Команда Віктора Януковича, аби забезпечити власне домінування в українській політичній системі, намагається скористатися двома моделями управління. Одна з цих моделей вже була випробувана в Україні, інша – поза її межами.
Перша модель – парламентські вибори за змішаною виборчою системою, як у 2002 році: половина (225) депутатів обирається за партійними списками, інша половина – у мажоритарних одномандатних округах, перемагає той, хто набере відносну більшість голосів.
Другою моделлює спосіб, у який команда Януковича намагалася і намагатиметься управляти українською молодою демократією заради забезпечення існування парламентської більшості.
2002-й як модель для 2012-го
Змішана виборча система, запроваджена за чотири роки до виборів 2002 року, на думку багатьох, була досить добре збалансована. Обирання половини депутатського корпусу за партійними списками сприяло проходженню до парламенту правих та лівих «ідеологічних» партій, які переважно знаходилися в опозиції. Водночас мажоритарний компонент грав на руку бізнесменам та державним чиновникам, ближчим до влади.
Відповідно до змін, внесених 2004 року, термін повноважень парламенту був продовжений до п’яти років, прохідний бар’єр знижений із чотирьох до трьох відсотків, а виборча система стала суто пропорційною. Навесні 2004 року, коли ці зміни широко обговорювалися, багато депутатів-членів тодішньої прорежимної коаліції опиралися їм, і деякі з них не проголосували за конституційну реформу в другому читанні, коли потрібно було 300 голосів.
Невдале голосування за конституційну реформу у квітні 2004-го створило сприятливі умови для висунення Януковича кандидатом від влади. Україна стала справжнім полем бою, починаючи з насильницьких виборів того ж місяця у Мукачеві та закінчуючи вісім місяців потому сепаратистським конгресом у Сєвєродонецьку та Помаранчевою революцією.
Іронія в тому, що саме Янукович та Партія регіонів найбільше виграли від нового виборчого закону та конституційної реформи (чиє прийняття провалилося весною 2004 року, проте успішно завершилося у грудні того ж року).
Партія регіонів перемогла на виборах 2006 і 2007 років, а Віктор Янукович став першим прем’єр-міністром із наданими конституційною реформою розширеними повноваженнями. Він же був обраний президентом на виборах 2010 року, які міжнародні оглядачі назвали вільними та чесними.
Дуже ймовірно, що до парламентських виборів 2012 року виборче законодавство знову змінять, повернувши змішану виборчу систему. Адже Партія регіонів не змогла використати свої перші місця на останніх двох виборчих перегонах для створення коаліцій. Єдиний випадок, коли їм це вдалося, – влітку 2006 року після зради Соцпартією її помаранчевих союзників та приєднання до ПР. Партія регіонів та Компартія отримували разом близько 40% відсотків голосів, тобто не мали достатньо депутатів, щоб утворювати коаліцію без підтримки перебіжчиків – СПУ в 2006 році та Блоку Литвина в 2010 році. Отже, причина їхнього прихильного ставлення до реформи виборчої системи полягає у бажанні вирішити вказану проблему 40%.
Чотири із шести партій, які подолали прохідний бар’єр на виборах 2002 року, представляли опозицію. Провладний блок «За єдину Україну» (ЗаЄдУ), до складу якого увійшли чотири партії, в тому числі Партія регіонів, разом із Соціал-демократичною партією Україною (об’єднаною) за пропорційними списками отримали близько 18% голосів. Проте 18% провладних депутатів були доповнені двома групами народних обранців – по-перше, великою кількістю депутатів, обраних у мажоритарних округах, і по-друге, бізнесменами-дезертирами з «Нашої України», такими як лідер Ліберальної партії Володимир Щербань, який втік до США після обрання Ющенка президентом.
Незважаючи на те, що опозиція в особі «Нашої України» перемогла на виборах за списками, уперше відсунувши Комуністичну партію України на друге місце, тодішньому президенту Леонідові Кучмі вдалося створити лояльну до себе парламентську більшість. Лідер ЗаЄдУ Володимир Литвин став спікером парламенту, Сергій Тігіпко – головою Національного банку України, Віктор Янукович – прем’єр-міністром.
Змішана виборча система дозволить команді Януковича повторити маневр Кучми 2002 року: 40% Партії регіонів та КПУ можуть бути збільшені до 55-60% шляхом додавання мажоритарних депутатів, а також підкуплених та заляканих бізнесменів з опозиції. Це гарантуватиме стабільну коаліцію у середньостроковій перспективі.
Японія, Італія, Мексика: політичні моделі для України
Згадаймо, що деякі країни світу характеризуються аналітичними організаціями (наприклад, Freedom House) як вільні чи демократичні, незважаючи на те, що в них одна партія перебуває при владі протягом декількох десятиліть. Ліберальна демократична партія (ЛДП) керувала Японією 54 роки: з 1955 року, коли вона була заснована, до 2009 року, коли вона вперше програла вибори. Перед цією поразкою вона також не була при владі менше року між 1993 і 1994 роками. Інституційна революційна партія (ІРП) керувала Мексикою ще довше – близько 70 років із часу свого утворення під іншою назвою у 1929 році до першої поразки на виборах у 2000 році.
Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 році, домінувала в італійській політиці майже півстоліття – до свого розпаду в результаті грандіозного скандалу і звинувачень у корупції на початку 1990-х років. Естафету ХДП перехопив італійський олігарх і медіа-магнат Сильвіо Берлусконі, заснувавши у 1993 році партію «Вперед, Італіє!». Шість років потому «Вперед, Італіє!» перетворилася на партію «Народ свободи» шляхом злиття із пост-фашистською партією «Національний альянс».
Можливо, Партія регіонів і не настільки самовпевнена, щоб заглядати на десятиріччя наперед, проте, скоріше за все, думає про власне перебування при владі хоча б до 2020 року, кінця можливого другого терміну Януковича.
Партія регіонів виникла з українського «Дикого Сходу» у процесі переходу до капіталізму і сформувалась як найсильніша партія, що підтримувала президента Кучму. Вона виявилася єдиною прорежимною політичною партією, що змогла втриматися в парламенті, тоді як усі інші «центристські» партії маргіналізувалися. Вона перебувала на грані розвалу в 2005 році, коли обговорювалася можливість висунення кримінальних звинувачень проти осіб, задіяних у фальсифікації виборів, проте зуміла виграти три наступні виборчі кампанії.
Партія регіонів, на відміну від націонал-демократичного табору, є поки що монолітною політичною силою, що зуміла об’єднати під своїм контролем залишки колишнього табору Кучми. Націонал-демократичний блок розколовся за часів президентства Ющенка: блок «Наша Україна» – «Народна Самооборона», наприклад, утворився перед виборами 2007 року у складі дев’яти партій, а сьогодні має у своєму складі вже чотирнадцять партій (і це після того, як початкові дев’ять партій свого часу обіцяли об’єднатися в пропрезидентську партію).
Партія регіонів має ще дві характеристики, що сприяють її перебуванню при владі.
По-перше, неабиякі ресурси, адже до її складу входять найбагатші люди України. Наявність в її розпорядженні значних ресурсів спричиняють те, що вибори та вся політична боротьба відбуваються не за рівних умов.
Друга характеристика – стабільний електорат, що складається з однієї третини українських виборців, які не карають партію чи її лідерів за будь-які провини. На відміну від них, прихильники «помаранчевих» піддають власних політичних лідерів значно більшій критиці. Партія регіонів та її лідери інкорпорували неорадянську політичну культуру, патерналізм та соціальний популізм, характерний для їхніх виборців на Південно-Східній Україні, зокрема у двох її бастіонах – Донбасі та Криму. Згідно з даними опитування Центру Разумкова 2009 року, у цих двох регіонах частка носіїв радянської ідентичності є більшою, ніж частка носіїв російської та української ідентичностей.
Як і писав Леонід Кучма, Україна не Росія, а 2004 рік засвідчив і те, що Україна не може стати одним великим Донбасом. Проте Україна може стати Росією-light і повернутися до стану напівавторитарного режиму, приборканих ЗМІ та поглинутих бізнес-еліт.
Усе це буде легше здійснити, ніж в епоху Кучми, оскільки тоді опозиція була сильною, режим переважно захищався, а Кучма завершував свій довготривалий президентський термін. Сьогодні опозиція слабка, режим йде в наступ, а Янукович тільки-но став президентом.
Це пояснює його поспіх у намаганні повернутися назад у майбутнє. Його команда має лише два роки перед наступними парламентськими виборами, щоб закласти підвалини для домінування Партії регіонів та її правлячої коаліції над українською політичною системою на наступне покоління.