Більшість населення новозаснованих провінцій у другій половині XVII століття становили сервенти – європейці, наймані працівники, які прибули до колоній за контрактом. Вони мусили відпрацювати чотири-сім років на наймача, за що потім отримували ділянку землі й усе необхідне для ведення власного господарства.
Наприкінці XVII століття, після скасування монополії Королівської африканської компанії на работоргівлю, завезення в колонії чорних рабів стало масовим. Частка невільників у населенні південних провінцій – від Меріленду до Джорджії – була найвищою через поширення там плантаційного господарства.
Натомість на північ, до Нової Англії, яка потребувала робітників на мануфактурах і мала вдосталь землі для фермерства, масово прибували емігранти з Європи: англійці, ірландці, шотландці, валлійці, німці, голландці, швейцарці, французи, норвежці, фіни. Шведи селилися в Делавері, польські, німецькі та італійські ремісники їхали до Вірджинії.
До початку Війни за незалежність 85% білого населення 13 провінцій мали британське (англійське, шотландське, ірландське, валлійське) походження, 8% – німецьке, 4% – голландське. Решта – представники інших європейських народів. Більш ніж 90% білих були фермерами, решта – ремісники, робітники, торгівці, підприємці.
Із погляду релігії 13 провінцій також були химерним видовищем. Наприклад, у другій половині XVIII століття приблизно третину населення Пенсильванії становили німецькі лютерани, меноніти та представники інших конфесій і релігійних напрямів. У Меріленді жили англійські та ірландські католики, в Південній Кароліні – французькі гугеноти. У Чарльстоні, Нью-Йорку і Ньюпорті функціонували релігійні громади євреїв-сефардів.
Читайте також: 1914–1918. Європейська катастрофа
Сусіди – передусім індіанці, в яких переселенці послідовно відбирали землю і які чинили запеклий опір, – також додавали драйву життю в цьому казані пристрастей. А ще французи на півночі та іспанці на півдні теж не давали розслабитися тодішнім британським «провінціалам».
Кожна із провінцій вважалася окремою «державою» (хоч і під спільним суверенітетом британського монарха), мала власні кордони, уряд, ополчення й навіть валюту. Замість короля у провінції був призначений зверху губернатор, замість палати лордів – призначена консультативна рада, а замість палати громад – обрані народом законодавчі збори представників, які розробляли закони й контролювали збір податків.
Та, попри зовнішню подібність, між британською моделлю управління й калькованою з неї американською існувала принципова відмінність: в Англії панувала станова конструкція з непереборними межами, тоді як в Америці була відсутня своя родова аристократія. Усі спроби побудувати феодальні маєтки в Кароліні, Меріленді та Нью-Йорку зазнали невдачі, бо землі в Америці не бракувало – і фермеру досить було переправитися через річку або відійти за гору, щоб його не цікавили жодні феодальні права.
В Америці практично кожен вільний білий чоловік міг голосувати на виборах до місцевих зборів представників. Призначені згори губернатори та консультативні ради, не володіючи земельним фондом держави (на відміну від короля й перів у Англії), не мали серйозного впливу в провінціях. А ось збори представників, які безпосередньо репрезентували інтереси більшості населення й опікувалися законодавством та податками (тобто владою і грошима), фактично вирішували все в межах своїх провінцій.
Тож між Британією та її американськими колоніями у XVIII столітті назрів неминучий конфлікт – між, з одного боку, становою структурою з монархом «божою милістю» і «благородними» лордами нагорі та безправною біднотою внизу, а з другого – суспільством вільних фермерів, торгівців та підприємців, кожен із котрих якщо й не міг бути обраний у законодавчі збори провінції, то обирати міг без обмежень. Економічна складова цього конфлікту була типова для відносин метрополія – колонія: Лондон викачував із заокеанських володінь гроші, вивозячи сировину і ввозячи промислові товари, що мали набагато вищу додану вартість. Англійські можновладці не розуміли, як ці провінційні «задрипанці» можуть вимагати собі більше прав, аніж їх мають громадяни метрополії. Конфлікт, зрештою, обов’язково мав перейти у війну. І це сталося в момент, коли Британія перебувала в зеніті своєї могутності.
«Taxation without representation is tyranny!»
10 лютого 1762 року Паризьким мирним договором закінчилася війна, яку Вінстон Черчилль назвав «першою світовою». На європейському театрі бойових дій прусський король Фрідріх II Великий примудрявся протистояти одночасно Австрії, Росії та Франції. Проте поза Європою відбувався перший заокеанський переділ світу: в Америці протистояли одне одному три європейські королівства – Англія, Франція та Іспанія. В результаті війни Франція втратила Канаду і Східну Луїзіану, зате Англія здобула найбільші колоніальні володіння.
Перемога принесла нові труднощі: величезну територію треба було контролювати, а колосальні воєнні борги – виплачувати. Тому британський уряд, по-перше, розмістив у американських володіннях 10-тисячну королівську армію, яку мусили утримувати самі ж провінції; по-друге, щоб уникнути конфліктів з індіанцями на щойно приєднаних землях, американським підданим Британії було заборонено займати землю на захід від Аппалачів, що позбавляло фермерів ресурсу нових сільськогосподарських земель; по-третє, король, вважаючи, що війна велася, серед іншого, заради набуття американцями нових ресурсів, вирішив, що ті мусять за неї і платити. Тож парламент, у якому 13 американських колоній не мали своїх представників, прийняв закони, що вводили нові податки під виглядом митних зборів, а в 1765-му – закон про гербовий збір. Вибух протесту не забарився.
Читайте також: Український Південь і Схід
Британці не погодилися зі своїми заокеанськими братами: або парламент має владу на всій території імперії, або це не парламент, хіба не так? У відповідь в американців виникло логічне запитання: навіщо платити за утримання тих, хто нам не потрібен? Іще гучніше залунало гасло буржуазії: «Ні – податкам без представництва!», або «Податки без представництва – це тиранія!»
У результаті 1770 року відбулася Бостонська бійня, 1772-го американці спалили британський військовий корабель «Гаспе», а в грудні 1773-го провели «Бостонське чаювання». У вересні 1774-го вперше був скликаний Континентальний конгрес, на початку 1775-го відбулися сутички британців з американськими мінітменами в Конкорді, Лексінгтоні та біля Банкер-Хілла, а 14 червня 1775-го ІІ Континентальний конгрес проголосував за створення Континентальної армії та друк $2 млн паперовими грошима для фінансування війни.
Народ Америки був настроєний набагато войовничіше, ніж її еліта. Поки верхи намагалися домовитися з королем, низи закликали до зброї. Однак Георг III показав себе дуже рішучим. Назад дороги не було.
І 4 липня 1776 року Континентальний конгрес прийняв Декларацію про Незалежність.
13 провінцій проголосили своє відокремлення від метрополії і тепер виступали не провінціями, а незалежними державами-штатами. Вони повинні були поборотися з Британією, яка мала втричі-вчетверо більше населення, першокласну армію з досвідом воєнних дій і найсильніший у світі флот. Британська економіка була різнобічною та ефективною, а ресурси дали змогу виграти війну навіть проти такої сильної європейської держави, як Франція.
Метрополії протистояв конгломерат із 13 державних утворень, які не мали ні спільного уряду, ні єдиної армії, ні єдиних економічної та фінансової систем. Вони були незмірно біднішими й гірше озброєними. А майже 20% американців становили п’яту колону Лондона: «лоялісти» розглядали своїх-таки патріотів як небезпечних бунтівників.
Американці підтримали незалежність із різних причин. Хтось з ідейних міркувань. Хтось із меркантильних, наприклад багаті плантатори Півдня сподівалися позбутися боргів перед метрополією, а великі землевласники – заборони захоплювати індіанські землі за Аппалачами. Підтримали незалежність і контрабандисти – організоване ними «Бостонське чаювання» було спрямоване не проти високих митних зборів, а за них: завдяки цим митам контрабандисти добре наживалися.
Крім того, 13 провінцій мали й могутніх союзників: Францію, Іспанію та Голландію – давніх суперників Британії. Спершу вони допомагали американцям грошима, зброєю і дипломатією, а згодом і військом.
Збройні сили Незалежності
Збройні сили у британських володіннях в Америці складалися із солдатів королівської армії та мінітменів – вояків місцевих ополчень усіх 13 штатів, які мали збиратися в разі небезпеки (наприклад, нападу індіанців). Єдиною перевагою мінітменів були швидкість збору (за що їх так і прозвали) та вміння непогано стріляти в розсипному строю. Однак вони не мали ні виучки, ні злагодженості дій, ні хорошого озброєння та екіпірування. Загальна чисельність мінітменів становила приблизно 13 тис. Крім них у кожному штаті могло бути зібране ще додаткове ополчення – такі територіальні частини, наприклад, відігравали роль допоміжних військ під час англо-французької війни. Тоді англійські офіцери лаяли ці підрозділи останніми словами за некерованість, непрофесіоналізм і боягузтво. Ніхто не намагався згуртувати ополченців у єдину військову силу, можливо, за винятком однієї, так і не підтриманої, пропозиції на І Континентальному конгресі: штати розглядали створення спільної армії як посягання на свій суверенітет.
Головнокомандувачем американського війська було призначено плантатора із Вірджинії, полковника ополчення Джорджа Вашинґтона. Кажуть, це відбулося для збалансування інтересів різних штатів: Вірджинія була найбагатшим і найбільш густонаселеним штатом, тож її представник і став головнокомандувачем. За таким самим принципом були призначені й чотири генерал-майори та вісім бригадних генералів (разом 13).
Читайте також: Уроки жовтня 1993-го. Міф про «розстріл парламенту» і «єльцинський путч»
Вашинґтон погодився командувати армією без жодної грошової компенсації (у Континентального конгресу просто не було грошей, щоб платити головнокомандувачу його 6 тис. фунтів за рік). Проте служба була заявлена як платна, її термін спочатку був короткий: Конгрес побоювався перетворення цієї збірної солянки на повноцінну регулярну армію. Проте вже із зими 1776–1777 років, коли стало зрозуміло, що збройний конфлікт затягнеться, реалії змусили збільшити термін служби до трьох років або «до закінчення війни». Чисельність Континентальної армії ніколи не перевищувала 27 тис. осіб.
Основною тактикою підрозділів Континентальної армії спочатку була стрілянина в розсипному строю, бо нічого іншого ополченці не вміли. Їхній попередній військовий досвід полягав у сутичках з індіанцями, або у допомозі британським «червоним мундирам» проти французів. Однак тепер їм довелося мати справу із самими британцями. А британці блискуче володіли «лінійною» тактикою, що панувала тоді в європейській військовій справі.
Із винаходом багінета, який встромляли в дуло вогнепальної зброї, а потім – і більш звичного нам багнета й заміною важкого мушкета на полегшену рушницю, якою можна було ще й фехтувати, зникла необхідність у пікінерах, що прикривали мушкетерів від атак важкої кавалерії. Тепер усі піхотинці одночасно могли вступати в дистанційний бій, а головним тактичним завданням командира стало забезпечення можливості стрільби для максимальної кількості солдатів одночасно. Для цього бійців шикували в дуже довгі, витягнуті по фронту порядки («лінії») глибиною в декілька рядів. «Лінії» супротивників сходилися на відстань рушничного пострілу, зупинялися в повний зріст одна навпроти одної і по черзі методично давали залпи. Від солдатів вимагалося, тримаючи «лінію», підійти на відстань пострілу до неприятеля і потім із максимальною швидкістю перезаряджати рушницю та чітко за командою стріляти прямо перед собою. Після двох-трьох залпів нападники йшли в атаку, а оборонці ще мали час вистрілити один-два рази. Після цього або знекровлені рушничним вогнем нападники відкочувалися назад, або ті, хто оборонялися, панікували, ламали стрій і тікали.
Зрозуміло, що тодішні регулярні армії не могли битися в лісі або на пересіченій місцевості: тримати «лінії» було неможливо, якщо солдати не бачили своїх командирів. Натомість молоде американське військо, яке складалося переважно з фермерів, добре діяло серед лісу і ярів, однак при зустрічі в чистому полі з британськими «лініями» зазнавало поразки.
Тож американці начисто перегравали англійців у перестрілках (як-от біля Лексінгтона та Банкер-Хілла), бо ті не ховалися й, покірні стройовому статуту, йшли в атаку в повний зріст – мішені в червоних мундирах. Перемога американців під Саратогою була здобута за рахунок прицільної стрільби по англійських офіцерах і артилеристах, маневрування й використання лісу як укриття. Однак коли британці примушували американців до польового бою, то повстанці програвали: наприклад, у битві за Бруклін, при Брендівайні, Джермантауні та Кемдені.
Регулярній британській армії протистояли передусім загони патріотів, представлені попервах лише добровольчими батальйонами та загонами територіальної оборони (ополченцями). Патріоти були погано озброєні й екіпіровані, вели напівпартизанську війну на свій страх і ризик. У молодої американської держави не було грошей (а ті, що були, розкрадалися), тож армія патріотів голодувала й відчувала брак усього – від пороху до білизни та ліків. Населення штатів, розуміючи, що надії на державу немає, постачало й озброювало військо. При цьому було достатньо ділків, які нажили статки на роздутих цінах і поставках неякісних продуктів. У тодішніх американських штатах вистачало й саботажників, і шпигунів, і зрадників, які працювали на Британію, наприклад генерали Чарльз Лі та Бенедікт Арнольд. А ще чимало було тих, хто в розпал війни й надалі непогано заробляв на торгівлі з Британією.
Проте переважна частина американців самовіддано боролася за свободу своєї країни – треба було тільки протриматися найважчий час і навчитися битися.
Зима 1777–1778 років була найважчою. Під час зимівлі у Веллі-Форджі, коли в урядів штатів укотре вичерпалися кошти на утримання армії, солдати жахливо страждали від голоду, холоду, хвороб і нестачі всього. Джордж Вашинґтон, який саме дістав диктаторські повноваження на 60 днів для порятунку армії, писав: «Не можна не дивуватися дивовижному терпінню й вірності солдатів, роздягнених і голодних, не можна не дивуватися, що, незважаючи на страждання, вони досі не збунтувались і не розбіглися». Тієї зими від холоду й голоду померло майже стільки само американських вояків, скільки їх загинуло до цього на полях битв. Однак армія пережила ту страшну зиму, а навесні вже наполегливо навчалася під керівництвом прусського військового фахівця Фрідріха фон Штойбена: тепер американці вчилися воювати «по-дорослому». Саме завдяки спільно пережитим випробуванням у Веллі-Форджі американська армія перетворилася на згуртовану силу, бойову машину, здатну на рівних битися проти британців.
Економіка війни
Найболючішим ударом став катастрофічний брак грошей. Раніше американські провінції послуговувалися британським фунтом, забезпеченим золотом, яке зберігалося в підвалах Британського банку. Однак фунтів не могло вистачати і на Британію, і на Америку. Тому кожна з провінцій друкувала власні, не забезпечені золотом паперові гроші – «колоніальні сертифікати». Крім того, штати використовували в обігу й іноземні. Найпопулярнішими були іспанські 8-реалові монети, які американці прозвали «доларами».
Для покриття військових витрат штати почали друкувати нові паперові гроші – «континентали». Вони номінувалися в доларах, але не забезпечувалися золотом. Континентали дуже швидко знецінювалися: у жовтні 1778 року давали 5 континенталів за 1 срібну 8-реалову монету (долар), а в квітні 1780-го співвідношення було 40:1. У жовтні 1787-го курс становив 250:1, а тут ще й Британія вдалася до масового друкування фальшивих континенталів.
Негативний вплив браку грошей посилювали складні відносини між окремими штатами, які часто захищали свої місцеві інтереси на шкоду загальній справі. Конгрес був слабкий, а його рішення не мали обов’язкової сили. Диктаторські повноваження генерала Вашинґтона не могли зарадити справі, бо він просто не мав можливості встигати скрізь і розбиратися із самоуправством штатів, корупцією і саботажем чиновників, шкідництвом англійських шпигунів.
Конгрес викручувався як міг: брав внутрішні позики, вводив додаткові податки, приймав пожертвування, конфіскував майно лоялістів і навіть проводив лотереї. А ще вимагав у союзників кредитів у дзвінкій монеті.
Доки американці не були готові до остаточного розриву з Британією, союзники не бачили сенсу допомагати їм. Та коли штати почали всерйоз боротися проти метрополії, європейські суперники Британії заворушилися. Так, Франція виділила штатам величезну суму – 12 млн ліврів щороку протягом п’яти років (до речі, неповернення цього боргу стало однією з причин краху французького бюджету і революції 1789-го). Голландія також виділила Америці значні позики (й дістала війну проти Британії).
Відомою є роль у фінансуванні Континентальної армії Хаїма Саломона – фінансового агента французької армії в Америці, який допоміг суперінтендантові фінансів штатів Робертові Моррісу перетворити французькі кредити на готівку. Крім того, він зумів залучити до цього єврейські громади Америки та Європи. Ті гроші допомогли подолати чергову фінансову кризу, коли Конгрес став банкрутом і не зміг забезпечувати армії платню. Тоді серед війська визріла Ньюбурзька змова (1783) і головнокомандувачу довелося особисто розбиратися із заколотами в бригадах Пенсильванії та Нью-Джерсі.
А ще союзники допомагали військово. Голландські, французькі, іспанські кораблі атакували флот і колонії Британії. Іспанські війська висадилися в британській Флориді. Французи генерала Жана-Батіста де Рошамбо разом з американцями генерала Джорджа Вашинґтона оточили британців генерала Корнвалліса в Йорктауні й примусили їх до капітуляції (17 жовтня 1781 року), що, власне, і стало тріумфальним закінченням американської Війни за незалежність.
Єдність після перемоги
Отже, Америка перемогла, на подив усього світу. І якщо у війну з Британією вступили 13 розрізнених провінцій, то мирний договір підписували вже Сполучені Штати Америки. У політичному сенсі нова держава була конфедерацією з вельми широкими правами окремих штатів. Однак емоційна спільність усіх їхніх громадян, що виникла під час війни, вимагала свого політичного оформлення. Конституція 1787 року закріпила цю спільність у юридичних термінах. Саме війна об’єднала окремі штати в одну країну зі спільним патріотизмом. У плавильному казані Континентальної армії підрозділи вірджинців, каролінців, нью-йоркців, пенсильванців та решти перетворилися на американців.
2 червня 1783 року було прийнято рішення про розпуск армії – штати, відчувши себе в безпеці, вважали загальні збройні сили фінансово обтяжливими, а також загрозою для суверенітету окремих штатів. У повоєнній армії солдатів мали набирати лише в чотирьох штатах на однорічну службу – вони об’єднувалися в 1-й (і єдиний) американський полк.
Після закінчення війни економіка країни переживала занепад. Інфляція сягнула страхітливих розмірів: за час війни штати випустили нічим не забезпечені паперові континентали на суму до $0,5 млрд. Коли Конгрес ухвалив обмінювати їх на срібло, то в Північній Кароліні, наприклад, курс становив 1:800, а в Джорджії та Вірджинії – навіть 1:1000. Фермери скаржилися, що «повного візка грошей ледве вистачає на візок продуктів». Середній борг массачусетської родини сягнув $200, при цьому дохід більшості тамтешніх фермерів не перевищував $50 за рік!
У час війни Конгрес платив континенталами солдатам за службу, а фермерам за продукти, а тепер ці гроші не приймалися для сплати боргів. Люди масово розорялися і потрапляли в боргові тюрми. Величезна кількість ветеранів війни, втрачаючи засоби для існування, надягали свою військову форму, йшли до місцевих органів влади й зі зброєю вимагали скасування боргів і зменшення податків. Траплялися підпали судів і напади на купців та лихварів. Зрештою спалахнуло повстання під керівництвом відставного армійського капітана Деніела Шейса (1786), учасники якого вимагали скасування боргів, справедливого розподілу землі й чесного судочинства.
Крім того, терміново потребували захисту американські торгові кораблі: тепер на них вільно нападали пірати, виплати яким становили до 20% національного доходу США тільки в 1790 році! Хоча в час Війни за незалежність була створена перша американська ескадра із семи невеликих суден, однак морську війну проти Британії вели переважно капери. Після її закінчення капери здали патенти й повернулися до мирних занять, а військовий флот було розпродано в 1785-му.
Еліта країни усвідомила, що для спокійного життя їй необхідні дві речі: сильна централізована влада й повноцінна регулярна армія. Про централізацію влади говорили провідні політики тієї епохи: від Вашинґтона («Інакше будівля руйнується, вона вже виразно хитається») до Медісона («Індивідуальна незалежність штатів є абсолютно несумісна з ідеєю спільного суверенітету»).
Повноцінна регулярна армія США (Легіон Сполучених Штатів) була створена в 1791 році. Легіон складався з легкої і лінійної піхоти, кавалерії та артилерії, мав 4,5 тис. осіб і пройшов повноцінне навчання. У 1794-му спеціальним законом Конгресу (Naval Act) було створено й постійний американський військовий флот у складі шести фрегатів.
Ще одним важливим кроком на шляху до формування сильної центральної влади стало заснування Центробанку (за прикладом Банку Англії) – Першого банку Сполучених Штатів (1791), чий статутний фонд становив $10 млн у золоті. Він випускав свої банкноти, які приймалися за номіналом для сплати податків, а також обмінювалися на вимогу на металеві гроші. Долар відтепер забезпечувався золотом за курсом $19,3 за унцію.
Ці рішення доповнили раніше прийняту Конституцію, яка юридично оформила США як федерацію штатів з широкими правами, проте із сильною центральною владою. Відтоді й почалося зростання США як нової могутньої сили, якій судилося згодом набути глобального значення.