Простий українець, якщо його запитати про те, хто такий Степан Рудницький, навряд чи зможе дати чітку та однозначну відповідь. Натомість від жовтня 2003 року поблизу берегів Антарктиди є острів з архіпелагу Фордж у районі Аргентинських островів, названий на честь Степана Рудницького. А від квітня 2007-го в Тернополі, на будинку, де колись мешкала родина Рудницьких, міститься пам’ятна дошка, присвячена вченому. Тож ким він був, чому його ім’я відоме лише науковцям, що належать до тих галузей науки, становленню та розвитку яких сприяв Степан Львович, і чим йому повинні завдячувати українці?
Народився майбутній учений 3 грудня 1877 року в Перемишлі в родині гімназійного вчителя та доньки священика, сільської вчительки — Льва й Емілії Рудницьких. Степану пощастило здобувати свою середню освіту в гімназіях Тернополя та Львова, а вищу — у Львівському та Віденському університетах. Викладачами, наставниками, а згодом старшими колегами та друзями Степана Львовича були Михайло Грушевський, Антоній Реман, Альбрехт Пенк, Віктор Уліґ.
Закінчивши навчання та ставши самостійною людиною, Рудницький устиг проявити себе референтом і членом кураторії Національного музею у Львові, військовим географом при австрійському Генеральному штабі, викладачем Львівського університету, Академії експорту та світової торгівлі у Відні, Українського вільного університету, Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі. Позаштатно працював у Карловому університеті в Празі, членом науково-дослідної кафедри антропогеографії та географії в Геодезичному інституті НКО УСРР, директором Українського науково-дослідного інституту географії та картографії, членом природничої секції Харківського наукового товариства, академіком ВУАН УСРР.
Читайте також: Позбавлені грунту. Чому Україна відстає в інноваціях
Родинне життя Степана Львовича теж до певного часу складалося щасливо. У 1902-му він одружився із Сибіллою Шенкер (1881–1918), донькою колишнього офіцера австрійської армії зі Стрия. У подружжя народилося троє дітей: старша донька Емілія (названа на честь матері Рудницького), Левко (названий на честь свого діда) та Ірина (Орися, як її називали в родині). Після передчасної смерті матері опіку над дітьми взяла на себе сестра Рудницького Софія. Долі дітей склалися по-різному. Старша донька все життя провела за межами України, де й померла у 1990‑х. Що сталося з двома молодшими, яких після переїзду до радянської України Степан Рудницький забрав до себе, до сьогодні невідомо. Очевидно, що вони загинули в якомусь таборі після арешту та заслання батька.
Доля самого Степана Рудницького теж склалася трагічно. Радянський уряд, який запрошував ученого повернутися й очолити одну з новоутворених наукових інституцій у Харкові, стати на чолі процесу розвитку географічної науки та підготовки її наукових кадрів, просто використав його знання, досвід й авторитет у європейській науці. Коли стало зрозуміло, що цей «махровий націоналіст», вірний учень Михайла Грушевського, намагається «гнути свою лінію», відмовляється займатися демагогією та залишається прибічником конкретних вчинків, реальних досягнень, не підлягає перековуванню на «справжню радянську людину», його звинуватили в шпигунстві, участі в контрреволюційній організації та позбавили волі на п’ять років. Коли ж уже з’явилася надія на звільнення, його справа була переглянута й за постановою трійки УНКВС СРСР Ленінградської області від 9 жовтня 1937-го хворого та ледве живого вченого було розстріляно в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська 3 грудня 1937-го. Лише через кілька десятків років військовий трибунал Київського військового округу переглянув сфабриковану свого часу справу й ухвалив рішення про реабілітацію вченого за відсутністю складу злочину. У березні 1990-го Степана Рудницького було посмертно поновлено в складі академіків Української академії наук.
Зацікавлення українською історією XV–XVII століття відбулося в Степана Львовича ще за студентських років під впливом Михайла Грушевського, до наукової школи якого Рудницький належав. Він брав участь у семінарах, організованих професором, публікував свої статті на сторінках одного з найпрестижніших і найповажніших наукових часописів — «Записок НТШ». Теми, які обирав Рудницький для дослідження, були мало розробленими, вимагали ґрунтовної мовної та джерелознавчої підготовки. Молодий учений намагався не лише ретельно розібратися в історичних свідченнях, а й максимально докладно все описати для потреб читача. Результатом тієї прискіпливої праці стали кілька статей, присвячених організації козацької прикордонної служби в XV–XVI століттях, особливостям відносин українських козаків та уряду Речі Посполитої, причинам і перебігу повстання під проводом Марка Жмайла. А також про похід Михайла Дорошенка 1628 року, про втручання українських козаків у міжусобиці кримських ханів тощо. Висновки, яких дійшов молодий дослідник, і сьогодні залишаються актуальними та доволі безсторонніми, що не перебільшують і водночас не применшують значення козацтва в історії відносин Речі Посполитої, Кримського ханства, Московії та Османської імперії XVI–XVII століття.
Читайте також: Максим Стріха: «Наука лишається однією з найздоровіших сфер в Україні»
Хоч би якими райдужними були перспективи Рудницького в царині історії, він, явно не без згоди Михайла Грушевського та рекомендацій Антонія Ремана, закінчивши університет, обрав фах географа. На початку ХХ століття в цій галузі знання українцям взагалі не було чим похвалитися. Потрібно було напрацьовувати все з нуля: розробляти власну наукову термінологію, яка узгоджувалася б із досягненнями тогочасної європейської, а згодом американської науки, визначати предмет, завдання, методи та засоби географічної науки з орієнтацією на властиво українські терени, організовувати наукові експедиції різними регіонами, складати та друкувати мапи місцевостей.
Із початком Першої світової війни українці дістали можливість заявити свої права на створення власної держави. Однак без обґрунтованих географічних уявлень про те, що слід вважати українськими територіями, про розселення представників нашого народу, без наукового підходу до вибору столиці майбутньої держави, об’єктивної оцінки ресурсів і людського потенціалу зробити це було неможливо. Саме тому Степан Рудницький доклав чимало зусиль протягом 1914–1923 років заради того, аби довести самим українцям, а також представникам провідних країн тогочасного світу, що Україна й українці є, а їхнє право на власну державу законне.
Знов і знов українською, російською, німецькою та англійською мовами писав Рудницький про українське Полісся, про Лемківщину й Холмщину, про Кубанську та Каспійську Україну, про Зелений Клин на Далекому Сході. Предметом особливої уваги Степана Рудницького був Крим. Ще в далекому 1924-му вчений підкреслював: «…справа Криму є вже тепер дуже актуальна. Коли Україну розуміти […] як південну частину Східної Європи, оперту о південноевропейські фалдовини Карпат, Яйли (Кримських гір. — Ред.) й Кавказу, то Крим являється безсумнівною інтеґральною її частиною. Етноґрафічно беручи, Крим не татарський. Релятивну більшість населення Криму творили ще перед війною Українці, даючи основний фон для кримської мозаїки народів. Тепер відносини пересунулися ще більше на користь Українців. […] Економічно й лучбово (шляхами сполучень. — Ред.) Крим зв’язаний з Україною нерозривними вузлами. Без неї він не міг жити колись […], не зможе жити й тепер. Відлученнє Криму від України не має ніяких наукових, ні практично-економічних основ […]. Він тісно зв’язаний з теперішним станом української людової (народної. — Ред.) культури й […] творить дуже добру основу для визначення зовнішних меж Вел[икої] України».
Читайте також: Як просувати гуманітарні знання
Обґрунтовуючи права українців на соборну державу або хоча би більшу автономію, Рудницький, як один із засновників української геополітики, не оминув своєю увагою не лише численні потенційні загрози для незалежної України з боку її сусідів, а й запропонував оригінальні геополітичні рішення. Намагаючись відсторонитися від проявів політики «централістичної Росії й імперіалістичної Польщі», вчений пропонував українцям виступити ініціаторами створення «Балтійсько-Понтійської (Балтійсько-Чорноморської) федерації», яка складалася б із Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі й України. Це геополітичне утворення дало б можливість, з одного боку, захиститися від політико-ідеологічних нападів поляків і росіян. А з другого — дозволило б у союзі з неслов’янськими народами забезпечити власну окремішність і відстояти свою політичну спроможність вважатися цілком самодостатньою нацією та суверенною державою.
Будучи одним із перших дослідників українського націоналізму, Степан Рудницький відверто заявляв, що він є прибічником здорового «націоналізму модерного культурного народу», який протистоїть «шароварництву» та всяким «універсалізмам». До останніх, на його думку, належали «продукування денаціоналізованих груп суспільства», які не боротимуться щиро за потреби й інтереси українців; «релігійний» універсалізм, який претендує на тотальне опанування як душею, так і інтелектом людей; «капіталістичний» універсалізм, що проголошує можливість збагачення та панування над іншими, а насправді позбавляє економічної свободи, яка є джерелом політичної та духовної незалежності. Нарешті, великим злом він вважав «соціалістично-комуністичний» універсалізм, який, виголошуючи «вселюдську рівність», насправді все «знищує на своєму шляху та залишає по собі пустелю». На глибоке переконання Рудницького, саме універсалізми «заглушили розвиток української національної ідеї та нечувано затруднили побудову української державності!».
На жаль, незважаючи на те що Українська держава від 1991 року стала політичним фактом, реальністю, оголошені вченим загрози й надалі залишаються для неї актуальними, і тому з ними слід боротися далі. Чому й повинна посприяти популяризація наукової спадщини вченого, ознайомлення з якою широких кіл українського суспільства стане можливим уже наприкінці грудня 2017‑го — на початку 2018 року завдяки проекту видавництва «Темпора» — «Степан Рудницький. Історія. Геополітика. Географія» (у п’яти книгах).