Дискусії з приводу того, що робити з окупованим Донбасом, в Україні не вщухають останні чотири роки. А з наближенням виборів стають дедалі гострішими. Топові українські політики навперебій розробляють свої варіанти реінтеграції ОРДіЛО і пропонують рецепти розв’язання проблем окупованих територій. Але, на жаль, майже ніхто не згадує про те, як живуть уже звільнені українською армією райони Донбасу, які 2014 року вдалося зачистити від бойовиків.
Здавалося б, уже чотири роки ніхто не заважає навести там порядок. Ніяких окупантів чи сепаратистів у звільнених містах немає, там абсолютно спокійно можна проводити будь-які реформи та реалізовувати різні проекти. Однак, цього не відбувається. На практиці звільнений від бойовиків Донбас перетворився на депресивний ведмежий кут. Жодна з тих проблем, що стали каталізаторами антиукраїнського путчу в цьому регіоні 2014 року, так і не була вирішена до сьогодні. А це означає, що трагічні події цілком можуть повторитися в майбутньому. Якщо для цього раптом знову створяться сприятливі умови.
Лисичанськ Луганської області був звільнений від незаконних збройних формувань «ЛНР» наприкінці липня 2014-го. Рівно чотири роки тому. Але сьогодні місто має такий вигляд, ніби щойно пережило бомбардування. І це не наслідки війни. Бойові дії чотирирічної давнини залишили на тілі міста не так багато відмітин. А ось економічна криза виявилася більш руйнівною за артобстріли. Вона перетворила на руїни градотворчі підприємства, на яких раніше працювали тисячі городян. І нічого нового на їх місці так і не виникло. Соціально-економічна ситуація у Лисичанську рік у рік тільки погіршується.
Відповідно до звіту Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, за підсумками роботи виконавчих комітетів міських рад міст обласного значення та райдержадміністрацій за І квартал 2018 року Лисичанськ виявився аутсайдером та продемонстрував найгірші показники в області.
Наприклад, обсяги реалізованої промислової продукції у розрахунку на одну особу
населення за січень–березень у Лисичанську дорівнює 4808,8 грн, що є найгіршім показником серед міст обласного значення. Для порівняння, у сусідньому місті Рубіжному цей самий показник становить 30 487,7 грн. Різниця у 6 разів! Обсяг капітальних інвестицій (окрім інвестицій з державного бюджету) у розрахунку на одну особу населення у Лисичанську становить 262,5 грн, тоді як у сусідньому Сєвєродонецьку — 935,7 грн. Тут різниця менше вражає, але все одно велика. І пояснити таке становище війною неможливо. Адже і Лисичанськ, і Рубіжне, і Сєвєродонецьк розташовані приблизно на одній відстані від лінії фронту та потерпають від війни однаково.
Основні підприємства Лисичанська — ТОВ ВТФ «Шарм», ТОВ «Лисичанський склозавод», ПАТ «Лисичанськвугілля» працюють не на повну потужність. Із 2012 року не здійснює виробничу діяльність нафтопереробний завод, який колись був градотворчим підприємством. У звіті зазначено, що негативно вплинули на роботу промислових підприємств близькість Лисичанська до лінії розмежування, а також брак сталого енергозабезпечення.
Читайте також: Дорослішають на війні
Здавалося б, що заважає авторам усіляких планів з реінтеграції та відновлення Донбасу рятувати Лисичанськ уже сьогодні? Навіщо чекати гіпотетичного відновлення контролю над Алчевськом та Горлівкою, якщо можна допомоги тим містам, які ми вже відбили у противника? Однією з головних проблем Луганського регіону сьогодні є нестабільне енергопостачання. Чому б не розв’язати цю проблему, перш ніж братися за віртуальні плани з відновлення та порятунку ОРДіЛО? Відповіді немає. І політики в ефірах українських телеканалів продовжують «реінтегрувати Луганськ», поки вже звільнені, але забуті ними міста згасають і занепадають.
Автор цих рядків буває у Лисичанську приблизно раз на рік, і щоразу місцеві жителі стверджують, що соціально-економічна ситуація в цьому місті стає гіршою. Людям практично ніде працювати. Ситуацію рятує «Лисичанськвугілля», у шахтах якого ще жевріє життя, але й воно працює у збиток. На інших підприємствах усе більш ніж сумно. Один з найпопулярніших у місті промислів — видобуток арматури та цегли з руїн занедбаних цехів закритих заводів. Наприклад, від заводу «Лиссода», який був визнаний банкрутом та закритий ще до війни, не залишилося майже нічого. А завод гумових технічних виробів продовжують зносити та розбирати зараз. Його руїнами вештаються декласовані люди, що збирають арматуру з розбитих плит і здають її як металобрухт. Старі радянські підприємства перетворилися на родовища вторсировини, де сьогодні намагаються поживитися як різні фірми-стерв'ятники, так і прості безробітні, яким треба за щось жити.
На тлі економічного регресу занепадає також інфраструктура Лисичанська. У бюджеті бракує коштів на ремонт доріг і мостів. Одна з найважливіших транспортних артерій міста, дорога, яка з'єднує Сєвєродонецьк із районом заводу ГТВ, перебуває в жахливому стані. Один з мостів на цій дорозі наполовину обрушився ще у 2011 році. Але за минулі 7 років міська влада так і не спромоглася його відновити. У результаті автомобілям доводиться з ризиком їздити по вцілілій частині.
Після 2014 року в Луганській області відремонтували кілька мостів, які були підірвані бойовиками «ЛНР» під час відступу. Але міст на Сєвєродонецьк до програми відновлення не потрапив, бо обвалився сам по собі, а не в результаті військових дій. У міської влади грошей на його ремонт немає. Надходження до бюджету міста, яке залишилося практично без промисловості, падають щороку.
Читайте також: Відшкодування за війну
У цій ситуації відвертим знущанням є нелегальні вугільні кар'єри, що з'явилися на околиці Лисичанська останнім часом. Масштаби розробок вражають. Це не якісь копанки, що правоохоронці теоретично ще можуть не помітити. Кар'єри розкинулися на десятки гектарів.
На дні цих велетенських ям працює сучасна техніка — екскаватори та самоскиди. Розкрадання вугілля відбувається в промислових масштабах, і бідне, депресивне місто не має від цього ні копійки. Мільйони доларів ідуть повз бюджет. Як удалося дізнатися місцевим активістам, кар’єрна техніка зареєстрована на підприємця Романа Кардаша з підконтрольного «ЛНР» Первомайська. Грабування надр довгий час відбувалося на очах у поліції, прокуратури, СБУ та місцевої влади. Після численних скарг, правоохоронці навідалися на один з кар'єрів, і роботи там припинилися. Однак прямо зараз поруч зі старими кар'єрами ведуться роботи з розробки нових.
Беззаконня і руїна як були візитними картками Лисичанська ще за часів президентства Януковича та горезвісної «стабільності», так і залишилися ними понині. Місто повністю перебуває під контролем представників Опозиційного блоку — 2015 року на виборах мера переміг кандидат від цієї політсили. Їй дісталася і більшість місць у міській раді. Неофіційним господарем Лисичанська вважається народний депутат від Опоблоку Сергій Дунаєв, який до 2012-го був мером цього міста. У 2014 році його ставленики проводили в Лисичанську незаконний сепаратистський референдум, а підконтрольний Дунаєву телеканал «Акцент» транслював антиукраїнську пропаганду. Але ні сам Дунаєв, ні будь-хто з його людей так і не понесли за це ніякого покарання.
Читайте також: ОРДіЛО. Законсервований стан
У тому, що в Лисичанську сформувалося благодатне середовище для антиукраїнських настроїв, немає нічого дивного. У зруйнованому, депресивному місті складно бути патріотом. Багато хто вважає, що відповідальність за всі проблеми регіону несе українська держава, забуваючи, що в Луганській області цю державу завжди представляли та уособлювали цілком конкретні представники місцевих еліт. У тому числі — Сергій Дунаєв та Юрій Бойко, який деякий час працював у Лисичанську директором місцевого заводу «ЛиНОС». Проте Опозиційний блок досі залишається на Луганщині найбільш рейтинговою політсилою.
Очевидно, що без допомоги з центру Лисичанську не вибратись з економічної ями. Майже вся промисловість тут зруйнована, тому місту потрібні серйозні інвестиції для часткового відновлення економічного потенціалу, та програми з розвитку малого і середнього бізнесу, які допомогли б місцевим жителям створити невеликі виробництва та нові робочі місця. Поки триває війна розраховувати на приплив приватних інвестицій не доводиться, тому залишається сподіватися тільки на підтримку держави. І гроші в бюджеті на таку підтримку цілком можна було б знайти. Адже поки йдеться не про відновлення ОРДіЛО, що потребуватиме десятки мільярдів доларів і які теж доведеться десь дістати, коли Донбас усе-таки вдасться повернути. Для допомоги Лисичанську потрібна набагато скромніша сума. І численні укладачі «планів порятунку Донбасу» могли б знайти її вже сьогодні та запропонувати свій план порятунку вмираючого українського міста.