Сьогодні прийнято вважати, що Гітлер прийшов до влади завдяки демократичному голосуванню німецьких громадян. На пострадянському просторі цю тезу радо підтримують праві публіцисти, котрі критикують усезагальне виборче право як інструмент, здатний не так приводити до демократії, як призводити до тоталітаризму.
Автор цих рядків цілком поділяє застереження щодо всезагального виборчого права. Наприклад, бідні нації, як правило, голосують не за ідею та програму, а за гречку і телевізійні ролики. Проте історична правда полягає в тому, що німецьке населення, навіть змучене Великою Депресією та громадянським протистоянням, не обирало Гітлера своїм вождем. Усе було набагато складніше.
По-перше, так звана «Веймарська республіка» була схожа на державу не більше, ніж «махольоти» Отто Лілієнталя – на сучасні дельтаплани. Лілієнталь, німецький інженер і винахідник ХІХ століття, вірив, що людина може літати, приробивши собі до рук штучні крила і розмахуючи ними. Так він здійснив сотні «польотів» на коротесенькі відстані, але в останньому зламав собі хребта.
З Веймарською республікою сталось приблизно таке ж. Пропорційна виборча система призводила до того, що в парламенті завжди була величезна кількість фракцій (ніколи не менше десятка), і ці фракції, ясна річ, домовитись між собою не могли. Що гірше, найбільше мандатів завойовували найбільші популісти: сумнозвісна НСДАП, ідейно близька їй Німецька народна партія та, з іншого боку, німецькі комуністи. Усі ці партії ніякої парламентської демократії насправді не визнавали. Парламент вони розглядали лише як плацдарм для тотального захоплення влади.
Помірковані – соціал-демократи, центристи та Демократична партія – втратили більшість уже 1920 року. І більше ніколи її не повернули. Натомість радикали лише набирали вагу.
Очевидно, це було «тяжким спадком царського режиму» – тобто кайзерівської Німеччини, що заклала в німцях певну повагу до влади, але аж ніяк не повагу до демократії. Саме тут виникає «по-друге»: у спробах якось вирівняти державного корабля, котрий буквально тонув у хвилях економічної кризи, німецькі політики спробували спертися на квазі-кайзера – так званого райхспрезидента, котрий на початок тридцятих років мав уже аж занадто широкі повноваження.
Як виявилось, це було все одно, що приробити до «махольота» Лілієнталя потужний двигун, котрий надавав би штучним крилам значно більшої сили та розмаху. Попри наявність двигуна, такий апарат усе одно був би недієздатним: закони аеродинаміки вимагають не так потужності імпульсу, як точних розрахунків.
З райхспрезидентом вийшло так само. Достоту як наш Віктор Янукович, він мав право призначати й звільняти уряд фактично на свій власний розсуд. І, що не снилось навіть Януковичу, міг у будь-яку мить розпускати парламент – райхстаг. Проте така «противага» парламентському розгардіяшу завершилась катастрофою.
Навесні 1932 року Гітлер балотувався на посаду райхспрезидента. Його опонентом був шанований армією аристократ, фельдмаршал Гінденбург, котрий уперше обійняв цю посаду ще 1925 року. На президентських виборах соціал-демократи, котрі в цілому були проти Гінденбурга, закликали голосувати за нього, аби до влади не прийшов Гітлер. У другому турі старий фельдмаршал (народився 1847 року) взяв 53 % голосів, Гітлер – менше 37 %.
Гітлер не гаяв часу і всіляко тиснув на Гінденбурга вимогами призначити себе канцлером. Та певний час фельдмаршал тримався. Його не зворушили навіть петиції від крупних промисловців і видатних учених Німеччини, котрі просили зробити Гітлера главою уряду (з цих учених чимало поплатилися за свою недалекоглядність уже наприкінці тридцятих, а більшість промисловців – у середині сорокових років).
Але тридцятого січня Гінденбург, національний герой, офіцер, котрий умовив Вільгельма ІІ на вихід із Першої Світової війни та зречення трону, таки підписав папір про призначення Гітлера.
Проте і це не було підставою для «легітимного» взяття влади НСДАП! Адже на парламентських виборах 5 листопада 1932 року (вибори в Німеччині тоді проводились чи не щоквартально) нацисти ледве отримали третину голосів. Тож Гітлер не мав за собою парламентської більшості. І, ймовірно, райхспрезидент просто не бачив підстав побоюватись Гітлера. Старезний ветеран, як випливає з численних досліджень істориків, волів обманювати себе думкою, що все йде на краще.
До того ж, раніше призначений ним райхсканцлер фон Папен, як то відомо з історичних матеріалів, вважав, що Гітлером і його партією можна маніпулювати, аби врятувати Німеччину від загрози комунізму. Німецькі комуністи після листопадових виборів були на піку популярності, хоч і не дотягували до рейтингів нацистів. Тож у своєму переконанні фон Папен був щирий, і щиро переконував і Гінденбурга.
На цей час нацисти руками СА та СС уже провадили цілком незаконні арешти, вигнання та вбивства політичних опонентів. Але опоненти НСДАП теж не сиділи, склавши руки. Бували дні, коли у вуличних сутичках гинули десятки людей. А ночами «червоні» так само легко вдиралися в домівки «коричневих» і ставили тих до стіни, як і навпаки.
І, напевне, це вселяло сум’яття як у душу старого Гінденбурга, так і в мізки порядних німецьких буржуа. Тож коли, після призначення Гітлера канцлером, «коричневий» терор переміг «червоний», це для багатьох мало виглядати наведенням ладу й початком стабільності. Недарма фельдмаршал незадовго до своєї смерті надіслав Гітлеру вітальну телеграму з приводу «ночі довгих ножів» – винищення верхівки СА в червні 1934 року. Цілком можливо, Гінденбург вірив, що Гітлер нарешті розібрався з фанатиками, й тепер поведе «вставання Німеччини з колін» у більш цивілізований спосіб…
Гінденбург, котрий помер 2 серпня 1934 року, навряд чи міг уявити всі жахіття нацистських концтаборів. Кайзерівські офіцери звикли вбивати лише солдатів та офіцерів ворога, і, бажано, в бою. Проте Гітлер був дитям нової епохи. Він поставив винищення мирних людей на потік, і скористався тут не так ентузіазмом народних мас (про що іноді твердять сучасні публіцисти), як їхньою байдужістю.
Адже німецькі комуністи чи не більше, ніж нацистів, ненавиділи своїх природних союзників – соціал-демократів. Окрім догматизму, до цього їх підштовхувала Москва руками тодішнього Комінтерну. Відомий публіцист, перебіжчик з радянської розвідки Віктор Суворов (Володимир Резун) побудував на цьому цілу знамениту теорію, за якою Сталін зумисне вирощував із Гітлера монстра, котрий мав би зруйнувати Європу перед тим, як туди увійдуть радянські «визволителі». Не вдаючись у дискусію щодо цієї теорії, слід зазначити: союз німецьких соціал-демократів із комуністами на тих же парламентських виборах 1932-го, імовірно, міг би суттєво знизити відсотки НСДАП…
Але німецький народ утомився від протистояння та стрілянини на вулицях. У березні 1933 року демагог Гітлер провів іще одні позачергові вибори – і на них НСДАП отримала вже 43,9 % голосів тих, хто прийшов на дільниці. Насправді й це не свідчило про всенародну підтримку нацистів. Але стало ясно: ліві та демократи здеморалізовані, їхні вожді безсилі (вбиті, ув’язнені чи вислані за кордон), а головне – широкі маси просто не бачать більше сенсу брати участь у боротьбі верхів.
Саме ця байдужість мас дозволила Гітлеру скористатись відомою історією з підпалом райхстагу (надзвичайні закони, введені тоді, парламент ухвалив заднім числом!), незаконно призначити референдум про суміщення однією особою посад райхспрезидента і райхсканцлера, незаконно ліквідувати самоврядування низки земель, і, врешті-решт, незаконно заборонити всі партії, окрім НСДАП. А вже потім (!) прийняти відповідне законодавство.
Тож німці не обирали Гітлера. Передумови найбільшої катастрофи ХХ століття склалися з двох елементів: неадекватності старенького фельдмаршала і, що важливіше, неадекватності виборців, котрі не пішли на голосування і не захистили свої голоси. Бо або боялися, або не вірили, що їхні голоси на щось здатні вплинути.