На початку травня Financial Times повідомила про рішення, яке, без перебільшення, стане визначальним для архітектури безпеки в Європі на наступні роки. Сполучені Штати скасовують розгортання батальйону наземних ракет Tomahawk у Німеччині, який із 2026 року мав стати ключовим елементом стримування Росії далекобійною зброєю. Паралельно з Європи виводиться повна армійська бригада і близько 5000 військових. За даними FT, Пентагон про це рішення дізнався постфактум — це політичний жест Білого дому, ухвалений у вузькому колі. Європейські столиці у тихій паніці: власна європейська програма далекобійних ракет ELSA дасть результат у кращому разі через три-п’ять років, у гіршому — через десять.
У всій цій історії я ловлю себе на дуже неприємному відчутті дежавю. Бо в американській історії ХХ століття вже був момент, коли потужна політична сила переконувала країну, що Європа далеко, океан широкий, а чужі війни треба обходити стороною. Це закінчилося Перл-Гарбором, чотирма роками війни на двох театрах і кількома сотнями тисяч американських загиблих. І найбільш промовисте те, що тоді ця сила йшла знизу — від суспільства до президента.
Як виглядав ізоляціонізм у 1940 році
У вересні 1940 року, через рік після нападу Гітлера на Польщу і за рік і три місяці до Перл-Гарбора, у США виник комітет із дещо знайомою сьогодні назвою — America First Committee. Заснували його, що показово, студенти Єльської юридичної школи. Серед них були майбутній президент Джеральд Форд, майбутній суддя Верховного суду Поттер Стюарт і Кінгмен Брюстер, який згодом стане ректором Єля. Тобто це була не маргінальна група, а інтелектуальний мейнстрим молодого американського істеблішменту. До моменту Перл-Гарбора AFC налічуватиме 800 тисяч членів і 450 відділень по всій країні.
Платформа комітету трималася на чотирьох тезах. США мають побудувати непробивну оборону вдома. Жодна іноземна держава не зможе атакувати підготовлену Америку. Американську демократію можна зберегти, не втручаючись у європейську війну. І нарешті — «допомога, менша за війну» послаблює оборону вдома й затягує Америку у війну за кордоном.
Ці тези тоді поділяла надзвичайно широка частина суспільства. Серед публічних облич ізоляціонізму був Чарльз Ліндберг — національний герой, перший пілот, що сам-один перетнув Атлантику, людина, обличчя якої впізнавала кожна американська дитина. Серед сенаторів-симпатиків був Бертон Вілер з Монтани, який у 1941 році публічно заявляв, що Японія — один з найкращих торгівельних партнерів Америки, і немає жодних причин не жити з нею у мирі. Це озвучувалося за кілька місяців до Перл-Гарбора. Ще одним обличчям був Джозеф Кеннеді-старший, на той момент посол США у Великій Британії. Він писав із Лондона, що «демократія в Європі завершена», а Гітлера не зупинити, і ставив п’ять до одного, що Гітлер буде в Букінгемському палаці за два тижні. Він радив президенту прийняти цю реальність.
Конгрес у цьому пейзажі стояв ближче до AFC, ніж до Білого дому. У 1935, 1936 і 1937 роках Конгрес ухвалив три послідовні Акти про нейтралітет, які забороняли продавати зброю воюючим країнам, давати їм кредити, і навіть плавати американцям на торгівельних суднах протиборчих сторін. Логіка цих документів була та сама, що звучить сьогодні: нас захищає океан, нехай європейці розбираються самі, наша справа — торгувати й будувати в себе.
Рузвельт проти своєї країни
Президент Франклін Рузвельт перебував в опозиції до ізоляціоністів. Він розумів, що така політика — це ілюзія, що Гітлер рано чи пізно дійде до Америки та що Британію не можна залишити сам на сам з вермахтом. Але майже все, що Рузвельт намагався робити для союзників, ішло крізь супротив власної країни. У вересні 1940-го він провів угоду «есмінці в обмін на бази» з Британією, фактично оминувши Конгрес виконавчим указом. У березні 1941-го, попри несамовитий опір AFC і ізоляціоністів у Конгресі, пролобіював Закон про лендліз. Влітку 1941-го — заморозив японські активи й наклав нафтове ембарго.
AFC у відповідь активно блокував лендліз і організовував мітинги. У своїх промовах Ліндберг висловлював сумнів, що американська армія взагалі здатна перемогти Вермахт, бо «у Німеччини армії, сильніші за наші». Він радив домовлятися з Гітлером.
Але 11 грудня 1941 року America First Committee саморозпустився. Через чотири дні після Перл-Гарбора. Через три дні після того, як Рузвельт оголосив війну Японії. У той самий день, коли Гітлер сам оголосив війну США. Ліндберга не переконали слова — його переконали бомби, що падали на гавайські лінкори, і німецькі субмарини, що почали топити американські судна біля Нью-Йорка.
Ціна того, що Рузвельту довелося два роки переламувати власну країну, склалася з мільйонів життів — британських, українських, єврейських — за океаном, плюс приблизно 400 тисяч американських загиблих, коли війна врешті прийшла і до самої Америки.
Сьогоднішній ізоляціонізм США
А тепер головне. Сьогоднішня американська ситуація схожа на 1940-й, але з однією критичною різницею.
У 1940-му ізоляціонізм був хвилею, що йшла знизу — від суспільства, від студентів Єля, від ветеранів Першої світової, від сенаторів з аграрних штатів — до президента, який намагався всьому цьому опиратися. Президент знав, як треба, але мейнстрим був проти.
У 2026-му все навпаки. Згідно з опитуваннями Pew Research, Chicago Council, German Marshall Fund, більшість американських виборців підтримує і допомогу Україні, і присутність військ США в Європі, і трансатлантичний альянс. Конгрес — попри жорстку партійну поляризацію — у питаннях оборонної політики проти Росії демонструє двопартійну більшість на користь стримування. Сенатор-республіканець Роджер Вікер, голова комітету зі збройних сил Сенату, і конгресмен Майк Роджерс, голова відповідного комітету Палати представників, публічно виступили проти виведення військ. Тобто американський мейнстрим у 2026-му ближче до позиції Рузвельта, ніж до позиції Ліндберга.
Але президент Трамп стоїть у позиції AFC. І має у своїх руках ті інструменти, яких AFC у 1941-му не мав: виконавчу владу, головнокомандування, важелі дипломатії. Тобто конфігурація перевернулась дзеркально. У 1940-му ізоляціонізм був тиском знизу на проінтервенціоністського президента. У 2026-му ізоляціонізм став політикою президента, проти якої тисне проінтервенціоністський мейнстрим.
Ця конфігурація історично гірша, а не краща. У 1940-му у Рузвельта були союзники в самому Білому домі, в Держдепі, в Пентагоні, плюс він міг апелювати до президентського авторитету і виконавчих повноважень. Сьогодні все це в руках тих, хто веде політику у зворотний бік. А Конгрес, виборці і навіть частина власної партії президента мають значно слабші інструменти впливу на Білий дім, ніж Рузвельт мав на AFC.
Що з цього випливає для України
Ключове: європейська самостійність — більше не опція, а необхідність. ELSA дасть результат за роки, не за місяці. Цей часовий розрив — найвразливіше місце для всього європейського континенту, і Україна тут на передовій буквально. Питання, яке українська дипломатія має ставити в Брюсселі, Берліні й Парижі вже зараз, — не «як нам разом просити США повернутися», а «що ви робите, поки США повертаються чи не повертаються».
Політика підтримки України має диверсифікуватися інституційно всередині самих США. Якщо Білий дім рухається в один бік, а Конгрес — в інший, українським дипломатам, лобістам і діаспорним організаціям треба свідомо інвестувати ресурс у Конгрес, у губернаторів штатів з військово-промисловим комплексом, у мережі ветеранів та в місцеві медіа. Це повільніша робота, ніж розмови з Овальним кабінетом, але стійкіша. У 1941 році саме завдяки тому, що американський істеблішмент не був монолітним, Британія отримувала лендліз навіть тоді, коли AFC гарчав на повен голос. Сьогоднішній американський істеблішмент теж не монолітний.
Сенатор Вілер у 1941-му, говорячи про «торгівельне партнерство» з Японією, не був злодієм і не був дурнем. Він був щиро переконаний, що турбується про американських матерів, які не хочуть втрачати своїх синів у далекій війні. Це чесна, інтуїтивно зрозуміла людська позиція.
Проблема ізоляціонізму в тому, що він не зменшує ймовірність війни, а лише змінює час, місце і ціну, яку за неї заплатить країна, що від неї втекла. Спокуса ізоляціонізму найсильніша саме тоді, коли він обходиться найдорожче. У цьому вся його підступність. І саме тому ми, дивлячись з Києва на Вашингтон сьогодні, не маємо права на роздратування чи на сарказм. Ми маємо право — і обов’язок — спокійно фіксувати: американський здоровий глузд рано чи пізно має перемогти, і ця перемога покладе край тиранії й авторитаризму.
