У вівторок, 11 грудня, за кілька секунд до закриття
засідання Верховної Ради її голові Володимиру Литвину вдалось відзначитись чимось
позитивним. Він особисто вигадав формулу, за якою хоч на деякий час відтягнув
прийняття одного з найжахливіших законів в історії незалежної України.
Мова йде про законопроект №7532 «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань
державних закупівель». За цією овечою шкурою, себто непримітною назвою,
насправді криється не один вовк, а зграя жадібних, наглих вовкулаків.
Законопроект
повністю ламає існуючу систему державних закупівель. А саме ця система сьогодні
дозволяє українцям отримувати інформацію про розпил державних коштів. Наприклад,
дякуючи існуючій системі закупівель стає відомо про надкоштовні лавочки у
харківському метро по 63 тисячі гривень за штуку. Або престижні іномарки для
мінібосів з урядових контор. Або про мільярди, які йдуть наліво з шаленою
швидкістю. Тобто саме існуюча система держзакупівель дозволяє хоча б помічати процес
розпилу бюджетних коштів. Яких, нагадаємо, в державній казні дуже небагато.
Навіть на пенсії ледве нашкрібають.
Законопроект, ініційований урядом Миколи Азарова, всю цю
інформацію ховає.
По-перше,
пропонується більше не публікувати дані про розкриття тендерних пропозицій. Тобто не
давати інформацію про те, хто окрім переможця брав участь у торгах. Хоча саме
ці дані дозволяють побачити, що у тендерах часто беруть участь лише пов’язані
між собою фірми. Що дозволяє змовникам диктувати ціни, викачуючи надприбутки із
бюджету.
По-друге, з під
дії законодавства пропонується вивести дані про закупівлі державних підприємств,
залишаючи тільки бюджетні установи. Але саме через держпідприємства проходять
найбільші контракти. У першому наближенні – близько трьох чвертей усіх
тендерних коштів.
На цьому тлі вже
губляться такі цинічні деталі, як дозвіл закуповувати послуги з оренди
нежитлових приміщень для розміщення бюджетних установ. Тобто
створюється нова шпаринка для крадіжки державних коштів. Наприклад, якийсь
державний директор буде за несусвітні гроші орендувати офіс для державного
закладу у контори, яку ж він сам і створив. І все буде законно, але закрито від
очей громадськості.
Подібного корупційного щастя в законопроекті – повно.
Хоча у пояснювальній записці, підписаній першим заступником міністра економіки
Анатолієм Максютою (це міністерство під керівництвом Андрія Клюєва курує сферу
держзакупіваль) чорним по білому йдеться: «Проект Закону не містить правил та процедур, які можуть становити ризики
вчинення корупційних правопорушень».
Дозволимо собі не погодитись. І навіть не тому, що
«Тиждень» прочитав текст законопроекту. А тому, що юристи Верховної Ради рознесли цей проект вщент:
«Вважаємо, що така пропозиція не повною мірою узгоджується з основною метою
цього закону, яка полягає у створенні конкурентного середовища у сфері державних закупівель, запобіганні
проявам корупції у цій сфері, розвитку добросовісної конкуренції, забезпеченні
раціонального та ефективного використання державних коштів».
Людською мовою
висновки парламентських юристів означають одне: закон, який має сприяти
економії державних коштів, насправді зорієнтований на розбудову корупції.
За даними «Тижня», висновки парламентських юристів стали
відомі Литвину в останні хвилини перед розглядом законопроекту в залі. Сам
розгляд закінчився б відомо чим – беззаперечним прийняттям по велінню
чечетовської правиці. Тож спікер заявив наступне:
– Шановні колеги, ми зараз з вами маємо розглядати проект
Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань
державних закупівель. Може, є така пропозиція, якби ви підтримали, оскільки ми
прийняли зміни до Закону про державні закупівлі, після того, коли вони будуть
підписані Президентом, наберуть чинності, ми б тоді розглянули цей закон, уже
вилучили б ті позиції, які враховані. Зараз ми будемо займатися дублюванням.
Тоді є таке прохання: відкласти розгляд цього законопроекту. Немає заперечень?
Дякую вам. У зв’язку з цим я із задоволенням повідомляю вам, що
перелік питань, визначених до розгляду на сьогодні, ми вичерпали, – цитуємо за стенограмою засідання.
Отже Литвин не
захотів особисто освячувати цей гріх уряду. Чому він так зробив -достеменно
невідомо. Джерела в депутатському корпусі вважають, що спікер
жахнувся від висновків юристів і вирішив хоча б на якийсь час відкласти розгляд
закону з огляду на негативне пабліситі. Тому можна спрогнозувати, що
законопроект таки буде конвертований в закон, коли спікер опиниться у
відрядженні чи на лікарняному. Або він буде не тільки в темі, але й в долі.
Проте це неважливо. Важливо те, що влада Партії регіонів робить з державою в
цілому.
Отже ми розповіли про те, як урядовці хочуть вивести в
тінь сотні мільярдів державних гривень.
А тепер згадаємо про закон про персональні дані, який вже
вступив в силу з Нового року. Їм забороняється розголошувати деякі дані про
чиновників. І ніхто поки що не знає, чи можна друкувати дані про бізнес сина
Януковича. Сподіваємось, що ми не дізнаємось про це з матеріалів якоїсь карної
справи про журналістів.
Є ще одне.
Держкомстат з середини грудня більше не дає інформацію про засновників
підприємств. Чому – це відомо лише керівнику відомства, який наказом
від 22 жовтня 2010 року просто прибрав цю опцію з переліку даних, які може
надавати Держкомстат. Дуже не хотілося б думати, що це зроблено лише для того,
щоб ускладнити журналістам шлях до суспільно важливої інформації. Бо погодьтесь
– для громадськості важливо знати, що якийсь чиновник володіє фірмою, яка
отримує гроші від його ж відомства.
В решті решт складається така ситуація. Журналістам, а
відтак і всьому суспільству, різними законами закривають такі можливості:
отримувати інформацію про державні витрати на тендерах, отримувати інформацію
про чиновників-бізнесменів та поширювати її. Чи є це шлях до розбудови
демократичного суспільства?
Це питання «Тиждень» поставив голові парламентського
комітету з питань свободи слова Андрію Шевченко (БЮТ-Б).
– Суть того що відбувається для мене очевидна. Це спроба
приховати інформацію, в тому числі й про ймовірну корупцію. Я думаю, що Держкомстату потрібно навести
дуже вагомі аргументи, чому він так робить, і на підставі якого закону це
відбувається. Ми живемо в правовій державі, де чиновник у своїй роботі повинен
спиратись на конкретні норми законів.
У нас діє закон про інформацію, який дозволяє журналісту
публікувати суспільно значиму інформацію навіть якщо інші підзаконні акти не
передбачають можливості опублікування такої інформації. Якщо журналіст
відчуває, що у нього є суспільно значимо інформація він не повинен озиратись на
будь-які бюрократичні вигадки і публікувати її. Ця норма, на жаль, не дає
інструментів, щоб вигризати інформацію, але хоча б захищає журналіста від
наслідків опублікування.
Я думаю, що це додатковий аргумент на користь ухвалення
законопроекту про доступ до публічної інформації. Він повинен дуже чітко
впровадити залізобетонне правило – інформація, яка є у чиновника, повинна бути
доступна громадянам. Крім дуже особливих випадків, пов’язаних з державною
таємницею, або банківською чи щось подібне.
З філософської точки зору ситуація дуже проста. На
двадцятому році незалежності ми живемо в країні закритої влади. Де чиновники
відгородились від громадян непролазною стіною, яка складається з грифів «цілком
таємно», «не для опублікування», із неприступних секретарок, прапорщиків на
вході і так далі. Для мене такі дії, як крок Держкомстату, це спроба домурувати
стіну ще далі. Для громадянського суспільства задача протилежна – розбити цю
стіну, що інформація чиновників була доступною для громадян.
В Європі ця ситуація виглядає таким чином. З одного боку
держава має захищати конфіденційну інформацію, в тому числі дані про
господарюючих суб’єктів. З іншого боку все що складає суспільний інтерес має
бути відкритим. В Європі царює проста й зрозуміла філософія – скрізь, де є
державна копійка, це повинно бути відкритою інформацією. Окрім випадків
пов’язаних з держбезпекою, наприклад закупівля зброї для армії може мати якісь
обмеження. Цей підхід є в законопроекті про доступ до публічної інформації. Але
чи піде України цим шляхом – це питання доброї волі чиновників та тиску
громадськості на них.