«Дуже нерозсудливо» — так журналіст The New York Times Том Фрідмен відгукнувся про візит Ненсі Пелосі в Тайвань. Навіщо, в той час як Сполучені Штати зайняті Україною, даремно провокувати лідерів материкового Китаю? Люта реакція Пекіна на візит спікерки Палати представників, включно з провокаційними військовими навчаннями, що могли перерости у повномасштабну блокаду самоуправляючого острова, нібито підтверджують цей меседж.
Та, якщо глибше розібратися з логікою Фрідмена, постають проблеми. Американські законодавці приймають свої рішення, не зважаючи на незручності для зовнішньої політики президентської адміністрації. Якщо ми дамо Комуністичній партії Китаю право вето на внутрішні процеси американської політичної системи, китайці, не вагаючись, широко й згубно ним користуватимуться.
Хіба може політика визначатись прагненням не провокувати тоталітарну наддержаву, яка намагається нав’язати решті світу безпідставне табу? Китайська влада прагне вилучити з риторики будь-який натяк на те, що Тайвань є чимось більшим за бунтівну провінцію, і донести, що тайванцям не світить нічого, крім невблаганного тиску стосовно єдності з материковим Китаєм.
Найсвіжіший приклад: нечувана поведінка американського гіганта з виробництва солодощів і корму для домашніх тварин Mars Wrigley, який у рекламі лімітованої серії батончиків Snickers побіжно назвав Тайвань «країною». Як слід було очікувати, це спричинило демонстративне обурення в соціальних мережах материкового Китаю, і тоді компанія поквапилася принести вибачення. У відповідь на це я бойкотую продукцію цієї компанії; і, сподіваюсь, читачі вчинять так само.
Читайте також: За кадром
Головне тут те, що позиція материкового Китаю щодо Тайваню не має сенсу. Якби Гонконг був зараз процвітаючою країною з плюралістичним суспільством і верховенством права, пекінська влада мала б підстави наполягати на подальшому возз’єднанні з Тайванем за подібною моделлю: «одна країна, дві системи». Однак жорстокі утиски прав і свобод у колишній британській колонії занапастили будь-які надії на це. У Тайвані, зрозуміло, рівень підтримки возз’єднання на умовах Пекіна, дуже низький. Це можна здійснити тільки силовими методами, а надалі знадобиться (як каже один високопоставлений китайський чиновник) «перевиховання».
Усе це засвідчує, як перетинається тоталітаризм із націоналізмом, а також створює привабливу мішень. Якщо світ реагуватиме на табу Комуністичної партії Китаю резонансною зневагою, це підриватиме авторитет режиму і довіру до нього.
Що зовсім не завадить.
Належною реакцією світу на візит Ненсі Пелосі мали бути не стиснуті губи й наморщене чоло, а хвиля заяв про майбутні візити інших високопосадовців. Якщо уряди не мають охоти відправляти міністрів, то нехай вирушають законодавці. Зокрема, Європейський парламент має відправити делегацію можновладців: навряд китайські лідери захочуть запроваджувати санкції проти найбільшого у світі торгового блоку. Що більше країн так вчинять, то більш неефективною ставатиме позиція Пекіна. Усі ці візитери можуть також донести до Китаю, що вони не закликають Тайвань проголошувати незалежність, а лише підтримують статус-кво, за яким зовнішній світ має повноцінні економічні, суспільні і політичні зв’язки з Тайванем, наближені до офіційного дипломатичного визнання. Такий підхід слугуватиме підкріпленням аргументу про те, що це Пекін шкодить своїм відносинам з Тайванем, а не підступний Захід.
Такі кроки мають ще один важливий ефект: демонструють, що Сполучені Штати не самотужки несуть весь тягар глобальної безпеки. Якщо союзники виявляють готовність накликати гнів материкового Китаю в солідарності зі Сполученими Штатами, вони засвідчують переваги міжнародної безпеки і сприяють продовженню американської підтримки для України.
Одержиме бажання Комуністичної партії Китаю контролювати поведінку решти світу може лякати. Але насправді це чи не найголовніша слабкість пекінського режиму. Тож не варто тремтіти. Експлуатуймо цю слабкість!