Урок єврореалізму

З послом України при ЄС Андрієм Веселовським Тиждень зустрівся у Брюсселі напередодні візитів українських президента та пре­м’єр­­­ки до європейської столиці. Відповідно й почали ми розмову з ролі окремих подій та особистостей в українсько-європейських відносинах.

 

 

 

– Те громадянське суспільство, яке було вирішальним елементом на Майдані, самозаспокоїлося. І в цьому, до речі, є велика «заслуга» тих, хто став нас страшенно хвалити, ніби ми здійснили великий подвиг. І ми повірили, що вже на коні, що вже в’їхали в майбутнє. Як наслідок – значною мірою розтратили те, чого досягли на початку 2005 року. Це проблема цілого суспільства. Занадто демонстративна персоніфікація влади – це результат рівня розвитку нашого су­спільства. Ми маємо тих керівників, на яких заслуговуємо. І відповідно не тільки їх, а й верхній шар уряду, середній бюрократичний і нижчий аж до начальників районних земельних відділів. Це реальний субстрат, що продукує тих чи інших осіб. І коли ми критикуємо те, що сказав керівник Х, то насправді це ми сказали. Слід критикувати самих себе. Якщо ми це зрозуміємо, то лише тоді будуть шанси на розвиток. Якщо ж очікуватимемо, що замість одного керівника прийде інший, ми приречені бути країною третього світу.

 

 

– Впродовж усіх цих років були злети й падіння, що залежали від конкретних подій як в Україні, так і в Євросоюзі. Завжди і в Україні, і в ЄС, що зовсім не характерно, були моменти романтичних сподівань. І такий момент у Європейському Союзі був наприкінці 2004-го – початку 2005-го. У німецькому бундестазі всі депутати принесли помаранчі й поклали їх на пюпітри. Це дивно сьогодні, але надзвичайно нехарактерно для німецьких законодавців! Саме цей сплеск романтизму і наштовхує нас на думку, що зараз є розчарування. Ні, не розчарування, я сказав би, жорсткий реалізм. Не хочу приховувати реальних проблем за світовими, але криза економічна, зокрема фінансова, страшенно вдарила по рівню українсько-ЄСівських відносин. Значною мірою переговори про створення зони вільної торгівлі почали пригальмовувати саме через це. В Україні ж постраждали основні бюджетоутворювальні галузі, і саме ті, що пов’язані з ЄС. Метал, хімічна продукція, добрива, зерно продавалися сюди, в Європу. ЄС відновив мито на зерно, і це вдарить по українському експорту. Тобто умови для нас погіршилися і всередині, і ззовні.

 

Є ще політичний контекст, що дає підстави говорити про розчарування. Передвиборча ситуація почала складатися ненормально рано: за півтора року до президентських виборів. Помаранчева революція недовиконала суспільних сподівань. Але те, що передвиборча гарячка почалася так рано, позитивно. Це є свідченням того, що суспільство незадоволене, воно почуло смак значно розвиненішого і демократичнішого суспільства у той переломний момент. Ось чому такі сильні електоральні сподівання, а не тому, що цього хоче президент, прем’єр чи лідер опозиції. А в такій ситуації мимоволі починають менше відчуватися зовнішні пріоритети. У ЄС це бачать, тому нас за це критикують: давайте, хлопці, зараз же є можливості!

 

Вони перебільшують: зараз можливостей стало значно менше. Ми просили кредити через Європейський інвестиційний банк. Були дуже великі бажання і готовність у вересні, вже у жовтні вони стали зникати, а в грудні ситуація зовсім змінилася. Не кажуть «не дамо», але умови і терміни вже інші. Ми не можемо критикувати за це ЄС, бо знаємо, що його країни-члени також у дуже складній економічній ситуації. Але ніхто ні в Україні, ні в ЄС не ставить крапки. Так, процеси пригальмувалися, і нам усім це не подобається. Але не настільки, що були підстави вживати слово «розча­­руван­ня».

 

 

 

– Європейська інтеграція – це, по-перше, зміни українського законодавства у напрямку чинного правового поля ЄС. А по-друге, реальна імплементація цих змін на практиці. Східне партнерство дає нам можливість реально пришвидшити процес. У цій ініціативі передбачена окрема частина «Інституційна здатність», на яку виділено нехай невеликі кошти, але головне – увага, людські ресурси. Її завдання в тому, щоб наші інституції швидше переймали, вивчали і застосовували європейське законодавство. Це найбільше досягнення Схід­­ного партнерства, тому що у Європейській політиці сусідства акцент робиться трохи інший: наближення законодавства потрібне, але це проблема самої країни. У такому разі є зобов’язання робити це і з боку ЄС, що є найважливішим кроком.

Також важливою є можливість реалізації флагманських проектів. Йдеться про деякі системні проблеми у країнах Східного партнерства, які так чи інакше потрібно вирішувати. Якщо кожна країна діятиме сама, це забере значно більше сил, засобів і, звісно, буде зроблено по-своєму, а не за спільним сценарієм. Якщо ж це робиться за спільним сценарієм, то всі ці країни стають наближеними до ЄС.

 

Окремо стоять двосторонні проекти між Україною та ЄС, які ми реалізуємо, але їх, можливо, не реалізують наші партнери. Вони вирішують самі, наскільки їм варто інтегруватися. У Східному партнерстві є чіткий поділ на дві сфери: двосторонні та багатосторонні відносини. Те, що ми робимо з ЄС зараз, – діалог про безвізовий простір, угода про асоціацію, зона вільної торгівлі, спільний авіаційний простір, енергетичне спів­­товариство та багато іншого – залишається у нас, і ніхто з партнерів у це не втручається. А до цього додаються ще й спільні проекти Східного партнерства. Також було б неправильно не згадати про фінансовий бік справи. Ми не можемо допустити того, щоб у цих складних економічних умовах з’являлися тенденції залишити від ініціативи саму назву, а зміст забрати. Східне партнерство без змісту Україні не потрібне, вона у двосторонньому плані має надзвичайно високий рівень розвитку відносин із Євросоюзом і рухається досить швидко. Якщо ми визнали, що необхідна багатостороння складова, треба її належно фінансувати.

 

 

– Союз для Середземномор’я має велику проблему: арабсько-ізра­­їль­ський конфлікт. Мирний, спокійний, передбачуваний розвиток відносин між Південним і Східним Серед­земномор’ям та країнами ЄС до вирішення цього конфлікту не може бути повноцінним. Такої проблеми у нас немає.

 

 

– Так, ми відчуваємо не лише такі очікування, а й вимоги: будьте першими, будьте зразком! Про це говорять у присутності інших, і ніхто не ображається. Зараз також багато в чому серйозно просунулася Молдова, і це слід підкреслювати. Що стосується Білорусі, то процеси на пострадянському терені не є статичними. Триває еволюція, що розпочалася у 1991 році. Натомість країни – члени ЄС свій еволюційний період у цьому розумінні завершили. Балканські країни підходять до того стану, коли всі вони зможуть бути у Євросоюзі: на 75–80% вони закінчили цей процес. А ми – колишній СРСР – у менш просунутій стадії. Це не означає, що ми обов’язково прийдемо до того, до чого прийшли Балтійські країни або до чого зараз підходять Балканські. В історії немає детермінізму. Україна зовсім не автоматично стане членом ЄС – для цього потрібно працювати.

 

Було б дуже неправильно повторювати, як пишуть у газетах: «Ми приречені на успіх». Ми ні на що в жодному разі не приречені. Туреччина більше приречена сьогодні, тому що більше працює над цим. Потрібно розуміти, що останнє розширення спричинило серйозні структурні, економічні й навіть міжлюдські тертя і проблеми в країнах ЄС. Особливо негативно вплинуло приєднання двох чорноморських держав, причому це було використано неправильно у європейських ЗМІ, з акцентом на недоліки в цих двох країнах, щоб уникнути обговорення внутрішніх проблем у країнах Західної Європи.

 

Отже, рух у правильному напрямку в нас є. Державна машина і громадськість розуміють європейську інтеграцію й підтримують її. Але це не означає, що кожен українець, щойно народившись, автоматично стає європеїстом. Йому треба це пояснювати: і в дитячому садку, і в школі, і пізніше. Кожному студентові слід пояснити, чим краще навчатися за Болонською системою, ніж за такою, коли батьки заносять гаманці. Тоді рух підтримуватиметься, інакше ж він сам захлинатиметься. Це завдання всієї державної машини, всього громадянського суспільства.

 

 

 

– Я представляю тут державу і не можу ділити її на особистості, адміністрації чи секретаріати. Єдине, що я можу сказати: по жодному з ключових питань європейської інтеграції, по жодному переговірному процесу мені ніколи не доводилося представляти дві позиції. Позиція завжди була єдина. Вочевидь, це результат того, що європейська інтеграція і як ідея, і як реальна справа не є дискусійною. Ті окремі методи чи слова, що використовуються в Україні, – це інша річ. На виході тут, у Брюсселі, єдина позиція.

 

 

– Серйозна преса – The Financial Times, Die Suddeutsche Zeitung, Le Monde – такого не пише. В Україні була одна кампанія – «Не Так», і ми знаємо, чим вона закінчилася. Я думаю, це навчило всіх українських політиків, котрі ще мали якісь сумніви, яким шляхом потрібно рухатися. Не треба плутати європейську інтеграцію з економічними відносинами з тими чи іншими країнами, що не є членами ЄС. Але все це нюанси. Одна річ, із ким ти одружуєшся, інша – з ким товаришуєш як член сім’ї. Питання одруження в українському політикумі виріше­­но – це ЄС. А чи ми надалі гратимемо з Миколою у доміно, чи підемо з кількома іншими парами на шашлики – це інша справа. Немає протиставлення, йдемо ми до Росії чи ЄС. Яку глибину відносин ми маємо потім залишити з тією самою Російською Федерацією, з якою у нас багато спільного в економічному комплексі? Звісно, високу. Естонці, до речі, дуже добре торгують із РФ. Усі молочні продукти до Петербурга надходять з Естонії, бо вони дешевші й не гірші за фінські.

 

 

– Нормальна жінка, яка хоче, щоб її любили у родині й водночас поважали на роботі, витрачає якусь частину доходу на свій макіяж. Хтось – 10%, хтось – 20%, хтось – 30%. Але не менше ніж 10%. Українська держава на свій макіяж, боюся, не витрачає навіть сотої частки свого прибутку. Це ненормально й абсолютно неспівмірно з практикою будь-якої розвиненої країни. На самопропаганду, а також на пояснення своїх дій своїм же громадянам ми практично не витрачаємо грошей. Ми витрачаємо кошти окремих партій або інституцій на пояснення того, чому їхні керівники роблять те чи інше. А це зовсім різні речі. На виховання суспільства у тому самому дусі європейської інтеграції, який усі проголосили, ми не витрачаємо грошей. І це катастрофа.

 

Ми не витрачаємо грошей, щоб пояснювати Європі, хто ми і що ми: історично, культурно, етнічно, економічно, як завгодно. А позаяк не витрачаємо, то ніхто й не знає. У нас нульовий бюджет на будь-які культурні та інформаційні заходи тут в Брюсселі і взагалі за кордоном. Просто немає! Ми не можемо купити рамку для картини, щоб її показати, не кажучи вже про художню виставку. А оскільки немає, то ніхто й не знатиме. Ми по-свинському ставимося до власного іміджу. Як наслі­­док – у нас і обличчя свинське.