забагато монополій, особливо у сфері послуг: це можуть виправити реформи, ініційовані президентом Енріке Пенья Ньєто. Хтось стверджує, що гальмом інвестицій є такі факто­­ри, як нерозвинена правова культура й відсутність контролю за виконанням контрактних зобо­в’я­­зань, а ще жорстока злочинні­сть. Але фундаментальніша проб­ле­­ма – розрив між продуктивністю великих сучасних компаній здебільшого на півночі й малих тіньових виробників на півдні.

Аналогічні питання постають і в інших країнах. «Проблема Латинської Америки в тому, що вона не спромоглася відтворити модель своїх ефективніших держав у решті регіону», – каже Гаусманн. Для такого відтворення потрібні якісніше транспортне сполучен­­ня, покращення професійних навичок та поширення технологій. В епоху сировинного буму багато латиноамериканських урядів могли не зважати на цей виклик. Однак сьогодні знехтувати ним уже не вийде.

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com