У Варшаві під час заходу експертів, представників польського уряду з підготовки конференції з відновлення URC2026, запланованої на червень у Гданську, вперше прозвучало, що треба враховувати серйозні політичні виклики, не пов’язані з Україною. Але, на відміну від попередніх конференцій, цього разу середовище змінилося докорінно — як для НАТО, так і для єдності ЄС. Гренландська криза та пік її обговорення в Давосі остаточно підтвердили нову реальність. Події навколо данського острова — це лакмусовий папірець системних змін у світовому порядку, які накопичувалися роками і раптом стали видимими в одному яскравому епізоді.
Чим би не завершилася ця конкретна криза — деескалацією риторики, переглядом дансько-американської угоди 1951 року, черговим компромісом, — макротренди, які вона розкрила, нікуди не зникнуть. Навіть якщо Трамп відступить. Навіть якщо Данія утримає Гренландію. Навіть якщо НАТО формально збережеться. Фундаментальні зрушення у природі міжнародного порядку вже відбулися. Джина випустили з пляшки.
Те, що відбувається навколо данського острова, розкриває 10 фундаментальних макротрендів. Розуміння цих трендів має екзистенційне значення для країн, чия безпека традиційно спиралася на трансатлантичні гарантії та ліберальний міжнародний порядок. Для України, країн Балтії, Польщі, Румунії гренландські уроки — це не академічна дискусія. Це питання виживання, питання спроможності європейської цивілізації вижити у світі хижаків.
Руйнування основ
Макротренд 1: Смерть універсалізму
Після 1945 року світ існував з фундаментальним припущенням: є універсальні принципи — територіальна цілісність, права людини, самовизначення народів, верховенство права. Навіть коли великі держави порушували ці принципи, вони визнавали їхнє існування. Порушення вимагало виправдань. А виправдання підтверджували легітимність самих норм.
Гренландія ламає це припущення. Найпотужніша демократія світу публічно вимагає чужу територію у союзника, шантажуючи партнерів тарифами за те, що ті посміли виявити солідарність.
Це відверте відкидання самої ідеї універсального порядку. США більше не говорять про універсальні цінності — натомість говорять про «цивілізаційний альянс». Нова стратегія американського Держдепартаменту на 2026–2030 роки атакує «пангуманізм» як загрозу національному суверенітету. Росія будує ідентичність навколо «традиційних цінностей» проти «західної деградації». Китай просуває «азійські цінності» не як виняток, а як альтернативну систему.
Це вже не багатополярний світ — багато центрів сили в одній системі координат. Це різноцентричний цивілізаційний світ — паралельні системи з несумісними базовими принципами. Якщо немає універсальних принципів, усе інше стає можливим. Суверенітет стає товаром. Імперська логіка повертається. Сила тріумфує над правом.
Читайте також: America First як державна стратегія: що насправді зафіксувала Стратегія оборони США — 2026
Макротренд 2: Ерозія довіри
Довіра в міжнародних відносинах завжди була крихким товаром. Але протягом семи десятиліть трансатлантичний альянс тримався на базовій впевненості: обіцянки будуть виконані, зобов’язання мають значення, передбачуваність важливіша за короткострокові вигоди. Сакральна стаття 5 Вашингтонського договору означала безумовне зобов’язання у дусі романів Дюма — один за всіх, усі за одного.
Після історії з Гренландією відновлення довіри стало практично неможливим. Публічний економічний шантаж найстаріших союзників за солідарність з іншим членом того самого альянсу виявився безпрецедентним. Трамп міг «дати задню» в Давосі щодо найжорсткішої риторики про можливість застосування військової сили й частково відкотити тарифні погрози. Але підірваної довіри не повернути.
Тепер кожна європейська столиця знає: американські гарантії умовні. Обіцянки — тимчасові. А підтримка залежить від настрою президента цього тижня чи ноги, з якої той розпочне день.
Коли гарант системи демонструє, що його слово нічого не варте, кожна держава у світі робить висновки. Китай спостерігає і бачить: Захід не захищає навіть своїх. Росія отримує підтвердження: сила важливіша за договори. Середні держави розуміють: покладатися на чужі обіцянки — стратегія самогубства.
Україні надважливо зробити висновки, що американські «гарантії», які зараз чітко прив’язані до вимоги здати неокупований Донбас, — це фейк. Достеменно невідомо, про що ще домовилися за нашими спинами Трамп і Путін на Алясці чи, може, й раніше. Так чи так, «гарантії» Трампа — з обіцянками про 800 мільярдів позик та інвестицій замість санкцій проти агресора, правосуддя та репарацій — розводняк. Це спроба продати поразку.
Макротренд 3: Демонтаж демократичних запобіжників
Система стримувань і противаг руйнується глобально. Не в одній країні, а як структурне явище у різних політичних системах одночасно.
Венесуельське голосування у Сенаті США — яскравий приклад. Законодавча влада, яка має виключне конституційне право оголошувати війну, не може навіть провести дебати про обмеження президентської здатності розпочати бойові дії. Спецназ викрадає президента суверенної держави. Конгрес намагається хоча б обговорити це — і програє. Питання просте: якщо законодавча влада не може зупинити те, що ще не відбулося, як вона зупинить те, що вже відбувається?
В Європі інституції виявляються структурно неспроможними протистояти силовому тиску. Європейський Союз має інструменти протидії примусу:
- спільну зовнішню політику,
- об’єднану економічну потужність.
Але використати ці інструменти проти США означає ризикувати торговельною війною, що матиме економічний руйнівний ефект передусім для самих європейців. Й президент США це добре знає.
Німеччина замість передати Україні «Тауруси» чи зробити інші кроки для демонстрації сили відкликає щойно відправлений контингент із Гренландії (якщо так можна назвати 13 солдатів). Найбільша економіка континенту публічно уникає підтримки одного члена НАТО у конфлікті з іншим. І давайте говорити відверто — через загрозу тарифів. Навіть якщо цю партію вже переграли й жодних тарифів зрештою не буде, маневри німців під час кризи варто запам’ятати.
Читайте також: Реквієм за Європою? Чи час Європі стати суб’єктом серед хижаків
І річ тут не лише в Німеччині. Це системна нездатність діяти. Європейський проєкт побудований на припущенні, що раціональні актори, діючи через інституції, здатні забезпечити передбачувані результати: достатньо створити правила, звести структури й очікувати, що всі їх дотримуватимуться — і це гарантує стабільність та вигоду.
Проблема? Трамп не є раціональним актором у тому сенсі, в якому Європа розуміє раціональність. Європейські лідери шукають логіку, якої немає.
Навіть в Україні воєнний стан створює ситуацію, коли швидкість рішень важливіша за процедури. Ефективність важливіша за консультації.
Демонтаж запобіжників не означає формальної узурпації. Конституції залишаються. Парламенти засідають. Суди функціонують. Але баланс влади зміщується. Виконавча влада сильнішає. Механізми контролю слабшають. Швидкість ухвалення рішень зростає — як і ймовірність катастрофічних помилок.
Зміна норм і правил
Макротренд 4: Повернення імперської логіки
Віденський конгрес 1815 року, Берлінська конференція 1884–1885 років. Великі держави ділили світ за столом переговорів без участі народів, чиї землі ставали предметом торгу. Версальський договір 1919 року запровадив принцип самовизначення націй. Конференція в Сан-Франциско 1945 року закріпила в Статуті ООН територіальну цілісність і суверенну рівність держав.
Гренландія дає нам розуміння щодо повернення логіки доверсальської епохи. Публічні заяви про купівлю чужої території. Економічні санкції проти союзників за відмову продати землю. Ігнорування волі населення як нерелевантної деталі. І це робиться неприховано, ба навіть демонстративно, як щось абсолютно нормальне.
Венесуельська операція підсилює тренд. Викрадення президента суверенної держави з доставкою до США, встановлення тимчасового управління. Без санкції ООН. Без міжнародного суду. Без дипломатичних наслідків. Висновок простий: якщо сила достатня, а внутрішньополітична ціна низька, міжнародне право можна ігнорувати безкарно.
У чому різниця між Гренландією і Кримом з точки зору логіки сили? США використовують економічний шантаж. Росія використовувала «зелених чоловічків». Різниця у методах критична — США не використовують військової сили, не анексують території. Але спільна логіка: сильний бере те, що вважає необхідним для своєї безпеки чи національних інтересів. І це дає Путіну риторичне виправдання.
Сі Цзіньпін уважно спостерігає за подіями — і тут уже питання не лише в Тайвані. Після гренландської кризи потенційною ціллю Пекіна стає Південно-Китайське море: його острови й акваторія, які КНР прагне перетворити на своє внутрішнє море. Як слушно зауважує експерт Михайло Гончар, керівник Центру глобалістики, режими по всьому світу роблять висновки. Відбувається легітимізація територіальних претензій як нормального інструменту зовнішньої політики.
Макротренд 5: Комодифікація суверенітету
Суверенітет перестає бути абсолютною цінністю. Натомість він стає товаром, предметом торгу, активом з ціновою міткою. Принаймні у безпековому вимірі.
Гренландія — товар для купівлі. Трамп обговорює острів у тих самих термінах, що й нерухомість чи компанію. Ціна питання, угода. Венесуельське керівництво — товар для викрадення та заміни. Українська територія на переговорах про «великі угоди» між Вашингтоном і Москвою — предмет торгу щодо сфер впливу.
Але це лише поверхня. Глибший процес — суверенітет малих і середніх держав визначається не їхніми правами, а готовністю великих держав ці права поважати. А ця готовність має ціну — економічну, геополітичну, трансакційну. Платиш 5 % ВВП на оборону — маєш захист. Не платиш — втрачаєш «переваги дружби».
Паралельно відбувається зворотний процес. Економічний суверенітет стає важливішим за економічну ефективність. Just-in-time змінюється на just-in-case. Глобалізація розвертається назад не через ідеологію, а через переоцінку ризиків.
Два боки однієї медалі. Політичний суверенітет комодифікується — стає товаром, що продається і купується. Економічний натомість сакралізується — стає абсолютною цінністю, заради якої жертвують ефективністю. Обидва процеси відображають один сюжет: світ переходить від інтеграції до фрагментації, від взаємозалежності до автономії, від універсальних правил до партикулярних угод.
Макротренд 6: Нормалізація силових методів
Зміщення вікна Овертона відбувається з приголомшливою швидкістю. Викрадення президентів суверенних держав. Територіальні претензії до членів НАТО. Економічний шантаж найстаріших союзників. Все це — лише за січень. Рік чи два тому це вилилося б у міжнародні скандали з непередбачуваними наслідками. Сьогодні ж це обговорюється як тактичні варіанти.
Американські медіа дебатують не легітимність венесуельської операції, а її тактичну ефективність. Конгрес обговорює не можливість викрадення інших президентів, а необхідність попередніх консультацій щодо цього. Європейські аналітики рахують економічні наслідки «гренландських тарифів», а не вирішують фундаментальне питання: чи може один член НАТО шантажувати інших.
Це не просто зміна риторики. Це трансформація базових уявлень про допустиме в міжнародних відносинах.
Путін спостерігає і робить висновки. Якщо економічний шантаж союзників став нормальним, чому енергетичний шантаж сусідів ненормальний?
Що стане «нормальним» наступного року? Які методи, що сьогодні здаються неприйнятними, завтра увійдуть до стандартного інструментарію зовнішньої політики? Просто відмітьте для себе кількість техногенних аварій та катастроф, випадків збоїв роботи силових кабелів, просідання критичної інфраструктури в Європі лише за січень 2026 року. Вікно відкрите і продовжує зміщуватися.
Макротренд 7: Тріумф жорсткої сили над м’якою
75 років міжнародний порядок будувався на балансі жорсткої і м’якої сили. Концепція smart power — комбінація примусу і переконання, батога і пряника.
Цей баланс руйнується. Жорстка сила повертається як основний, а часто єдиний інструмент зовнішньої політики. М’яка сила дискредитується як неефективна, наївна, слабка.
Вепонізація стає універсальним принципом. Альянси перетворюються на зброю проти власних членів — НАТО розглядається як інструмент примусу, а не колективного захисту. Торгівля стає зброєю — тарифи накладаються не для економічної вигоди, а для політичного тиску. Гуманітарна допомога стає зброєю — доступ залежить від лояльності, а не від потреб. Технології стають зброєю — штучний інтелект, напівпровідники, критична інфраструктура розподіляються за політичною вірністю.
Міграція теж стає зброєю в обидва боки. Масова реміграція як внутрішньополітичний інструмент. Потоки біженців як засіб дестабілізації. Енергетика продовжує бути зброєю — від російських обстрілів української інфраструктури при –20 градусів до захоплення танкерів тіньового флоту.
Висновок простий: кожна сфера співпраці потенційно є полем конфлікту. Навіть технічна координація тепер несе геополітичні ризики. Світ стає токсичнішим, бо довіра неможлива там, де все може стати зброєю.
Структурні наслідки
Макротренд 8: Фрагментація глобального управління
Це не просто ослаблення ООН чи Світової організації торгівлі. Це активне створення альтернативних структур, які замінюють універсальні інституції партикулярними механізмами.
Рада миру Трампа замість Ради Безпеки ООН. За стіл запрошуються Україна та Росія без припинення вогню, без визнання російської агресії та права на справедливе покарання через репарації. Вартість квитка — мільярд доларів. Двосторонні угоди замість багатосторонніх форматів. Регіональні альянси замість глобальних систем. Кожна велика держава створює власні платформи під власні правила.
Китай не просто конкурує із Заходом — він будує паралельну систему. БРІКС+ як альтернатива G7. Новий банк розвитку як альтернатива Світовому банку. Цифровий юань як виклик доларовій гегемонії. Авторитарна модель розвитку як альтернатива ліберальній демократії.
І найголовніше — Китай стає гравітаційним центром для всіх незгодних із Заходом. Росія після санкцій. Іран під тиском. Країни, що шукають альтернативи західному домінуванню. Китай не просто пропонує гроші — він пропонує систему координат, де західні правила не діють.
Що це означає? Світ розпадається не на два блоки (як під час Холодної війни), а на множину систем з різними правилами. Торгівля в одній зоні регулюється СОТ, в іншій — двосторонніми угодами. Технології в одній зоні американські, в іншій — китайські. Безпека в одній зоні через НАТО, в іншій — через регіональні формати.
Немає єдиного набору правил. Це робить світ непередбачуванішим. Те, що працює в одній зоні, не працює в іншій.
Макротренд 9: Регіоналізація безпеки
Замість універсальних глобальних систем безпеки світ розпадається на регіональні комплекси. З різними правилами. Різними гарантами. Різною логікою.
НАТО політично мертва як альянс безумовних зобов’язань. Але поки жива як інфраструктура. Альянс, у якому один член економічно карає інших за солідарність з третім членом — це не альянс. Що залишається? Регіональні формати.
- Індо-Тихоокеанський регіон має свої структури — AUKUS, Quad, двосторонні альянси США з Японією та Південною Кореєю. Логіка: стримування Китаю.
- NB8+Україна формує нордично-балтійську вісь. Логіка: стримування Росії без надії на решту Європи.
- Близький Схід перегруповується навколо нових центрів сили — нормалізація між Ізраїлем та арабськими державами, ізоляція Ірану.
- Африка та Південна Америка є полями конкурентної битви, де наразі Китай тримає впевнену перевагу.
Європа стоїть перед вибором, який відкладала 75 років: чи здатна вона захищати себе сама? Операція «Арктична стійкість» щодо Гренландії — репетиція. Вісім європейських країн спільно відправляють війська для захисту європейської території від американського тиску. Без американського схвалення. Всупереч американським погрозам.
Німеччина відступає першою. У Давосі США відкривають можливість для врегулювання ситуації в рамках НАТО. Але це вже не про НАТО. Це зародок чогось іншого.
Що це означає на практиці? Якщо Росія завтра атакує країну Балтії, наприклад Литву, — хто відповість? Гарантії статті 5 виявляться паперовими, як гарантії після Будапештського меморандуму? Залишиться регіональна коаліція охочих. А що як Китай атакує Тайвань? Чи буде глобальна відповідь? Чи таки діятимуть регіональні гравці з регіональними інтересами.
Макротренд 10: Хаотизація як нова норма
Перехід від передбачуваності до керованого хаосу як нормального стану міжнародних відносин — це не тимчасова криза, що минає. Це новий операційний режим системи.
Множення криз. Розпорошення уваги. Створення відчуття безвиході. Все це паралізує опонентів. Поки Захід намагається зрозуміти логіку Трампа щодо Гренландії, Путін має вікно можливостей. Поки Європа сперечається з Америкою, Китай просувається у Південно-Китайському морі. Поки всі обговорюють Іран, інші автократії роблять висновки щодо безкарності.
Давос–2026 мав стати форумом про підтримку України. Українська делегація планувала акцентувати на вепонізації зими агресором як складовій геноцидної війни та стимулювати партнерів до рішучих кроків. Натомість значну частину уваги перетягнула Гренландія. Європейські лідери витрачають політичний капітал на дискусії про американський тиск замість координації допомоги для поразки спільного ворога. Кожен день європейської уваги до Гренландії — це день, коли Росія може й далі безкарно обстрілювати українські міста.
Час стає зброєю в цій системі. Європа структурно повільна — консенсус, процедури, узгодження 27 держав, вето Орбана, Фіцо, Бабіша. Як казав Зеленський у Давосі — салат приправлений ворогами. Натомість автократії структурно швидкі. Рішення за годину, виконання за день. Ця асиметрія в швидкості ухвалення рішень стає стратегічною перевагою. Хто контролює темп — контролює результат.
Події рухаються швидше за Європу. Рада миру підписана вранці. Європейська рада збирається ввечері обговорити позицію. Й виходить без рішення. Європейські рішення вимагають тижнів. Структурна повільність демократій стає фатальною слабкістю.
Полікриза як мультиплікатор
Усі 10 макротрендів не існують ізольовано. Вони накладаються один на одного. Взаємодіють. Посилюють ефект один одного.
Технологічне розділення США та Китаю. Кліматична криза з мільйонами кліматичних біженців. Демографічний колапс у Європі та Китаї. Революція штучного інтелекту, що трансформує ринки праці швидше, ніж суспільства встигають адаптуватися. Розпад трансатлантичного альянсу. Повернення великодержавної конкуренції без правил Холодної війни.
Кожна криза сама по собі — керована. Всі вони разом, плюс 10 описаних макротрендів, створюють ідеальний шторм. Системи, побудовані для однієї кризи за раз, ламаються під вагою множинних одночасних викликів. Інститути, створені для передбачуваного світу, паралізовані в умовах хаосу. Лідери, обрані для управління стабільністю, виявляються безпорадними перед турбулентністю.
Закриття вікон можливостей
Окремий наслідок цієї системи — закриття вікон можливостей для демократичних змін. Захід не реагує вчасно або взагалі не реагує. Знову подякуймо президенту України за його промову в Давосі, яка навела достатньо яскравих прикладів.
Іран станом на січень 2026 року — класичний із них. Масові протести. Режим хитається. Понад 30 тисяч убитих на вулицях. Потенціал для справжніх змін. Проте Європа святкує Різдво. Америка зайнята Гренландією. Поки політики повертаються до роботи після свят, Аятола вбиває достатню кількість людей, щоб зберегти владу. Вікно закрите.
Білорусь 2020 року — те саме. Ніхто не допоміг народу, який боровся за свободу. Результат? Російські ракети «Орєшнік», як і російська ядерна зброя, тепер розміщені в Білорусі у межах досяжності більшості європейських столиць. Як сказав президент України: «Коли ви відмовляєтеся допомагати народу, який бореться за свободу, наслідки повертаються, і вони завжди негативні».
Це не випадкові провали. Це системна неспроможність. Поки увага розпорошена, рішення ухвалюються повільно, а пріоритети змішані — автократії консолідуються. Опозиція придушується. Вікна закриваються. А наслідки цього повертаються через роки як безпекові загрози.
Читайте також: Чому США претендують на Гренландію
10 уроків Гренландії
Урок перший: альянси мертві, жива тільки сила. НАТО у тому вигляді, в якому існувала з 1949 року, вже мертва — не юридично, але політично. Альянс, у якому один член може економічно карати інших за виконання зобов’язань колективної оборони — це не альянс. Покладатися на трансатлантичні гарантії означає будувати безпеку на піску.
Урок другий: суверенітет — товар, а не право. Гренландія демонструє це буквально. Суверенітет малих і середніх держав визначається не їхніми правами, а готовністю великих держав ці права поважати.
Урок третій: зруйнована довіра не повертається. Навіть після часткового відступу Трампа в Давосі довіру не відновити. Тепер кожна європейська столиця знає: американські гарантії умовні, обіцянки тимчасові, а підтримка залежить від настрою президента.
Урок четвертий: європейська солідарність має ціну. Німецька капітуляція в Гренландії показує межу європейської єдності. Найбільша економіка континенту публічно відмовляється підтримати одного члена НАТО проти іншого. Чому? Торговельна війна з США економічно руйнівна.
Урок п’ятий: розкол Європи стає нормою. Гренландія розділила Європу не на словах, а на ділі. Вісім країн відправили війська в Нуук. Німеччина капітулювала швидко. Італія та Польща відкрито сказали, що вони не беруть у цьому участі.
Урок шостий: економічна зброя проти союзників легітимізована. До Гренландії економічні санкції були інструментом проти ворогів чи авторитарних режимів. Тепер економічна зброя працює проти найстаріших союзників — власне, працює проти будь-кого.
Урок сьомий: регіональні ядра замість універсальних структур. Коаліція сміливих, що залишилися в Гренландії, — це не НАТО. Це зародок чогось іншого. Регіональне ядро, що знайшло в собі сили діяти всупереч американським погрозам. Майбутнє європейської безпеки — у таких ad hoc коаліціях охочих, готових платити ціну за позицію.
Урок восьмий: «безпека» виправдовує будь-які претензії. Трамп обґрунтовує територіальні вимоги до союзника безпековими аргументами — російські та китайські кораблі в Арктиці. Коли союзники логічно реагують на цю безпекову загрозу спільною обороною, виявляється, що справжня мета була іншою.
Урок дев’ятий: публічне приниження замість переговорів. Старий порядок — складні питання вирішуються за лаштунками. Гренландія — навпаки. Публічні вимоги купити територію союзника. Публічні погрози тарифами. Публічне приниження Данії та європейських партнерів. Це не провал дипломатії, це нова дипломатія, де приниження є інструментом, а публічність посилює тиск.
Урок десятий: диверсифікація — єдина страховка. Покладатися на одного гегемона чи одну систему безпеки смертельно небезпечно. Данія довірялася НАТО 75 років — і виявилася беззахисною перед членом того самого альянсу. Що робити? Формувати мережу двосторонніх і багатосторонніх зв’язків, які не залежать від єдиного центру ухвалення рішень. У світі без правил виживають ті, хто має власну силу — військову, економічну, технологічну.
Вибір епох
Гренландія — точка біфуркації. Світ обирає між двома моделями міжнародного порядку.
Перша модель — правила, інституції, багатосторонність, передбачуваність, довіра як актив, універсальні принципи, м’яка сила, довгострокові зобов’язання. Світ, який будувався 75 років і, при всіх недоліках, запобігав світовим війнам.
Друга модель — автократичність, трансакції, двосторонність, непередбачуваність, довіра як наївність, партикулярні угоди, жорстка сила, короткострокові розрахунки. Світ, який нагадує міжвоєнний період з його нестабільністю і катастрофами.
Баланс рухається у бік другої моделі. І ще не пізно зупинити цей рух. Кожен день, коли Європа обирає обговорення замість дії, — це ще один крок до нормалізації нової реальності.
Зеленський закінчив промову в Давосі словами: «День бабака треба закінчувати. І так, це можливо». Можливо. Але лише якщо ті, хто має силу змінювати реальність, знайдуть мужність діяти. Без дій сьогодні немає завтра.
Для України це означає жорстоку ясність: залишилася тільки арена сили, де виживають ті, хто здатний захистити свої інтереси. Ми опинилися в категорії тих, чиї інтереси ігноруються, якщо не будемо достатньо сильними, щоб змусити рахуватися з нами. Це не оптимістичний висновок. Але реалістичний.
І саме реалізм, а не ілюзії про надійність західних гарантій, має визначати українську стратегію у світі, що обрав силу замість правил. У світі, де довіра мертва. У світі, який повертається до імперської логіки і нормалізує те, що рік тому було немислимим.
У цьому світі виживають ті, хто здатний використати хаотизацію як можливість, а не як загрозу. Хто розуміє, що європейська слабкість — це попит для української сили. Хто знає, що старі альянси мертві, але можна будувати нові. Хто усвідомлює, що гарантій немає, але можна мати власну силу, яка робить тебе занадто небезпечним для ігнорування і занадто цінним для втрати.
Це уроки Гренландії. Жорсткі, але чесні. Як і світ, у якому нам доведеться жити.