Уроки нахабства

Власне, новий етап діяльності організації ознаменувався проведенням міжнародної конференції «Росія і Україна – стратегічне партнерство або залізна завіса?» Захід обіцяв бути більш ніж глобальним: на круглий стіл запросили найвідоміших політологів з обох боків, депутатів Верховної Ради від усіх сил. Росію також представляв Всеволод Лоскутов, радник-посланник посольства РФ в Україні.

 

 

Конференція  почалася з привітань на адресу Володимира Володимировича. Тільки це був  не Путін, а Корнілов, директор Української філії країн СНД. Він приймав поздоровлення як господар нового офісу. Тиждень розпитав у «іменинника», як у центрі Києва опинилася «філія Державної Думи».

 

– Тут розташована фірма «Росукрконсалтинг», яка люб’язно погодилася здати нам кілька кімнат, – відповів Корнілов. 

– Скільки ви платите за оренду такого офісу?

– Не скажу, тому що це буде некоректно щодо «Росукрконсалтингу», комерційного підприємства.

– Який штат вашої організації?

– Зараз у нас в Україні десять-дванадцять чоловік, але кількість співробітників офісу зростатиме. 

 – Хто вас фінансує?

– Інститут – громадська організація. Українська, але з засновниками, котрі перебувають, зокрема, і в Росії. Вона функціонує на кошти, які може переказати будь-який громадянин України, Росії, Америки, іншої країни для виконання статутних завдань. І наше головне статутне завдання – сприяти зміцненню російсько-українських відносин. Кошти на нашу діяльність переказують приватні особи.

– Із Росії?

– Не тільки.

– Хто вони, ці особи?

– Даруйте, мені треба йти.  

 

Відверто кажучи, «зміцнення російсько-українських відносин» проходило якось дивно. Учасники заходу відразу почали дискутувати, чи варто переглядати «Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною». Першого квітня 1999 року виповнюється десять років з дня набуття його чинності. І до першого жовтня цього року потрібно вирішити, чи варто його дію продовжити, чи його треба денонсувати. «Великий договір», як його між собою називають політики й політологи, не пролонгують, якщо одна зі сторін заявить про вихід з нього.

 

Серед прихильників Договору – Всеволод Лоскутов, який сказав, що коли цей документ ухвалювали, він був одним із найкращих у Європі. «Важливо цей договір продовжити. Це унікальний документ, який існує в наших відносинах», – сказав представник посольства Росії. Також за Договір висловився інший дипломат – посол України в Італії Анатолій Орел. Але проти документа виступив президент фонду «Вільна Росія» Модест Колєров, який сказав, що цей документ не несе Росії безпеки. Також скепсис висловив і сам Костянтин Затулін. Мотивація зрозуміла. Зараз у Росії кажуть про те, що приєднання України до плану дій щодо членства в НАТО або інші форсовані кроки з її вступу до Альянсу автоматично означають вихід Києва з Договору. Щоправда, як сказав сам Затулін про цей документ, «точка зору  в стадії формування, вона не  вирішена наперед ні в один, ні в інший бік».

 

 

Окрім питань, пов’язаних із Договором, висловлювалися про Голодомор, мову, Чорноморський флот, на інші хворобливі теми. І тут кожен гість говорив усе, що він думав. Наприклад, Олексій Пушков, оглядач телекомпанії «ТВЦ», порівняв Віктора Ющенка з колишнім президентом Чехії Вацлавом Гавелом. «Гавел і Ющенко – антиросійські місіонери», – казав журналіст. Пушков навіть придумав нове слово – «гавелізація», тобто схожість із Гавелом у неприйнятті Росії. Це те, до чого, на думку журналіста, схильний Ющенко.   

 

«Україні потрібна сумирна, безсловесна дійна корова!», – ледь не кричав Модест Кольоров, маючи на увазі під коровою Росію. «Навіть якщо уявимо собі, що на 99 % ставлення людей у Росії до НАТО – це необґрунтовані страхи. Так я тим більше вимагаю поважати наші страхи, а не ламати через коліно. І ви зобов’язані це робити!», – не добирав слів політолог. 

 

А взагалі, російські гості не походили на переляканих. Від них ішла така впевненість у собі, що її можна було відчути ледь не фізично. Генеральний директор Центру політичної кон’юнктури Росії Михайло Виноградов обережно натякнув, що не варто перебільшувати розбіжності між двома країнами. Політолог також висловився проти територіальних претензій до України. Колеги тут же охрестили Виноградова «пораженцем». Після цього він сказав, що його не так зрозуміли. «Потрібно шукати компроміс», – відповів «пораженець», – і додав: «У Росії достатньо ресурсів, щоб політично змусити українську еліту враховувати нашу позицію».

 

Варто також відзначити, що майже перед кожним учасником заходу на столі лежала книга «Геноцид карпаторуских москвофилов – замолченая трагедия 20-го века». В свою чергу, росіяни знайшли вдячних слухачів в Україні. Таким, зокрема, виявився Микола Азаров. «Я б його (Чорноморський флот Росії – Тиждень) тримав у Криму й до 2050 року, якби це від мене залежало», – сказав колишній віце-прем’єр, коли йому дали слово. Кроки з дерусифікації ефіру, зроблені Комітетом ТБ і радіомовлення, Азаров назвав ідіотськими.

 

Все це, нагадаю, відбувалося в центрі Києва, і росіянам ніхто не міг нічого відповісти. Тим більше, що ні Олег Медвєдєв, ні Олесь Доній, ні Григорій Немиря, запрошені на захід, не з’явилися. По-справжньому тискові росіян міг протистояти лише проросійський політолог Михайло Погребинський. Він, зокрема, сказав своїм колегам із Москви, що в Україні немає жодної впливової сили, яка б хотіла будувати з Росією інтеграційний процес. І навіть Партія регіонів заявила на своєму нещодавньому з’їзді, що ставить за мету вступ до ЄС. Та й узагалі вона не проти НАТО. «Забудьте, що Україна на межі розвалу, а також про ЄЕП», – сказав політолог.

 

Те, що відбувалося, прокоментував директор Центру прикладних політичних досліджень «Пєнта» Володимир Фесенко: «Учасники цього заходу поставили завдання нав’язати дискусію про можливість розірвати «великий договір». Нас хотіли налякати жорсткими російськими санкціями у разі входження України до НАТО. І Затулін виступив як ідеолог цієї тактики. Також тут зробили спробу нав’язати дискусію нам, щоб вона, ця дискусія проти Договору, йшла вже не між Росією й Україною, а всередині України. Бачу, росіяни блискуче боронять свої інтереси, і нам непогано б у них цього повчитися. Ну, а тема НАТО для Росії – тема життєвих інтересів. Чому Росія проти блоку? Тут американці повинні звинувачувати самих себе. На початку 90-х вони давали обіцянку Горбачову, Єльцину не розширювати НАТО на Схід. І обдурили їх. Тому це так хворобливо для Москви».

 

Що ж, напевно, в американців теж є чого повчитися.