Іноді здається, що під час кожної кризи в Кремлі винаходять нові стратегії досягнення власних цілей. Не завжди вони — частина єдиної послідовної гри: у деяких випадках це лише тактичні цілі та певні проміжні плани. Проте дуже часто популярна приказка про «все нове — забуте старе» виправдана. Саме тому вивчення історії вельми корисне як для політиків, так і для експертів із міжнародних відносин. Часом у минулому вдається відшукати справді цікаві рецепти.
Певний час в українських навколополітичних колах точиться запекла дискусія про можливі варіанти ефективного стримування російської агресії та запобігання потенційному вторгненню РФ в Україну. Активна медійна робота американської розвідки вкрай загострила цю тему, поставивши перед Києвом та перед столицями країн НАТО питання руба: ворог біля воріт, що ж будемо робити? Завдяки американському аналітику Яну Бжезінському, сину славнозвісного Збіґнєва Бжезінського, у нас, можливо, з’явився новий варіант стратегії протидії амбіціям Кремля. Для цього потрібно згадати 1980 рік.
Мода на 80-ті, що останнім часом захопила музику та фешн-індустрію, перекочувала й на політику. Нове нарощування великих країн ракетних та ядерних озброєнь, протистояння ідеологічних систем та саміти найвищого рівня як основні інструменти розв’язання проблем — вичерпний перелік для політиків, які ностальгують. Зокрема, особисто для президента РФ Владіміра Путіна це має ще більше контексту: «повернення до 80-х» означає й повернення до біполярного протистояння Москва — Вашингтон, що автоматично повертає Росію до рангу абсолютних світових лідерів у безпековій та політичній сферах.
Читайте також: Особливі відносини
На кінець 1980-го соціалістична Польща пройшла через економічну кризу, хвилю страйків, зневіру в комуністичних ідеалах і перебувала в найвищій точці збурення. Рух «Солідарність» на чолі з харизматичним Лехом Валенсою здобув масштабну народну підтримку. Звісно, Москву непокоїла така ситуація, адже вона загрожувала монополії комуністів на владу та могла призвести до виходу Польщі з орбіти Радянського Союзу. А це, зі свого боку, ставило під питання єдність Варшавського блоку, яка була основою проєкції сили радянської системи на світовій арені.
Американська розвідка стверджує, що на той момент на кордоні з ПНР СРСР зосередив близько 350 тис. солдатів, для яких створили всю необхідну інфраструктуру. За спогадами Збіґнєва Бжезінського, тодішнього радника президента Джиммі Картера з питань національної безпеки, вже розгорнули польові шпиталі, розширили систему дорожнього та залізничного сполучення, привели в повну бойову готовність військові резерви першої та другої хвилі. Удару можна було очікувати в будь-який момент протягом наступних двох тижнів, тому часу на відповідь залишалося катастрофічно мало. Справу ускладнював і суто географічний фактор: Польська Народна Республіка не мала кордону з країнами НАТО та була повністю «оточена» іншими країнами Варшавського блоку.
І саме в той момент адміністрація Джиммі Картера застосувала цілий конгломерат методів прямого впливу та тактик з арсеналу «м’якої сили». Перш за все встановила прямий контакт із керівництвом «Солідарності» — для цієї місії обрали етнічного поляка Бжезінського, який мав дієву систему зв’язків у Варшаві та одночасно зміг налагодити зв’язок з іще одним поляком — Папою Римським Іоанном Павлом ІІ. Застосувавши розгалужену систему впливу католицької церкви в Польщі, з одного боку, та лідерів профспілок — з іншого, Збіґнєву Бжезінському вдалося зупинити роботи на фабриках і в шахтах усієї країни. Це стало сигналом для радянського керівництва, що поляки будуть готові протистояти СРСР у разі прямої агресії.
Паралельно почалася активна робота Вашингтона із союзниками в НАТО. Джиммі Картер прямо виходив на зв’язок із Марґарет Тетчер, Гельмутом Шмідтом, Валері Жискаром д’Естен та П’єром Трюдо. Крім того, до загальних підготувань долучили Японію й Австралію. Усередині грудня пройшла зустріч на рівні міністрів закордонних справ та міністрів оборони країн Альянсу. Міністри оборони одноголосно погодили план нарощування військ на східному фланзі в разі перших сигналів про наступ СРСР. Сили оперативного реагування привели в бойову готовність. Міністри закордонних справ затвердили пакет жорстких політичних та економічних санкцій. Цей набір кроків дійсно ідеально відбиває заїжджений у сучасному інфопросторі термін «пекельні санкції». Він охоплював наступне:
1. Повну зупинку всіх економічних проєктів, у яких залучений Радянський Союз, у тому числі побудову нафтопроводу «Дружба» (!).
2. Припинення будь-якого кредитування Радянського Союзу та соціалістичної Польщі.
3. Введення торговельного бойкоту.
4. Ембарго на постачання зерна з СРСР.
5. Зупинку всіх переговорів щодо роззброєння.
6. Відізвання всіх послів країн — членів НАТО з Москви.
7. Заборону всім радянським суднам входити до портів західних країн.
8. Припинення всіх культурних та гуманітарних зв’язків.
Фінальне комюніке підтверджувало готовність розірвати економічні відносини з Радянським Союзом та повністю зупинити розрядку. Заклики до економічного бойкоту СРСР також підтримали міжнародні профспілки та організації праці.
Потім настав час надіслати меседж до Москви. Основні ідеї адміністрація Білого дому виклала прямо у своїх нотах до Кремля, проте найцікавіше «випадково потрапило» на столи головних редакторів провідних західних ЗМІ. З їхніх шпальт КГБ змогло вичитати, що будь-яке напруження у Варшавському блоці — чи то в Польщі, чи деінде — спричинить застосування підписаного комюніке в повному обсязі. Крім того, недвозначно робили натяк на посилення американо-китайського діалогу та розширення його тематики на сфери безпеки — нібито планували і спільні навчання, і постачання озброєння, і обмін розвідданими.
Не будемо забувати й про військовий складник радянсько-американського протистояння, яке перед цим розпочалося в Афганістані. У кінці 1980-го, не особливо це приховуючи, американці активізували збройну та фінансову підтримку моджахедів. Навіть попри кризу із захопленням американського посольства в Тегерані в 1980 році, цей напрямок і далі залишався одним із найбільш промовистих в усій кризі.
Кремль відступив. Ситуація з протестами «Солідарності» розв’язалася набагато простіше: Радянський Союз діяв опосередковано та змусив чинну польську владу ввести надзвичайний стан на початку наступного 1981-го. Що ж до запланованого вторгнення, то офіційна російська історія досі відкидає навіть можливість розгляду такого сценарію. Нібито «імперіалістичний Захід» знову шукав виправдання для загострення ситуації та погіршення відносин на всіх фронтах, тому й вигадав усю історію про плани вторгнення радянських військ до Польщі.
З огляду на поточну ситуацію на кордонах України, може бути цікавим розгляд моделі реагування на подібні загострення всім набором наявних засобів для допомоги країні поза Альянсом і без використання ядерного чинника. Комбінація жорстких економічних та політичних санкцій у поєднанні з відкритою готовністю застосувати збройні сили при загостренні та щонайширше залучити всіх можливих союзників — приблизно такий вигляд має короткий сценарій запобігання конфлікту такого типу. Звичайно, було б помилкою сприймати розглянуту модель як універсальний рецепт та застосовувати її до наших сьогоднішніх реалій у необробленому вигляді. Усе ж ситуація в кінці 2021 — на початку 2022 років відрізняється від грудня 1980-го. По-перше, це внутрішня роз’єднаність західних країн. І це стосується не лише різниці позицій окремих держав НАТО — велика кількість поборників «умиротворення» присутня навіть серед адміністрації американського президента. Дуже багато службовців залишилися Джо Байдену від його попереднього шефа — Барака Обами, а після 2014 року Владімір Путін знає, як працювати з таким типом мислення. І хоча Пентагон та значна частина Державного департаменту США на суто інструментальному рівні можуть переважити цю політику, сама тенденція насторожує. По-друге, відсутність особливої публічності в діях щодо стримування Москви. Ні нових гучних санкцій, ні аномального накопичення військ на східному фланзі, ні показової політичної ізоляції агресора. Хоча зусиллями американських медіа та розвідки інформація про накопичення нових сил та засобів на кордоні з Україною стала публічною, проте реакція на це накопичення показала більш ніж обережний інформаційний підхід.
Колективний Захід має все ж узяти основний елемент стратегії стримування агресора — упевнений, публічний та спільний рішучий опір потенційній агресії. Без внутрішньої єдності буде неможливо проявити цю єдність на передовій. А вона має додати впевненості, яка необхідна для більш рішучих кроків і надалі. І вони можуть стати рятівними для України.