Щойно він заговорив, усі замовкли й повернулися в його бік. Одразу зрозуміло без зайвих сигналів, що Іван Васильович Мирон у свої 85 – безперечний авторитет для всіх мешканців села, хоча голос у нього тихий і дикція складна, бо зубів майже не залишилося. Але дивитися на нього приємно: підтягнутий, ошатний, у парадній вишиванці – не знаю, чи то на честь приїзду гостей, чи завжди так ходить. А головне – ця постава, цей вираз обличчя, без найменшої пози, найменшого наголосу, найменшого наміру справити враження. Якби не та обставина, що він служить дяком у місцевій греко-католицькій церкві Всіх Святих, я сказав би, що буддист (який вигляд мають християнські праведники, не знаю, давно не бачив).
Зараз на полонині, куди нас привезли господарі, спекотно: все село вирушило на сінокіс, бо майже в кожній хаті худоба, переважно вівці й кози, хоча є й корови, взимку їх чимось треба годувати, тому завдання стратегічне. Вони косять, а я милуюся краєвидом долини між двома горами. «Наше» село Росішка затуляє одна з них, натомість майже під нами сусідня Косівська поляна, далі за горою Рахів. А з другого боку – то вже Румунія, ось там, де бані виблискують.
Дід Іван косить разом зі всіма. По-перше, рука ще тверда, по-друге, виходу все одно немає: вони з панею Христиною вдвох, без дітей, а пенсія – 800 грн. Що вдієш, стільки заробив за своє життя, адже за фахом він кочегар. Останні роки працював у котельні місцевого дитсадка, а до того на зоні.
Уперше зустрічаю людину, яка провела в таборі 25 років. Як тоді казали, від дзвінка до дзвінка. Сів у 1951-му, вийшов у 1976-му. Намагаюся уявити, як це, 25 років, чверть століття? Маю на увазі навіть не навантаження й випробування, а сам час. Для когось це половина свідомого життя, для когось третина або менше – все одно в голові не вкладається. Я десь читав, ніби тюрма «консервує» організм, загартовує, мало не додає здоров’я. Авжеж, Тихому, Литвину, Стусу чомусь не додала. Але Іван Васильович належить до попереднього покоління зеків – тих, що сиділи «за діло». Тобто не за книжечки чи правозахисну діяльність, а за збройну боротьбу проти радянської влади.
Я питаю пана Івана, як він потрапив до УПА, адже 50-й рік –це не 44-й і не 45-й, уже зрозуміло, що Совіти – то надовго, який сенс? Угадайте, яка в нього була мотивація!
«Я закінчив школу, вчителював, мені виповнилося 21, ось-ось мали взяти до армії. Постало питання, чи зможу я вимовити військову присягу моїм ворогам: СРСР і Сталіну? Вирішив, що ні. Тоді звернувся до свого провідника, з яким контактував уже два роки, що маю намір перейти на нелегальне становище».
Чуєте, панове? Оце таке ставлення до слова! Ми, які покірно сиділи на комсомольських зборах (це я звертаюся до представників середнього та старшого поколінь, молодь мене не зрозуміє), які виходили на першотравневі демонстрації, розповідали антирадянські анекдоти по кухнях, тримали дулю в кишені й покірно чекали, доки сконає черговий генеральний секретар… А пан Іван не міг вимовити слів, у які він не вірив…
Читайте також: «Дяди из «Азова». Чим живе добровольчий батальон, який контролює Маріуполь
Хлопцеві видали карабін, яким він жодного разу не скористався за призначенням. Дістав підпільне псевдо Малий. Йому було відведено роль зв’язкового. Носити повідомлення до іншого села, куди скажуть, тільки пішки, а як іще? Взимку. Дорога забирає день, а може, й два – це ж гори. Ночувати просто неба. Ховатися від кожного зустрічного. Звісно, УПА співчувала більшість, але зрадників не бракувало, чужих теж. Іван протримався близько півроку, в травні 1951-го його взяли разом з іншими 17 односельцями. Переважна частина, звісно, у бойових діях участі не брала. Хтось (акуратно цитую присуд трибуналу) «…передал бандитам компас, кроме того незаконно хранил у себя 18 шт. винтовочных патронов…» Хтось «…с 1921 по 1929 г.г. являлся активным руководителем националистического общества «Просвита», информировал бандитов о проводимых мероприятиях в селе», хтось «… в период мадьярской оккупации имел зажиточное хозяйство и применял наемную рабочую силу, осенью 1949 г. имел две встречи с бандитами ОУН, однако скрыл и органам Советской власти не донес…» Іванові Мирону крім його активності зв’язкового інкримінували один епізод: «В апреле месяце 1951 г. совершил вооружённый налет на сельский совет, разоружил боем трех членов группы общественного порядка, забрал у них 3 винтовки, 35 штук боевых патронов и разбил в сельсовете телефонный аппарат». Кільком, хто «искренне раскаялся», дали по 5–8 років, решті – від 10 до 25. Іван дістав 25.
У чомусь йому пощастило: невдовзі помер Сталін, у системі пішли тріщини. Однією з перших стало знамените на весь світ Норильське повстання – про нього не варто згадувати поспіхом, краще подивитися хоча б матеріали в Тижні (див. qr-коди). Іван Мирон потрапив до Норильського «Горлагу» якраз напередодні. Його розповідь спокійна й детальна: що робив 4-й табір, що 5-й, що 3-й… Про себе, як завжди, дуже мало. Рушійною силою Норильського страйку, як відомо, були українці, тим більше що це понад дві третини контингенту в’язнів. Результатом стали водночас суттєві послаблення по всьому ГУЛАГу й жорстокі репресії щодо самих учасників. Під час придушення постріляли близько тисячі зеків (за офіційними ж даними 150), решту розкидали по країні. Але захиталася вся система, трохи пом’якшився режим, стали відпускати на волю спочатку кримінальників, а потім і політичних в’язнів (вояків УПА, звісно, це мало стосувалося), скасували носіння на бушлаті табірного номера, дозволили купувати харчі в місцевому магазинчику, а в 55-му – навіть виписувати поштою книжки!
…Про Івана Мирона вперше мені розповів мій приятель і колега. Сам він киянин, але батьки із Росішки. Зрозуміло, що в дитинстві все літо він проводив тут. І дід Іван давав йому перші уроки англійської мови, яку сам вивчив у таборі. Я до цієї розповіді спершу поставився скептично: ну як це сам? Потім завагався, адже там сиділи й іноземці, вочевидь, можна було здобути знання з перших вуст. Виявилося, справді був британець, тільки він устиг дати одну-єдину консультацію, трохи підправити вимову, після чого його кудись перевели. Іван Васильович, сміючись, згадує текст першого уроку зі свого підручника: «Mister Burbank is more busy than a minister in Westminster…» Я приголомшений: його англійська бездоганна! Ну, може, якби ми розмовляли годину, вилізли б якісь помилки, а так…
Намагаюся усвідомити досвід, який не в змозі зрозуміти той, хто його не має сам. Що таке чверть століття день за днем? Лізу в інтернет.
Рік 1954-й: у США надійшов у продаж перший транзистор. Крим перейшов до УРСР. Білл Гейлі записав пісню «Rock Around the Clock». У Києві випустили побутовий магнітофон «Дніпро 8». Іван Мирон сидить уже три роки.
Рік 1955-й: підписано військовий договір між соціалістичними країнами, так званий Варшавський. Мартін Лютер Кінґ очолив масовий рух у США проти сегрегації. У Каліфорнії відкрився розважальний парк «Діснейленд». Іван Мирон сидить.
Рік 1960-й: Джон Кеннеді виграв президентські вибори в США. В Африці здобули незалежність Конго, Нігер, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Габон, Малі – світова колоніальна система розвалилася. Радянський прем’єр стукає черевиком по трибуні ООН: «Мы вам покажем Кузькину мать!» Іван Мирон сидить.
Читайте також :Луганське гестапо. Розповідь заручника з ЛНР
Рік 1965-й: у Британії гурт The Beatles випускає альбом Rubber soul і фільм Help! США почали масові бомбардування Північного В’єтнаму. В СРСР космонавт Лєонов вийшов у відкритий Космос. 9 травня оголошено вихідним днем. У Західному Сибіру отримано першу нафту. Іван Мирон сидить.
Рік 1970-й: в Америці здійснив перший політ Boeing-747. У Лондоні помер Джимі Гендрікс. В Італії дозволено офіційні розлучення. У Чилі президентом обрано Сальвадора Альєнде. В Україні засновано місто Прип’ять, стартувало будівництво ЧАЕС. Іван Мирон сидить.
Рік 1975-й: у Лівані починається громадянська війна. В Іспанії помирає диктатор Франко. У Британії заборонено ІРА. У Фінляндії керівники 36 країн підписали так званий Гельсінський акт – холодну війну закінчено. У Харкові відкрито метро. Іван Мирон сидить.
Рік 1976-й: у Європі почалися регулярні польоти надзвукового пасажирського лайнера Concorde. У США створено компанії Apple і Microsoft. У Китаї заарештовано ліву опозицію в керівництві – так звану банду чотирьох. У Москві відкрився ХХV з’їзд КПРС. Іван Мирон виходить на свободу. Навколо все інше: одяг, машини, повітря, самі люди. В Україні – епоха Щербицького: розквіт застою й русифікації.
Чи міг він вийти раніше? Міг. Наприкінці 1950-х його вперше викликали на так звану комісію зі зменшення терміну покарання. Звісно, формальність, але були шанси. Начальник загону написав попередню характеристику (такий був ритуал): «З/к Мирон работает хорошо. К инструментам относится бережно. Своего прошлого не осуждает». Голова комісії відразу втратив інтерес, але уточнив про всяк випадок: «Раскаиваетесь?» «Нет, мне не в чем раскаиваться».
Наступна комісія була через два роки. Характеристика аналогічна, але інспектор виявив більшу цікавість і навіть вступив у ідеологічну дискусію.
«Почему это вы считаете, что советский строй хуже британского колониализма?»
«Потому что Индия не посылает своих политзаключенных в Великобританию», – меланхолійно відповів Мирон.
«Вы государственный преступник, а не политзаключенный!»
Читайте також :Чернігівщина: жіночий бунт проти погонів
Питання про зменшення терміну було знято з порядку денного. Більше на комісію його взагалі не викликали.
Ми розмовляємо неквапно, я готуюся якось вивести Івана Васильовича на тему морального вибору. Адже вибір завжди є! Можна тактично відступити, можна вдати, що здався, можна надурити противника, у цьому навіть є певний виклик! І вийти на волю, почати жити нормальним життям, отримати квартиру, роботу (дехто йшов на компроміс і на заміну якимось ритуальним деклараціям, визнанням чи вибаченням навіть міг обрати собі місце проживання). І потім мати змогу робити щось корисне, що виправдало б будь-які зовнішні компроміси… Намагаюся сформулювати запитання й розумію, що це не має сенсу, бо для Івана Васильовича ніякого особливого вибору не було. Ну що робити, якщо людина не може піти проти себе й своїх переконань!
Тож замість звільнення його відправили під Іркутськ: «Коли Брєжнєв оголосив БАМ усесоюзним комсомольським будівництвом, значна частина залізниці від Тайшета до Лени вже була готова. Її збудували зеки». Ну а з 1961-го – табір, де зігнали справжніх політичних в’язнів – не тих, яких за Сталіна хапали за будь-що, аби виконати план, а переконаних ворогів. Через заклад ЖХ-385 із купою зон, розкиданих Мордовською АРСР (до речі, нинішні мордовські табори в РФ успадкували той самий індекс), пройшли в різний час митрополит Йосип Сліпий, Юрій Бадзьо, Олекса Тихий, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині… Іван Васильович просить переказати принагідно вітання Левкові Лук’яненку та Василеві Овсієнку, з якими сидів разом.
Ну а після звільнення в житті Івана Мирона ніби ніяких яскравих подій не сталося. Повернувся додому. Працював. Одружився. Дітей немає (мені незручно було запитувати чому). Пані Христина набагато молодша від нього, але теж уже під сімдесят, волосся майже без сивини, не втомлюється, бо ніколи, а ще вона пам’ятає найменші деталі його біографії й справ, могла би бути власним секретарем. А дід Іван, як уже було сказано, виконує в селі функцію морального авторитета. Не того занудного пенсіонера, який не може знайти собі місце й набридає всім повчаннями та скаргами. Не напрошується, але якщо запитаєте, то на будь-яку історичну тему прочитає лекцію. І деталі можете не перевіряти, все в голові. Про англійську вже не кажу. Я навмисно спостерігав за односельцями, які з ним спілкуються. Ні, таку шану неможливо імітувати навіть заради заїжджого кореспондента.
Взимку вся чоловіча частина Росішки була на Майдані, чергували, як вони тепер жартують, вахтовим методом. Гадаю, Іван Мирон до цього долучився самим фактом своєї присутності в житті цих людей. Смішно: колишній кочегар, та ще й із судимістю…
Так-так, в очах держави Україна він досі злочинець! Сам він на це не скаржиться, амністії не вимагає: «Амністія – це для винних, а я себе винним не вважаю». Але один односелець і пособник не був таким невблаганним. На процесі він дістав так само 25 років, але в 1956-му вже звільнився, вочевидь, переконав комісію. Боронь Боже, я його ніяк не засуджую, навпаки, це щастя, що випустили! Після здобуття незалежності він почав вимагати справедливості для себе й товаришів. І ось цитата з офіційного листа:
«5 червня 1997 р. № 345н95. Гр. Скрипці В. В., село Росішка Рахівського р-ну Закарпатської обл. Повідомляю, що вашу скаргу на вирок військового трибуналу прикордонних військ Закарпатського округу від 11 січня 1952 року […] Верховним Судом України розглянуто. З наявних у суді матеріалів вбачається, що в 1948-1951 роках на території Рахівського району ви були учасником банди. […] А тому посилання в скарзі на необґрунтованість вашого засудження безпідставні. Ваші дії за ст. 56-17 КК УРСР кваліфіковано вірно. Скаргу залишено без задоволення. Заступник Голови Верховного Суду України Маляренко В. Т.»
Якщо відверто, відколи я це прочитав, мене безперервно тіпає, особливо коли чую на кожному кроці «Героям слава!»