Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір — продовження віковічної національно-визвольної боротьби українського народу з московським імперіалізмом. Одним з етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли український народ зумів зорганізуватися й перемогти сильніший за себе московський тоталітарний режим Союзу РСР.
Результатом цієї боротьби стало проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, створення самостійної суверенної держави України, продовження тисячолітньої традиції українського державотворення.
Визначна історична роль у тій перемозі належить Верховній Раді України першого скликання й народним депутатам України першого скликання, яких волею українського народу 18 березня 1990 року, 35 років тому, обрали до її складу.
Початок
Наприкінці 1980-х років після десятиліть терору й репресій московська імперія зла — СРСР, програючи в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була послабити режим, цензуру, запровадити гласність та елементи демократії. Навесні 1989 року провели перші (і останні) вибори на альтернативних засадах до спеціально створеного З’їзду народних депутатів СРСР — формально вищого органу державної влади, який обирав зі свого складу Верховну Раду СРСР.
Однак еліта монопольної керівної Комуністичної партії Радянського Союзу, не бажаючи поступатися владою, не хотіла справжніх виборів. І тому ініційований нею Закон про вибори запроваджував так звану змішану систему виборів. Він установив, що половину складу З’їзду народних депутатів СРСР (750 депутатів) «обирають» у єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками громадських організацій на їхніх з’їздах за встановленими квотами. Такими організаціями тоді була сама КПРС і її сателіти: комсомол, радянські профспілки та інші. Другу половину З’їзду народних депутатів СРСР обирали в 750 одномандатних територіальних і національно-територіальних виборчих округах на альтернативних засадах із висуненням мінімум двох кандидатів.
Компартійна еліта через контрольовані списки кандидатів у депутати в єдиному багатомандатному загальнодержавному окрузі, які затверджували з’їзди Компартії СРСР і її сателіти, і контрольовані вибори в одномандатних округах прагнула гарантовано зберегти монопольну владу в імперії СРСР. Через законодавчі бар’єри у вигляді окружних зборів під час висунення та реєстрації кандидатів в одномандатних виборчих округах і за умови глобального контролю медіа та складу виборчих комісій компартійна еліта на додаток до стовідсоткової гарантії в партійних списках мала величезні можливості для проведення до новоствореного вищого органу влади своїх ставлеників, чим і скористалася, сформувавши конституційну комуністичну монобільшість Верховної Ради СРСР, яку потім влучно назвали агресивно-слухняною.
Що готували Україні
За цією ж змішаною системою навесні 1990 року мали відбутися вибори З’їзду народних депутатів Української РСР, який зі свого складу мав потім обрати Верховну Раду. Якби так сталося, рух України до незалежності, думаю, зупинився б не на один рік.
Президент США з трибуни Верховної Ради закликає народних депутатів першого скликання “не піддаватись суїцидуальному націоналізму” і не проголошувати незалежність України
Та на той час московський центр уже почав поступово втрачати частину впливу в союзних республіках. Державницький, національно-визвольний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей в Україні. На батьківщину з російсько-радянських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність політичні в’язні, які незламною позицією надихали до боротьби за незалежність мільйони українців.
Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, мови, культури, віри, боролися за демократичний закон про вибори й перемогли.
27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР ухвалила новий Закон про вибори — не З’їзду народних депутатів, а Верховної Ради. На завершальному етапі великий внесок у цю перемогу, жорстко відстоюючи демократичні норми прямо в залі Верховної Ради УРСР, зробили народні депутати Верховної Ради СРСР, обрані від України, — Валерій Грищук, Сергій Рябченко, Петро Таланчук, Леонтій Сандуляк, Володимир Черняк.
Березень 1990 року — парламентські вибори
За Законом про вибори, на всій території України створили 450 одномандатних виборчих округів, у кожному до Верховної Ради на альтернативних засадах обирали одного депутата.
Округи утворювали територіально рівномірно з однаковою кількістю виборців. Кандидатів у депутати могли висувати як збори трудових колективів підприємств та організацій, так і виборці за місцем проживання. Гарантували вільне проведення передвиборчої агітації кандидатами та їхніми довіреними особами, які отримували офіційну оплачувану відпустку на час передвиборчої роботи в окрузі.
У день голосування кожен виборець отримував один бюлетень. Туди внесли прізвища й дані всіх зареєстрованих кандидатів у депутати, з яких треба обрати найкращого чи найкращу, на думку кожного.
Обраним уважали кандидата в депутати, який одержав на виборах більше ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Якщо жоден із кандидатів не отримав більше ніж половину голосів, через два тижні в такому окрузі проводили другий тур виборів між двома кандидатами, які отримали найбільше голосів у першому турі. Переможцем другого туру ставав кандидат, який набрав більше голосів, як порівняти з іншим кандидатом.
Як наслідок, у березні 1990 року (4 березня — перший тур, 18 березня — другий тур) у 450 одномандатних округах у жорсткому протистоянні кандидатів обрали народних депутатів УРСР дванадцятого скликання — останнього скликання в радянській історії України й першого в історії незалежної держави Україна.
Основні норми виборчого Закону сформували під тиском обставин того часу, багато в чому — всупереч волі тодішньої панівної еліти.
Основними елементами були вільне висунення кандидатів у депутати (від трудових колективів і зборів виборців за місцем проживання). А також проста, зрозуміла, справедлива система виборів і голосування: у першому турі перемагав той, хто набирав абсолютну більшість голосів виборців із тих, що проголосували в певному виборчому окрузі. А якщо жоден кандидат не переміг, проводили другий тур між двома кандидатами, які набрали найбільше голосів у першому турі. У другому турі перемагав той, хто набрав відносну більшість голосів. Кандидати вільно вели агітацію у своєму окрузі, де їх в абсолютній більшості добре знали виборці, бо вони із сім’ями там жили, працювали й тому добре знали проблеми людей. Установлювався контакт між виборцями й обранцем, який після перемоги обов’язково регулярно зустрічався з ними, вів прийом, проводив зустрічі й надавав звіти.
Була ще одна особливість виборів, яка, на щастя, не спрацювала. Еліта Комуністичної партії, бажаючи утримати владу в умовах, які змінювалися не на її користь, виставляла кандидатів в усіх 450 одномандатних округах. Вона не підтримувала «недисциплінованих» самовисуванців — членів партії і сподівалася, що має всі важелі впливу для перемоги саме її кандидатів у більшості одномандатних округів і впливу на майбутніх депутатів — членів партії. Та сталось інакше.
Кожен із депутатів, незалежно від політичної орієнтації, особисто боровся й був обраний виборцями свого округу на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 млн людей, а склад Парламенту оновився на 90 %.
По-перше, до Парламенту обрали більше ніж сотню депутатів-антикомуністів, зокрема десять колишніх політв’язнів радянсько-російських концтаборів: Левка Лук’яненка, Степана Хмару, В’ячеслава Чорновола, Михайла й Богдана Горинів, Олеся Шевченка, Богдана Ребрика, Ірину Калинець, Левка Горохівського, Генріха Алтуняна.
По-друге, депутатами стали приблизно сорок комуністів-опозиціонерів самої Компартії з «Демократичної платформи в Компартії» та ще стільки ж висуванців-комуністів, яких партійна еліта не підтримувала, виставляючи проти них власних кандидатів.
По-третє, багато з тих депутатів, кого обрали за підтримки партійної еліти, одразу ж, а більшість — із часом, під впливом державницьких, національно-демократичних ідей стали вважати себе більше українцями, ніж комуністами, зобов’язаними Компартії, керованій з Москви.
Народні депутати, обрані на перших демократичних виборах, мали високий рівень освіти: 430 депутатів, або 95,8 %, мали вищу або незакінчену вищу освіту, 77 — науковий ступінь або вчене звання, зокрема 10 були академіками та членами-кореспондентами Академії наук України. 19 депутатів — із загальною середньою спеціальною освітою. 24 депутати мали економічну освіту, 171 — інженерно-технічну, 20 — юридичну, 61 — педагогічну й 23 — медичну.
Вершинна перемога українського народу
Так уперше за сім десятиліть новітньої української історії завдяки новій системі виборів депутатів Верховної Ради не призначила згори керована з Москви Комуністична партія. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся й був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат із сім’єю. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.
В сесійній залі. Дебати Декларації
Не дивно, що саме ця Верховна Рада підготувала й ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, яка стала Стратегією здобуття незалежної державності. З 15 травня до 16 липня 1990 року депутати першого скликання розробляли Декларацію, голосували, боролися за неї. І то були сотні голосувань: дев’ять розділів, преамбула, кінцеві положення. Перший розділ називається «Самовизначення української нації». Декларація стала програмою здобуття повної державної незалежності через трансформацію радянської залежної держави «Українська РСР» в національну державу українського народу — Україну.
Відповідно до Декларації та Закону про економічну самостійність, було обернено у власність України союзні підприємства й системні банки, створено Нацбанк України, прокуратуру, суди й інші інституції, ухвалено рішення про припинення сплати податків до Союзного бюджету. А 27 червня 1991 року Верховна Рада конституційною більшістю 345 «за» відхилила оновлений Союзний договір, підготовлений Москвою і парафований всіма союзними республіками (крім балтійських і Грузії).
Україна йшла до повної державної незалежності, що 19 серпня 1991 року спровокувало путч московських силовиків — ДКНС. Верховна Рада, не злякавшись серпневого путчу, погроз на свою адресу й на адресу України, за ініціативи самих депутатів, у більшості з опозиції — Народної Ради, шляхом збирання їхніх підписів зібралася на позачергову сесію і, скориставшись вікном можливостей, 24 серпня 1991 року проголосила Акт незалежності та «Створення самостійної української держави — України» (з тексту Акту). Одночасно депутати для забезпечення найвищого рівня легітимізації Акту й виявлення рівня народної довіри-недовіри до цього рішення Верховної Ради прийняли ухвалу про проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму.
Генерал Морозов. Перший Міністр оборони, затверджений Верховною Радою 4 вересня 1991 року, на десятий день державної незалежності.
84,18 % громадян України (31,9 млн) взяли участь у референдумі. З них 90,32 % проголосували за підтримку Акту проголошення незалежності, ухваленого Верховною Радою першого скликання (28,8 млн). Разом із найвищою легітимізацією Акту це також засвідчило величезний рівень довіри громадян до Верховної Ради України першого скликання, обраної ними на чесних виборах за справедливою і зрозумілою системою.
За результатами референдуму Верховна Рада затвердила його результати, ухвалила Заяву до Парламентів і народів світу, де констатувала вихід України з СРСР, що означало кінець його існування, крах комуністичної ідеології, глобальні зміни в Європі й у світі, відновлення тисячолітньої незалежної української державності.
Це було вершинною перемогою українського народу й Верховної Ради України першого скликання — найвищої інституції, яка представляла народ і діяла від його імені.
Пізніше Парламент затвердив усі державні символи України (Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн), в екстремальних умовах заклав політико-правовий фундамент розвитку незалежної України як демократичної правової держави — органічного компонента європейського й світової спільноти. 18 листопада 1993 року Верховна Рада першого скликання ухвалила Закон про ратифікацію договору про СНО, де визначила, що 64 % носіїв і 58 % ядерних боєзарядів мали залишитися на території України як їх власниці згідно з Віденськими конвенціями, зробивши тим самим найважливіший крок до легалізації ядерного статусу України. На жаль, виконавча влада не скористалася цією можливістю, про що окремо.
Перше скликання Верховної Ради України обирали на умовах вільного висунення кандидатів у депутати за простою, зрозумілою людям, справедливою системою виборів і голосування. Так треба робити й сьогодні.
Та, на жаль, ця проста, здобута в жорсткій боротьбі, випробувана часом, зрозуміла й відкрита інклюзивна формула виборів, за якою громадяни обирали депутатів Верховної Ради першого скликання, крок за кроком зазнавала принципових змін. Левова частка цих змін негативно впливала на суспільні процеси й становлення української державності, бо система виборів ставала дедалі більш закритою, орієнтованою на потреби партійної еліти й олігархічних кланів, а не громадян. І це мало й має великі негативні наслідки для України. І це велика окрема тема.
А сьогодні вітаємо всіх із 35-ю річницею перших справді демократичних парламентських виборів в Україні, які стали предтечею проголошення незалежності України!
