У чому полягає значення Поляновського миру 1634 року. Що сталося в Нарві 1704 року? Хто підписав мирний договір у Москві 1920 року і чому він відіграє важливу роль зараз?
Це не питання іспиту з історії, а значущі основи національної безпеки — визначальні для війни й миру в Європі. Вони засвідчують, що імперіалістичне кремлівське мислення виходить далеко за межі України. Росія націлилася відбудовувати свою сферу впливу, спираючись на напівміфічний історичний мандат. Це має хвилювати всі країни в російському сусідстві, а також усіх їхніх союзників.
Звернувшись до московських студентів 9 червня — з нагоди 350-ї річниці з дня народження Петра І — Владімір Путін самовдоволено заявив, що його «доля» в тому, щоб «повернути» й «укріпити» території, захоплені першим російським імператором. Він наголосив, що йдеться зокрема про нині естонське місто Нарва, яке Петро I відібрав у шведів 1704 року. Естонський уряд негайно відреагував протестами.
Є й інші новини: у російську Думу подано клопотання про скасування визнання радянським попередником Путіна незалежності Литви 1991 року. Ідеться про відверту загрозу правовому статусу й державним кордонам Литви. (Примітка для фактчекерів: насправді до війни радянська Росія визнала незалежність Литви у Московському договорі 1920 року).
Відродження давніх історичних претензій — це гра без меж. Литовський депутат відповів на путінські заяви, процитувавши (щоправда не зовсім точно) Поляновську мирну угоду 1634 року, де стверджується, що російський Смоленськ насправді належить Литві.
Свіжіша історія теж пропалює дірку на мапі. Минулого місяця латвійська влада вирішила знести меморіал радянським «визволителям» у Ризькому парку. То був 79-метровий обеліск і гігантські бронзові статуї, спорудження яких навряд можна вважати знаменною історичною подією, оскільки це сталося лише 1985 року. Однак знесення пам’ятника може призвести до розколу в суспільстві, адже породжує спогади про «Бронзового солдата» — радянський монумент невідомому солдату в Таллінні. Пославшись на проблеми з громадським порядком, естонська влада демонтувала його 2007 року, що спричинило кризу національної безпеки: демонстрації, блокаду російського посольства й дошкульну кібератаку.
Я нещодавно повернувся з Риги. Наразі латвійці оптимістично налаштовані щодо ризиків у зв’язку зі знесенням монумента. Кремль «не спроможний» експлуатувати це питання, вважає один латвійський чиновник. Місцеві росіяни не бажають заробити собі репутацію поплічників Кремля. Влада пильно стежить за охочими чинити каверзи. Відступити вже неможливо з політичної точки зору: на носі вибори, а, позбуваючись фізичних нагадувань про радянську окупацію, можна висловити огиду до путінської війни в Україні й засудити удар, якого вона завдає рівню життя внаслідок зростання цін на пальне і харчі.
Ми, щоправда в багатьох випадках запізно й болісно, навчилися сприймати фінанси, економіку, енергетичну безпеку, правову систему, суспільну злагоду, медіа-простір й інші складові сучасного суспільства крізь призму національної безпеки. Замість ухвалювати рішення з огляду на вартість і зручність, ми тепер думаємо про стійкість і ризики.
Слід додати сюди ще й історію: в «аісторичних» ла-ла лендах Західної Європи багатьом здається, що старі дати й давно минулі битви їх не стосуються. Але, якщо наші вороги виправдовують свої територіальні претензії й війну історією, то нас це стосується. Нам потрібна нова дисципліна в історії національної безпеки: ми маємо розуміти минуле краще, ніж наші вороги. Якщо ми знатимемо, хто і що, коли, чому і кому зробив, наші можновладці розумітимуть значення тенденційних, вибіркових інтерпретацій минулого. Це також допоможе пояснювати ці питання виборцям і запроваджувати контрзаходи.
Що більше ми знатимемо про минулі століття, то більше матимемо шансів на належне регулювання нинішнього.