Ще й досі не всім очевидно, що схильність до невиправданих узагальнень іноді призводить до нехтування суттєвими чинниками, які позначаються на викривленні ідентичності та істини. Приміром, якщо індивіда позбавити можливості самовизначатися, то його життя навряд чи буде автентичним. Так і теза, яку нав’язують українцям російські поневолювачі («ми — один народ»), є прикладом уніфікації, що відмовляє бути собою на колективному рівні.
Та повсякденна мова часом підкидає такі висловлювання, що виявляють потребу не просто щось увиразнювати, а вказувати на докладні відмінності. Скажімо, метафора «робити різницю» чи іронічна словосполука «дві великі різниці» — саме про це. Але чому це важливо? Бо легковажні питання штибу «Та яка різниця?» демонструють не тільки смислову недбалість, а подекуди реальне насильство.
В есе Жака Дерида «Письмо та відмінність» описано різновиди цієї проблеми. Дослідивши деякі тотальності, Дерида порівняв їх з архітектурою міста, в якому сталася катастрофа, в результаті якої воно цілковито знелюдніло. Втім у ньому де-не-де ще жевріють сліди життєдіяльності. Схоже, природа тотальності може містити загрозу нівелювання чогось окремого, проте вельми значливого.
Для прикладу, коли середньовічні містики на позначення Бога вживали слово Ніщо, то вони не хотіли заперечити його існування, а лише вказували на те, що за допомогою розуму його несила достеменно визначити. Справді, Бог є Усім. Але в тому сенсі, що в ньому специфічно переплелися такі важливі для людського існування моменти, як Життя і Смерть.
А от Геґель оперує терміном Aufheben, який передбачає водночас і збереження, і знищення. Отже, залежно від контексту, є змога відстежувати ці різні смисли. Бо не роблячи відмінювання між ними, легко випустити всі тонкощі осмислення. Це видно на прикладі геґелівської діалектики пана і раба. Паном є той, хто наважився ризикнути своїм життям, аби піднестися. Втім і раб може змінити своє становище, якщо піде до кінця та спробує пізніше потіснити пана. Згадані ролі не закріплені раз і назавжди, а досягти якісно нового стану вийде завдяки подоланню смерті. Тобто щось у житті втрачається, а дещо зберігається. У цьому полягає позитивний смисл негативності.
Доречно згадати також і Ніцшеву переоцінку цінностей, яка полягає у відмові від тотальності потойбіччя заради світу тут і тепер. Переоцінка передбачає своєрідну нульову ситуацію, на тлі якої вдається помічати, що підпорядкувавшись абстрактності потойбіччя, легко розчинитися і не помічати речі, що наповнюють повсякденне реальне життя. Відмінювання в подобі переоцінки якраз і полягає в тому, щоб увиразнювати гру опозицій, а не віддавати перевагу тотальності, що поглинає окремості.
Схожим чином Арто повстає проти дуалістичної метафізики, яка протиставляє душу та тіло. З його точки зору, в народженні думки та слова тіло бере безпосередню участь. Тому його концепція Театру Жорстокості стає осередком, де враховуються тілесні аспекти, що прориваються з тотальності душі. Стигматизоване тіло є безпосереднім учасником словотвору в акті велемовного жесту.
Своєю чергою Гайдеґер увиразнює відмінності між Буттям і сущим (або чуттєвою даністю), вказуючи на те, що без сущого Буття радше скидається на Ніщо. Без цього відмінювання непросто збагнути, що Буття передбачає пошанування всякої іншої форми бути. Тому Буття не зводиться до тотальності, яка затверджує, ніби бюрократична інституція, право на існування. Воно не «прописує» місце в світі, це радше обіцяна близькість. Подібно до цього в релігії існує простір священного, де може з’явитися божество, проте не в якійсь конкретній подобі, а через натяки.
Відмінювання важливе і для персонального буття. Осмислюючи пару Я та Інший, Левінас виходив із таких міркувань: якщо існуватиме лише Я, то виникає загроза егоїзму з абсолютизацією самого себе. Бо без іншості неможливо збагнути таємницю власного існування. Це не просто хтось поза мною. Я буваю і сам для себе Інший (і не лише як ближній, а цілковито чужий), а надто, коли хочу побачити, щó ж у мені не так. Але в цьому антагонізмі між Я та Іншим немає тотальної негативності, яка поглинатиме протилежності. Мені потрібний Інший, адже в ньому корелюються визначальні для Я моменти. Навіть такі, про які Я не знає, одначе без них не може бути собою.
Близькими до цієї теми є роздуми Фуко. Розглядаючи розум і божевілля, він прагне не дати першому поглинути друге. Але, що означає визволити божевілля, тобто показати його так, ніби воно якось упорядковане? В історії божевіллю не давали права на слово, позаяк пов’язували з вадами мислення. Хоча можна припустити, що розум і божевілля могли би мати спільне поле для фіксації відмінності. Тоді певні різновиди божевілля варто визнати іншим розумом. Одначе ще з ініціативи Декарта розум опановує божевілля, перетворюючи на дещо негативне. В цьому акті насильства розум примушує божевілля заткатися, бо йому віднині невластиво мислити. Тотальність картезіанського розуму проявилася в тому, що для нього немає відмінності між маячнею, чуттєвістю чи сновиддям. А відмінювання, вочевидь, проводити необхідно. Відтоді божевіллю відведено найгіршу роль — стверджувалося, що воно позбавлене здатності творити. Та навіть у такому становищі божевілля залишається межею, про яку варто згадувати, як про зміну і перехід. Тому божевілля стає маркером перемикання смислу, яким неможливо знехтувати.
Усі наведені випадки засвідчують, що відмінювання часто-густо постає у вигляді невидимої лінії, що відділяє речі з домінантною увагою від тих, чий статус суттєво понижений. Її не треба вважати кордоном, яким остаточно регулюється життя. Адже шукати відмінності означає відкладати, відтермінувати, запізнюватися з укладанням смислу. Бо це невиправдано робити зопалу.