На початку вересня президент Китаю Сі Цзіньпін прийматиме величезний військовий парад у Пекіні. Це стане найпомітнішим підтвердженням його влади з моменту приходу в уряд 2012 року і першою публічною появою на такого масштабу параді ракет, танків та солдатів, які карбуватимуть крок. Офіційно подія буде присвячена виключно минулому: відзначенню закінчення Другої світової війни в 1945 році і вшануванню пам’яті 15 млн китайців, загиблих у одному із найкривавіших її епізодів — під час японської окупації 1937–1945-го.
Парад нагадає про мужність китайських солдатів та їхню вирішальну роль у протистоянні зі страхітливо агресивною, найбільшою імперською потугою Азії. І таку пам’ять вони заслужили: жертви Китаю протягом того пекельного періоду повинні здобути набагато ширше визнання, ніж мають зараз. Від 1937 року, коли в Піднебесній розгорнулася повномасштабна війна, і до кінця 1941-го, коли після атаки на Перл-Харбор на театр бойових дій вийшла Америка, Китай протистояв Японії сам на сам. До кінця війни він утратив більше людей, військових і цивільних, ніж будь-яка інша країна, за винятком Радянського Союзу.
Але вересневий парад стане не лише вшануванням пам’яті загиблих; він націлений і на майбутнє. Уперше в Китаї вшановуватимуть пам’ять жертв війни військовим шоу, а не урочистою церемонією. Символіка цього акту не залишиться не помічена сусідами. А ще змусить їх нервуватися, тому що руйнівна, недемократична держава, яка піднімається в сьогоднішній Східній Азії, — це вже не жменька островів, де править божество-імператор. Це найбільша за населенням країна у світі, очолювана людиною, чиє бачення майбутнього (багатша держава із сильнішим військом) дещо нагадує ранні імперські гасла Японії. Було б помилкою квапитися з проведенням паралелей: Китай не брязкає зброєю на порозі в сусідів. Але є причини остерігатися того, як його Комуністична партія бачить історію і маніпулює нею для задоволення своїх сьогоднішніх амбіцій.
Історія по-китайськи
За Сі Цзіньпіном, логіка історії приблизно така: Китай відіграв настільки важливу роль у знищенні японського імперіалізму, що заслуговує не лише на запізніле визнання колишньої доблесті й страждань, а й на більшу вагу в процесах нинішньої Азії. До того ж Японія все ще небезпечна. У китайських школах, музеях і на ТБ постійно застерігають, що по інший бік моря досі кружляє дух агресії. Один китайський дипломат натякнув, що прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе — це новий Волдеморт (уособлення зла в серії книжок про Гаррі Поттера). Будь-якої миті Японія знову може стати загрозою для Азії, стверджують партійні газети. І знову Китай піднімається на боротьбу з небезпекою.
Цей наратив вимагає вигадливих викрутасів. З одного боку, тягар боротьби з Японією несли не комуністи Китаю, а їхні запеклі вороги, націоналісти (або ж Гоміньдан) під проводом Чан Кайші. Із другого — нинішня Японія — це зовсім не та держава, яка вчинила різанину в Нанкіні, змушувала кореянок і китаянок обслуговувати солдатські борделі або випробовувала на мирному населенні біологічну зброю.
Слід визнати, що Японія так і не розкаялася у скоєному настільки, як Німеччина. Навіть сьогодні невелика, але помітна група японських ультранаціоналістів заперечує воєнні злочини своєї країни, і, на жаль, Сіндзо Абе інколи підіграє їм. Але називати цю державу досі агресивною — абсурд. Після 1945 року тамтешні солдати ніколи не відкривали вогню на ураження. Японія має глибоко вкорінені демократичні традиції та повагу до прав людини. Більшість японців визнають вину своєї країни у війні. Уряд за урядом приносив свої вибачення, і те саме очікується від Сіндзо Абе. Сьогодні населення Японії старіє, зменшується, у ньому переважають пацифістські настрої. Через травму Хіросіми й Нагасакі країна навряд чи колись володітиме ядерною зброєю — агресор іще той!
Небезпека демонізації
Демонізація Японії Китаєм не лише несправедлива, а й небезпечна. Держава, яка розпалює націоналістичну ворожнечу, не завжди може її контролювати. Поки що Китай не йде далі брязкання зброєю у конфлікті з Японією через острови Сенкаку (Дяоюйтай) і до кровопролиття не доходить. Але завжди є загроза, що один прорахунок призведе до наступного — гіршого.
Старі воєнні рани Східної Азії ще не загоїлися. Корейський півострів залишається розколотим, Тайвань і Китай розділені, і навіть Японію не можна назвати цілою, бо від 1945 року Америка використовує південний острів Окінава як свою головну військову базу в західній частині Тихого океану. Тайванська протока й кордон між Північною та Південною Кореєю залишаються потенційними гарячими точками; чи проллється там колись кров, залежить переважно від поведінки Китаю, і не зрозуміло, краще це чи гірше. Вважати, що Америка завжди буде спроможна тримати все під контролем, наївно.
Читайте також: Конфуцій сказав – Сі зробив
Навпаки, багато хто в Азії побоюється, що амбіції Китаю підштовхуватимуть його до конфлікту із супердержавою та меншими країнами, які перебувають під захистом американської «парасольки безпеки». Шукаючи зачіпок для конфлікту з Японією в Східно-Китайському морі або будуючи злітно-посадкові смуги на історично спірних рифах у Південно-Китайському, Пекін тільки підживлює ці страхи. А ще ризикує втягнути Америку в свої територіальні суперечки й розпалює загрозу можливого конфлікту.
Повоєнна Східна Азія не схожа на Західну Європу. Колишніх ворогів не пов’язує нічого на кшталт НАТО чи Європейського Союзу. В Азії не знайти нічого подібного до рішучості Франції забезпечити тривалий мир, об’єднавшись під спільним зведенням правил із давнім агресором — Німеччиною. Тому Східна Азія не така стабільна, як Західна Європа: вона є радше неоднорідною сумішшю країн багатих і бідних, демократичних і авторитарних, між якими не існує згоди щодо спільних цінностей чи навіть спільних кордонів. Тож не дивно, що азійців лякає, коли регіональний гігант під керівництвом своєї єдиної партії, яка не хоче бачити особливої різниці між собою та китайським народом, починає розігрувати теми історичної жертви й необхідності поквитатися.
Наскільки краще було б, якби Китай прагнув до лідерства в регіоні, виходячи не з минулого, а з конструктивної поведінки сьогодні. Якби Сі Цзіньпін справді хотів долучити Пекін до багатосторонніх зусиль, спрямованих на побудову стабільності в регіоні, він показав би, що й справді вивчив уроки історії. Це було б набагато краще, ніж наступати на її граблі.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com