Понад десятиліття тому вийшла стаття ірландського журналіста Манхана Маґана, який проїхався Ірландією зі столиці країни Дубліна, але при цьому вдавав, що не знає жодної мови, окрім ірландської. І виявилося, що в столиці йому не вдалося порозумітися з працівниками більшості закладів сфери послуг і торгівлі.
«— Ви говорите англійською? — запитав він холодним погрожуючим тоном.
Я пояснив йому так просто, як тільки міг, що намагаюся обійтися ірландською мовою.
— Я більше не розмовлятиму з Вами, — заявив він. — Ідіть звідси… Я не розмовляю ірландською, отже… — він зробив загрозливу паузу, а я спробував підбадьорливо посміхнутися. — Отже, якщо ти говориш англійською мовою, я зможу тебе зрозуміти…
— Тільки англійська, — сказав через його спину начальник із суворим виразом обличчя і повторив це двічі на випадок моєї некмітливості.
Я спитав, якою ще мовою міг би до них звернутися, і мені вказали на список із семи країн на стіні».
Читайте також: З окупації по українську мову
Виникали в Маґана чималі проблеми й під час подорожування іншими районами країни. Цей жахливий результат особливо контрастував на тлі офіційних цифр: 25–40% ірландців нібито знають мову власного народу, а ірландська визнана однією з робочих мов ЄС.
Вважати, що українській в Україні така доля уже не загрожує — надто безпечно. Попри загострення національних почуттів та певного зростання патріотизму, в умовах російської агресії простір використання української мови й далі звужується. Хоч нинішні дані соцопитувань по Україні (підконтрольній території) й видаються на перший погляд значно кращими, аніж ті, які були до 2014 року, однак це омана, бо тоді вони рахувалися разом із тотально зрусифікованими Кримом та зараз окупованими районами Донбасу. Дослідження свідчать, що більшість громадян відчувають тиск і загрози в Україні саме для української мови й шлють запити на активнішу державну політику для розширення її використання. Наприклад, за даними соцдосліджень, здійснених провідними соціологічними службами країни й оприлюдненими минулого року Рухом добровольців «Простір свободи», лише 17% (з яких тільки 5% упевнені в цьому однозначно) опитаних вважають, що на російськомовних громадян країни чиниться тиск через їхню мову, тоді як заперечують це твердження 72%. Натомість 60% опитаних вважають, що українська мова має стати основною в усіх сферах спілкування, а 61% — що державна мовна політика має «сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя» й 64% вважає, що держава має підтримувати насамперед українську мову.
Коли придивитися ближче до цифр, які останнім часом надавалися вітчизняними соціологами, то виходить, що частка навіть етнічних українців, які використовують в сімейному спілкуванні українську, невпинно рухається до 50%. За даними опитування Центру Разумкова навесні 2017 року, 92% громадян України (без урахування окупованих територій) вважали себе етнічними українцями й лише 6% — етнічними росіянами. У проведеному Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) дослідженні етнічними українцями себе назвали 88%, натомість росіянами — навіть менше 6%. При цьому лише 50% опитаних КМІС громадян заявили, що розмовляють удома українською, 25% — завжди чи переважно російською, 24% — «обома». Причому це в масштабах усієї країни. Тож у великих і середніх містах, особливо Південно-східної та Центральної України, ситуація значно гірша.
Синдром зрадника
У цьому сенсі в нашій історії чимало схожого з Ірландією. Понад три століття цілеспрямованого нав’язування комплексу меншовартості «малоросів» так чи інакше оберталося довкола мови, оскільки, відмовившись від своєї рідної й прийнявши панівну російську, українці могли розраховувати на повноцінну реалізацію своїх соціально-політичних амбіцій, просочування в середовище «вищих класів». Прищеплені в кількох поколіннях комплекси робили їх самих, хоч як це парадоксально, ініціаторами відповідного процесу. У результаті за інерцією й далі триває русифікація уламка російської імперії, яким залишається Україна, а не повноцінною національною державою.
Читайте також: Щиро ваш Ідіот Фортепіанович
Процес відмови все більшої кількості носіїв від української продовжується через відсутність ефективної мовної політики держави, через постімперську інерцію та пасивність у відстоюванні своїх мовних прав значною частиною усе ще україномовного населення. Російська мова фактично залишається панівною. Унаслідок колоніального спадку вона поки що домінує в основних економічних та культурних центрах країни, за винятком хіба що Львова. Зберігається цілковите домінування російської в бізнес-середовищі та ЗМІ країни, нею публікується більшість друкованої продукції, окрім шкільних підручників, звичайно. Російською й далі спілкується більшість державних службовців вищого та середнього рангу (принаймні на сімейно-побутовому рівні), всупереч законодавству (і з урахуванням лазівок в ньому) російська продовжує домінувати серед бюрократичного апарату (принаймні в режимі «не на люди/відеокамеру»).
Попри позірну українізацію, де-факто зберігається надмірна присутність російської мови в освіті (особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в системі середньої та професійної освіти, негуманітарні виші, а також про значну частину гуманітарних вишів у південно-східних регіонах України). Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття й консультації часто відбуваються російською. Не секрет, що й далі в більшості формально українських школах, професійних закладах та ЗВО великих і середніх міст (причому не лише на Сході та Півдні країни) навчальний процес, особливо позаурочна робота, здійснюється російською. Ще гірша ситуація в позашкільній освіті.
Але найбільшою проблемою залишається те, що російська й далі домінує в ЗМІ та телерадіопросторі, а також у сфері послуг. За даними Руху добровольців «Простір свободи», лише 31,9% тиражу преси в країні є україномовним, тоді як майже 62% залишається російськомовним. Причому із 2015 року частка перших зменшилася з 34% до 32%, а других – навпаки, зросла. Українська залишається у відчутній меншості в радіо- й телеефірі, які справляють значно більший вплив на громадян. Моніторинг закладів громадського харчування та магазинів у 26 містах України показав, що нині у сфері торгівлі домінує російська мова. Лише в половині цих закладів (49%) україномовному клієнту відповідають державною мовою. Причому в магазинах ситуація ще гірша — українською відповідають 44% продавців і консультантів. Звісно, це краще, ніж в Ірландії, але ж чи варто рухатися до такого стану?
Колоніальні міста
Загроза ірландизації особливо небезпечна, оскільки їй сприяє начебто «об’єктивна» логіка історичного розвитку – з її урбанізацією та субурбанізацією. На підконтрольній Україні території не залишається російськомовних регіонів, та й україномовними можуть вважатися хіба що території Галичини. У решті областей бачимо співіснування великих і середніх зрусифікованих міст та україномовних територій. Пропорції різні, вони взаємодіють, а отже, у містах є більша чи менша частина людей, які розмовляють українською, а в маленьких містечках та селах — тих, які послуговуються російською. Однак загальної картини це не змінює. Більшість великих міст з околицями та значна частина середніх залишаються за інерцією постколоніальними осередками русифікації від колишніх часів російського поневолення України. Попри те, що вона зараз воює з РФ, декларує державний статус і низку законодавчих норм на захист української мови.
Приміром, на Харківщині домінування російської спостерігається лише на 9% її території — це порівняно суцільний масив, що охоплює Харків, Чугуїв, Чугуївський район та більшу частину Харківського. Та оскільки сукупне населення тієї компактної території (менше ніж 3 тис. км²) становить 1,71 млн (62,5% усіх мешканців області), то її загалом зараховують до російськомовних регіонів. Хоча на решті території області (28,5 тис. км², або 90,7%) із населенням близько 1 млн осіб (що прирівнюється з більшістю областей Центральної та Західної України) частка жителів, для яких українська є рідною, перевищує 80% (69–95% залежно від району).
Читайте також: Мова освіти — ключовий фактор єдності та безпеки держави
На Дніпропетровщині ж у кожному з адміністративних районів частка україномовних перевищує 80%, подекуди сягаючи 90–95%, а російськомовні сконцентровані (і справді там переважають) лише в кількох великих і середніх містах. У них проживає більшість населення області, однак разом вони займають менше, ніж 3% її території, й бачаться цяточками на карті регіону.
На Миколаївщині російськомовні становлять абсолютну більшість лише в самому обласному центрі та на його околицях, але його висока частка в населенні (42,5%) так само зумовлює зарахування цієї області до переважно російськомовних регіонів. Хоча за межами Миколаєва в усіх без винятку районах україномовних мешканців 80–97%. Аналогічна ситуація і в усіх районах Херсонщини (окрім Генічеського).
Домінування російської у великих містах україномовної держави — очевидний наслідок колоніальної політики Російської імперії та СРСР. Щоб зрозуміти передумови цієї ситуації, варто згадати, що чисельність населення міст у ХVIII столітті, коли й розпочалася їх активна русифікація, була невелика. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) припадало 129 росіян (0,7%) — «великороссийских торговых людей», але збільшити їхню загальну кількість на якихось 5–10 тис. було не надто складно.
Однак нині закономірні процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, здавалося б, уже об’єктивно «перемелюють» україномовних з російськомовними. Та стрімке поповнення першими великих і середніх міст не стільки українізує останніх, як русифікує перших. Бо покинувши домівку та переступивши навіть адмінмежу такого населеного пункту, значна частина підлаштовується під домінуючу там мову, помилково вважаючи, що не вони є там господарями. Соціологічно чітко фіксований значно нижчий показник використання української під час спілкування в громадських місцях порівняно із сімейним колом — прямий результат і наочне свідчення її подальшої дискримінації в публічній сфері. Причому це явище особливо помітне у спектрі регіонів та різних типів населених пунктів. Наприклад, за даними дослідження Інституту соціології НАНУ та SOCIS, проведеного у квітні 2007 року, в сім’ї спілкувалося українською 57,2% опитаних, а в громадських місцях — лише 53,6%. У південних та східних регіонах (окрім Криму та Донбасу) — відповідно 41% і 34%, у Києві в родині українською (включно із суржиком) розмовляло 43,7%, а в громадських місцях — лише 35,4%, в інших містах із населенням понад 250 тис. — відповідно 37,7% і 33,3%.
А зі зміною поколінь значна частина молоді, яка в батьківській родині спілкувалася українською, а в громадських місцях, на навчанні чи роботі – російською, поступово переходить на останню і в сімейному спілкуванні, коли дорослішає. Причому запущений у такий цілком суб’єктивний спосіб процес русифікації зовнішньому спостерігачеві може здаватись об’єктивним. А оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення української мови й українців як нації, принаймні на значній частині території держави, то саме він і є справжнім предметом захисту «борців із насильницькою українізацією». Свідомо чи ні, всі поборники «прав російської мови» в постколоніальних реаліях України є лобістами «русского мира», концепт якого ґрунтується на ареалі її поширення й домінування та відповідних експансіоністських претензіях Кремля.
У цьому контексті важливо звернути увагу, що найбільше осіб, переконаних у порушенні в Україні прав російськомовних громадян, соцопитування фіксують саме в тих областях, де довший час відбувається дискримінація україномовного населення, а інтенсивна русифікація триває всі роки незалежності: на Донеччині, Луганщині, Харківщині та Одещині. Тож маємо справу із людьми, які прагнуть не якихось ширших можливостей для використання російської мови, а повного зникнення української з усіх сфер життя щонайменше на території їхніх регіонів. За декларованого толерантного ставлення до української мови російськомовні готові агресивніше захищати своє право розмовляти власною. Натомість непомірна «толерантність» україномовних громадян (особливо в центральному регіоні) супроводжується згодою поступатися своїми позиціями у виборі мови спілкування насамперед із міркувань «непрестижності», «непривабливості» української та «відсутності потреби» говорити нею.
Так само не витримують випробування фактами і даними тривалих соціологічних моніторингів популярні в певних політичних колах ідеї двомовності України. Упродовж останніх десятиліть у нас відбувався невпинний процес гомогенізації білінгвальних середовищ. За відсутності ефективної мовної політики категорія двомовних зазвичай є лише проміжною ланкою на шляху до русифікації. За період 1992–2010 років у Центральній Україні із 5% колись двомовних лише 1% перейшов на українську, а 4% — на російську; на Півдні з 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% — російськомовними. Як наслідок, частка тих, хто в сімейному спілкуванні використовував лише російську, на Півдні зросла із 43% до 54%, на Сході — з 56% до 64%. Очевидним джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни (див. Тиждень №15/2012 «Через білінгвізм до русифікації»).
Потрібна активніша мовна політика
За цих умов лише радикальна активізація державної мовної політики здатна змінити абсурдну ситуацію, коли русифікація практично триває навіть у незалежній державі, яка фактично залишається внутрішньою колонією, де роль метрополії виконують свого часу зрусифіковані великі й середні міста. Інакше перспектива «ірландизації» із повним або майже повним зникненням української на території усієї України — це лише питання часу. І неважливо — більшого чи меншого. Чим пізніше, тим важче буде його зупиняти, а за певний час, не виключено, буде вже й неможливо. Врешті-решт, далеко ходити й не треба: щось подібне ми вже зараз бачимо в сусідній Білорусі.
Українське суспільство поділяється на різні ментально-цивілізаційні групи, які умовно можна звести до двох основних. Перша об’єднує україномовних і тимчасово російськомовних українців, а також росіян та представників інших етнічних меншин, які свідомі того (або ж не проти категорично), що коли не вони, то принаймні їхні ще не народжені або нещодавно народжені діти, онуки чи правнуки спілкуватимуться українською й розірвуть залишки зв’язку з російськомовним простором. Друга — це представники російської та інших зрусифікованих меншин, а також частка українців, які з певних причин категорично відкидають українську й свідомо обирають російську ідентичність, орієнтуючись переважно на відновлення імперського політичного простору на пострадянських теренах у тій чи тій формі (євразійство, союз трьох «братніх» народів, «русский мир» тощо), а отже, відкидають право на існування української політичної нації та повноцінної держави.
Перші, за даними численних соціологічних досліджень, становлять основну масу не лише в межах країни, а й у більшості її регіонів. Вони є безальтернативним ґрунтом, на який мають орієнтуватися насамперед політсили, що виступають за розвиток і збереження Української держави, а отже, і за її європейський цивілізаційний вибір. Ця категорія громадян неоднорідна, не завжди достатньо свідома національної ідентичності, а тому потребує активної позиції державницьких політичних сил, які готова буде підтримувати (або принаймні не протидіяти їм). Звичайно, за умови їхньої дієздатності й на інших напрямках модернізації, оновлення соціально-економічної та суспільно-політичної моделі.
Читайте також: Стаття розбрату
Друга ж група може становити значну частину населення й претендувати на статус національної (саме національної, а не етнічної) меншини, з огляду на те, що ототожнює себе з потенційною (але також усе ще не до кінця сформованою) російською політичною нацією. В окремих адміністративних одиницях її представники, можливо, будуть навіть у більшості, проте не варто забувати, що їхня справжня чисельність аж ніяк не тотожна частці етнолінгвістичних груп і проявиться лише після розмежування «транзитної» частини суспільства, яка схильна орієнтуватися за ситуацією, і нині продовжує перебувати під впливом постколоніальної інерції та російського інформаційного простору.
Отже політичні сили мають чітко визначитися: чиї і, відповідно, які інтереси вони хочуть відстоювати — української політичної нації та держави чи російської національної меншини. Бо наразі більшість політичних лідерів в Україні обстоюють у кращому разі лише збереження за українською мовою формально-ритуальних функцій, приймають факт аномального домінування російської в низці ключових сфер не як тимчасове явище в постколоніальній державі, а як цілком прийнятний тренд розвитку.
Адже справа не обмежується мовою. Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула країну назад до євразійського простору. Територіальний патріотизм, не підпертий мовно-культурною самоідентифікацією, рано чи пізно трансформується в «регіоналізм», і наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, в якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний простір. Адже мова виступає одним із найважливіших факторів у здатності пересічних громадян відрізняти національний та іноземний продукти, а отже, впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні.
Читайте також: Числа про слова. Чи готове суспільство до перетворень у мовній політиці
Необхідною є системна мовна політика, спрямована на консолідацію політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструмента подолання постколоніальної інерції. Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були примусово (і неважливо, прямо й брутально чи опосередковано) русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території країни, вільно опановувати мову держави, в якій вони живуть. Адже більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому слід забезпечити реальний доступ до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого не відбувається нині, розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. А такого можна досягнути лише гострою потребою її знання й використання, без чого в будь-якої людини не буде шансів реалізувати себе в країні.
Насамперед необхідна жорстка українізація усієї системи державних послуг. Не лише незнання, а й не використання української мови в житті мають закрити доступ для роботи на державу. Паралельно там, де це необхідно, мають бути відкриті курси для вивчення мови. Потрібно також запровадити відчутну матеріальну відповідальність за порушення мовного законодавства в приватному секторі, особливо у сферах, пов’язаних з обслуговуванням клієнтів, які звертаються українською. Також необхідна криміналізація будь-яких спроб як роботодавців, так і колег учиняти якусь пряму чи опосередковану дискримінацію щодо працівників або кандидатів на посади, які спілкуються українською.
Та особливу й першочергову увагу треба приділити дерусифікації ЗМІ й ринку друкованої продукції. Усі теле- й радіокомпанії країни мають вести ефір виключно українською. Для нацменшин може бути створений (залишений) один чи кілька загальнонаціональних та регіональних телеканалів. У сегменті друкованих ЗМІ внаслідок постімперської інерції та експансії російського продукту на територію України також сформувалася ситуація, в якій реальні запити громадян спотворюються. Більшість, яка хоче й може читати українською, не має відповідної пропозиції й погоджується користуватися російськомовним продуктом. Складається неприйнятна й загрозлива для країни ситуація, коли пропозиція визначає попит. Для захисту позицій державної мови на перехідний період (20 років) має бути введена обов’язкова норма про те, що всі друковані періодичні видання, реалізовані на території країни, повинні мати україномовну версію свого продукту. Її присутність обов’язкова в усіх точках збуту не менше від російськомовної. Лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», спотворення реальних запитів громадян, яка все ще спостерігається нині.