Понад 20 років тому країни колишнього соцтабору і СРСР заявили про бажання йти до демократії та вільного ринку. З легкої руки Семюеля Гантінґтона у світовій літературі з тим часом пов’язують початок третьої хвилі демократизації, а Йошихіро Френсіс Фукуяма заявив навіть про «кінець історії» – остаточну перемогу в світі ліберальної демократії.
Однак країни регіону, що так вразили світ наприкінці 1980-х, демонструють дуже різні результати на обраному ними (бодай на словах) шляху. Одні, що починали перетворення з чітким баченням кінцевої мети та уявленням про необхідні кроки, увійшли до ключових інститутів Об’єднаної Європи, завершивши таким чином своє повернення додому. В інших на уламках старого режиму утвердилися деспотії. Треті включно з Україною перебувають десь у дорозі, запитуючи себе й оточення, куди йти.
Відтак 20 років достатньо, щоб озирнутися й оцінити пройдений шлях. Дати відповідь на те, де звернули в небажаному напрямку і чому. Адже на початку 1990-х посадовці Євросоюзу висловлювали практично той самий скепсис щодо членства західних сусідів України, з яким донині стикається Київ. Проте за кілька років уряди і народи центральноєвропейських країн продемонстрували такі результати в переході від диктатури до демократії, що нині Європа націлена на співпрацю щодо інтеграції цих держав.
Чому це не вдалося Україні? Коротка відповідь може здаватися надто категоричною, але, на жаль, повсякчас натрапляємо на докази її правильності. Пояснення полягає в тому, що розвиток країни, реалізацію її потенціалу стримує совок. Точніше, стереотипи мислення і поведінки, притаманні homo soveticus, хоч би на якому соціальному щаблі вони перебували.
Безвідповідальність, байдужість до країни, нездатність мислити наперед, стратегічно, користолюбство, безініціативність і схильність обирати легший (а часто підліший) шлях є хворобою як еліти (чи радше «еліти»-істеблішменту), так і контреліти (не пов’язаних із владою груп, які прагнуть її здобути).
Однак ця констатація не вирок. Такі суспільні особливості корегуються: повільно – з розвитком економіки та формуванням середнього класу, який покладається на власні сили і здатний вимагати поваги й адекватних дій від держави. Проте в агресивному геополітичному і геоекономічному середовищі часу на розкачку, повільну еволюцію суспільства може не бути. Відтак цю еволюцію потрібно пришвидшувати свідомими рішеннями: коректною побудовою інститутів держави, які сприяли б відповідальності можновладців, а також законодавчими змінами, які вивільняли б (а не пригнічували) енергію і творчий потенціал громадян.
А вже щоб відповісти, що і в якій послідовності має бути зроблено, потрібен уважний погляд на те, яким чином ми опинилися в нинішньому становищі. Пошуку конкретних відповідей на ці запитання присвячений спеціальний проект Тижня «Україна-20».
Його завданням є з відомих і багаторазово описаних фактів вивести тенденції, які розкривають особливості й пояснюють причини, чому події розвивалися саме таким чином. Що могло бути зроблено інакше і що треба врахувати у майбутньому, аби уникнути помилок.
У цьому дослідженні визначається успішність тих чи інших кроків й оцінюється перебіг подій щодо того, наскільки вони сприяли незалежності України як суб’єкта міжнародного права і виконанню декларованих (кожною владою) планів реінтеграції нашої держави з Європою. Це поняття включає економічну конкурентоспроможність, підвищення якості життя (у розумінні рейтингу людського розвитку ООН, який враховує рівень не тільки доходів, а й освіти, культури, забезпеченість прав тощо), демократичність політичного процесу, відкритість прийняття державних рішень і можливість громадського контролю над ними.
Ми шукали відповіді на ці запитання, розглядаючи етапи розвитку України. Кожен із них якісно відрізняється від попередніх відносинами в істеблішменті та суспільстві; кожному з них притаманна певна визначальна тенденція, яка перешкоджала реалізації державою свого потенціалу:
Чому не було використано безпрецедентних можливостей для побудови держави, що існували на момент здобуття незалежності? Чому не справдилися надії на «величезний економічний потенціал» України?
Чому «розбудова держави» стала синонімом беззмістовних блукань колом та вихолощення понять «національна ідея», «національний інтерес» тощо?
Як і чому контроль над економікою України опинився в руках кількох людей? Чим небезпечна «олігархічно-люмпенська» модель?
Хто був зацікавлений в ослабленні країни й міг стояти за внутрішньо- та зовнішньополітичними скандалами?
Чого забракло опозиції, аби виправдати довіру людей?
Окресливши причини, які лежали в основі зазначених «гальмівних» тенденцій, і проаналізувавши їхню природу, в наступні десятиліття можна використати ці знання для ухвалення правильних рішень. Тож наше дослідження спрямоване не так у минуле, як у майбутнє, що постає з описаних у ньому тенденцій.