Аналізуючи результати волевиявлення на президентських і парламентських виборах 2019 року й на місцевих 2020‑го, важко не помітити, що логікою виборця керує не лише абстрактний запит на «нові обличчя», а й цілковитий інформаційний хаос, у якому йому доводиться ухвалювати рішення. Як наслідок, підтримку здобувають або гравці, про яких громадянин уже хоч щось знає і вони не є для нього надто токсичними, або ті «нові обличчя», яким вдалося створити найапетитніший проморолик і якнайглибше влізти в його душу. Як це завершується, ми вже знаємо. Але все це — хвороби зростання. Тому аж ніяк не варто розчаровуватись і втрачати віру в здатність українців ухвалювати тверезі та розумні доленосні рішення. Навпаки. Саме політики мусять переглянути свої методички й навчитися нарешті працювати з громадянами якісно та чесно, а також почати відповідати за свої слова й помилки. Бо інакше їм нічого не світить. Українці футболитимуть їх раз за разом, хоч би під якими новими брендами вони з’являлися. Бо та модель відносин, що склалася, більше не життєздатна. І це чудово доводить метушня виборця щоразу, коли на видноколі з’являється новий політичний стартап. Чи цілком адекватний, чи фейковий із назвою ні про що, розмитою ідеологічною позицією та цілим набором трендових обіцянок. Урешті, хоч би якими якісними були в ньому нові обличчя, ключову роль для виборця переважно відіграватиме максимальна концентрація популізму у програмі й гаслах, плюс, як обов’язкова опція, — критика влади: колишньої, наявної, уявної.
Звісно, життя таких проєктів недовге, але, на жаль, це правило стосується й цілком притомних ініціатив, які за нормальних політичних умов мали б усі шанси на успіх і розвиток. Виборець автоматично не дає їм шансів на помилку чи на другу спробу, адже має перед собою щоразу нові пропозиції. Натомість цілком маргінальні проєкти легко долають перепони, адже до їхніх послуг — ідеологічно стабільний електорат, межі якого іноді розширюються ще й коштом усіляких заблукалих душ. Дезорієнтованих, без чітких ідеологічних фундаментів і схильних до конспірології людей, які легко піддаються панічним настроям, ні у що не вірять та в усьому вбачають лише підлість.
Читайте також: Виборець в активному пошуку
З одного боку, вони вважають усіх брехунами і злодіями (особливо тих, хто мав хоч якусь дотичність до влади), але водночас і самі стають жертвами найпримітивніших маніпуляторів, яким вдається знайти до них правильний підхід. На жаль, таких нестабільних елементів критично багато й вони здатні дуже сильно впливати на температуру по палаті. Сьогодні вони підтримують Володимира Зеленського, увірувавши в його здатність творити дива. За кілька місяців обирають для нього ручну монобільшість або ж устигають розчаруватися та кидаються у крайнощі: так у парламенті проростає доволі масивна фракція привидів із минулого — ОПЗЖ. Ну, а на місцевих виборах, перевтомившись на карантині, геть утрачають самовладання й голосують за фейковий проєкт путінського копрофага Шарія. І ці люди також перебувають у пошуку нових облич. Можливо, найактивнішому. Тільки біда в тому, що їхній світогляд, страхи й упередження не дають їм змоги вийти за звичні рамки.
Де ж узяти нові обличчя, щоб задовольнити запит усіх спраглих? Тих, яким не йметься, які в пошуку й не здатні на довготривалі ідеологічні стосунки? Загалом, середовище для їхнього формування є, до того ж не одне. Але важливо розуміти, що йдеться не про революційний процес, а таки про еволюційний. Спробу революційної зміни еліт країна пережила у 2019-му (виборець проголосував невідомо за кого, щоби покарати тих, які йому набридли), і вона виявилася невдалою якраз через відсутність природного відбору. Нині нові обличчя різними шляхами повільно проникають у політику та владу. Старі гравці так чи інакше змушені реагувати на глобальні й часові зміни та залучати у свої команди молодих, давати їм дорогу, а іноді і звільняти місце від баласту. І хоча така співпраця часто буває токсичною для свіжої крові, є в ній і позитивні моменти. Це досвід. Щоб його здобути самотужки, іноді може зайняти багато часу.
Так, ці свіжі люди в політичній ієрархії часто займають місця на гальорці, вони не ухвалюють стратегічних рішень і мало на що впливають, тим паче на політичну лінію партії. Їх використовують радше для покращення іміджу, бо в суспільства до них майже немає критичних зауважень чи провокаційних запитань. Усе зрозуміло і прозоро. І навіть якщо хтось намагається поцілити в них лайном, воно не прилипне. Зазвичай відіб’ється й повернеться нападнику. Бо що нормальний громадянин може закинути Яні Зінкевич чи Володимиру В’ятровичу? Хіба те, що на них сьогодні падає тінь партії, за списками якої вони потрапили в парламент.
Але інших шляхів немає. Товариство молодих та амбітних політиків із незіпсованою репутацією, яких так прагне бачити суспільство, має шанс потрапити у владу лише під чиїмось патронатом. Вакарчука, Садового, Зеленського… Коли вони вирішать самостійно податись у велике плавання, найімовірніше, їм нічого не вдасться. Ба більше. Хоча є чимало середовищ, здатних генерувати нові обличчя: волонтерсько-ветеранське, громадських активістів, айтішників, молодих бізнесменів та інших — їм іще треба навчитися комунікувати з суспільством, доносити йому його мовою свої ідеї та бачення. Не власним вузькокорпоративним сленгом, яким вони спілкуються у своїй тусовці, не у специфічній манері, не зарозуміло з висоти свого польоту, а ясно і просто. І це аж ніяк не принизить їх, а навпаки дасть можливість зреалізуватися, втілити свої найкращі ідеї та, можливо, змінити життя всієї країни. Бо вони точно кращі від того мотлоху з минулого, якому вдається купувати душі колишніх рабів.
Читайте також: Логіка вибору
У цьому і криється основна проблема. Знайти спосіб порозумітися й доносити свої меседжі виборцю, який часто перебуває на зовсім іншій хвилі, але водночас не зраджувати собі й не йти на недопустимі компроміси. «Самопомочі» свого часу, на жаль, так і не вдалося нормально порозумітись із виборцем і доступно пояснити йому свою позицію, чому чесність і принциповість у політиці таки мають значення. Нині на схожі граблі наступає «Голос». Він також має добрий потенціал, але ті, хто міг би його підтримати, про це банально не знають.
Те саме стосується й патріотичного середовища. Можна й далі змагатися, хто більше любить Україну, принагідно залякуючи постсовковий електорат радикальними гаслами, і водночас залишатися на маргінесі. А можна ввімкнути мозок і спробувати перетягти маленьких українців на свій бік, пояснивши на пальцях у доступний їм спосіб свої істини. Бо вони теж діти України і їм нікуди втекти з цього підводного човна. Це цілком нормальні, але травмовані громадяни, які радше проголосують за менш радикальну політсилу. Хоча, імовірніше, не підтримають і відвертого колабораціонізму, бо вони проти різких рухів та потребують спокою. І саме тому вони хочуть якнайшвидше закінчити війну, байдуже з яким результатом, і не готові виходити на вулиці активно відстоювати свої інтереси. Їхнє гасло просте і зрозуміле: «не висовуйся». І таку, так би мовити, громадянську позицію варто якщо не поважати, то хоча би брати до уваги.
Нові обличчя, якщо вони справді мають амбіції на щось впливати у своїй країні та щось добре для неї робити, мусять іти в поля. Паралельно не забуваючи, звісно, писати пости в соцмережах, скандалити на токшоу й розвивати медійну складову своїх середовищ. І тут не може бути відмовки про брак ресурсів, що їм хтось до чогось закриває доступ чи ігнорує й не запрошує в телевізор.
Читайте також: На цифрових манівцях
Справжнього явища проігнорувати неможливо. Інформприводи творяться. Щоб вас почули, є безліч способів: кричати, влаштовувати феєрверки чи штурмувати Конституційний Суд. Урешті, сучасні технології дають змогу поширювати інформацію без допомоги олігархів. Якщо є бажання, то ніщо не завадить розкрутити свої відеоблоги чи сайти в інтернеті, зайти в кожен телефон із повідомленням або (якщо це не спрацює) у кожен дім із друкованою газетою. Так-так, паперові ЗМІ досі працюють.
Єдине, чого не варто робити, — то це повторювати чужих помилок і намагатися когось наслідувати. Це призводить до поразки. Щоразу під час виборів у країні вистрілюють кілька нових політичних проєктів, які начебто намагаються відповісти на запит певних суспільних середовищ. Якщо комусь із них вдається стати успішним, то він відразу перетворюється на об’єкт для наслідування. Чомусь прийнято вважати, що мавпування дій і методів учорашніх переможців забезпечить успіх. Хоча насправді воно вигідне лише політтехнологам, яким не треба нічого вигадувати — бери та копіюй. Переміг клоун у масштабах країни, отже, переможе і в масштабах столиці. І байдуже, що минув рік, громадяни розчарувалися і сотні разів устигли пошкодувати про свій вибір. Та й усі ті труби, каналізаційні колектори, втомлені мости і столичні ринки — це ще та клоунада. Але ні, громадянам знову пропонують легкий шлях розв’язання проблем «без напрягів».
Проте політика й розбудова держави — це якраз про «напряги». Це творча і системна робота на всіх рівнях. Не грантоїдство, до якого звикли багато молодих і амбітних новоспечених політиків, а важка, хоч і цікава рутина. І коли вони нарешті це зрозуміють, тоді їм точно усміхнеться політична доля. І з’являться гроші. Бо під реальні ідеї та проєкти завжди прийде інвестор. Спочатку той, який захоче зупинити, перекупити чи взяти під своє крило, а згодом і справжній, свій. Якщо, звісно, побачить, що «новим обличчям» нарешті йдеться не про звичне політичне заробітчанство, а про амбітне бажання витягти країну з трясовини.