Часто-густо в міжнародному житті та міждержавних відносинах політики і маси воліють мати справу не з реальними націями в усій різнобарвності їхніх характеристик, а з усталеними національними репутаціями (іміджами), які штучно створюють їхні недруги.
Читайте також Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії
Один із найшкідливіших для образу України став поширений ще з кінця ХІХ століття і час від часу підживлюваний до сьогодні міф про «біологічний антисемітизм» українців, що спирається на особливим чином витлумачені записки сучасника Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького рабина Ганновера, але над усе також на специфічно препароване трактування подій 1917–1920-х років в Україні. Передусім ідеться про події, пов’язані з масовими єврейськими погромами, що чинилися під час російської громадянської війни на наших теренах.
НА ЗАХИСТ ЄВРЕЇВ
У 1918–1920-х ситуація в Україні була вкрай складною. У цей час боротьбу за владу на її території вели цілий десяток політичних гравців: прихильники табору УНР, симпатики гетьмана Павла Скоропадського, більшовики, меншовики, есери, російські білі, поляки, румуни, угорці, німці, австрійці, війська Антанти (французи, британці, греки). Значна частина українського єврейства зробила свій вибір на користь комунізму. Однак чимало представників їхньої громади тяжіли не до більшовиків, а до меншовиків. Були поміж них і прихильники самостійної України: Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман, Пінхос Красний, Моше Зільберфарб…
Основним рушієм погромів у цей буремний час була темна вулична юрба, що керувалася гаслом: «Грабуй награбоване!». Потрібно також ураховувати, що тоді у в’язницях перебували переважно опоненти ворогуючих сторін, а кримінальні елементи вільно пересувалися теренами колишньої Російської імперії. В Україні не було стабільної влади. Її уряд рідко контролював більше ніж 30% державної території. Йому доводилося працювати також у Вінниці, Житомирі, Рівному, Кам’янці-Подільському. Влада в столиці змінювалася дуже часто. Бували випадки, коли голова Директорії, головний отаман Симон Петлюра реально контролював лише власний штабний вагон. Незважаючи на це, лідер УНР, що за свою коротку історію практично не знала миру, докладав великих зусиль для недопущення погромів (див. «Мовою документів»).
Читайте також: Обрані зручною мішенню
ПОГРОМИ БІЛИХ ЧОРНОСОТЕНЦІВ
Усі учасники збройної боротьби в Україні брали участь у єврейських погромах: і війська Дєнікіна, і Червона армія, і Армія УНР, і польські війська. Але звинувачення лунали майже виключно на адресу української сторони. Між тим дєнікінські погроми відрізнялися від решти організованістю і планомірністю, а також наявністю потужної ідеологічної бази, яку сформулював відомий російський шовініст-чорносотенець Васілій Шульґін.
«Ночами на улицы Киева выходит средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душераздирающий крик. Это кричат жиды. Кричат от страха…
Во тьме улицы где-нибудь появится кучка вооруженных, со штыками людей, и увидев их, огромные пятиэтажные и шестиэтажные дома начинают выть сверху до низу… Целые улицы, охваченные смертельным ужасом, кричат нечеловеческими голосами, дрожа за свою жизнь. Это настоящий, непритворный ужас, настоящая пытка, которой подлежит все еврейское население. Русское население, прислушиваясь к ужасным крикам, которые вырываются из тысячи сердец под влиянием этой «пытки страхом», думает вот о чем: научатся ли евреи чему-нибудь в эти ужасные ночи? Поймут ли они, что значит разрушить государства, которых они не создавали? Поймут ли они, что значит по рецепту «великого ученого Карла Маркса» натравливать один класс на другой?»
На відміну від Петлюри, Дєнікін жодних покарань за погроми для своїх підлеглих не вимагав, а коли після взяття Харкова до нього прийшла єврейська делегація з проханням звернутися до своєї армії із закликом не чинити їх, російський генерал відмовився. Дуже показово, що коли вже в наш час у Москві відбулося урочисте перепоховання праху генерала Дєнікіна, то жодна єврейська організація не виступила з протестом. А що було б, якби в Києві перепоховали прах Симона Петлюри?
Про природу таких подвійних стандартів, що яскраво виявилися на початку ще XX століття, писав відомий єврейський громадський діяч Ілля Чериковер: «Треба признатися, що українська ідея, незважаючи на підтримку єврейських партій, не проникла в глибину єврейського населення. Поряд з партіями існував ще просто обиватель, який мав до української справи певну недовіру, в кращому випадку байдужість. Це ставлення виражалося не тільки в підсміюванні над українською мовою і вивіскою, на українізацію він відповів пасивним спротивом. Єврейський обиватель боявся українства, воно було йому чуже в той час, коли в російську державу і в російську культуру він, незважаючи на всі останні потрясіння, вірив». Дивно, але всі погроми «чорної сотні» за царату, всі дєнікінські погроми не змогли ту віру похитнути.
Звісно, не всі представники єврейського народу були такими майже геніальними ясновидцями, як Жаботинський, який глибоко і тонко відчував українське питання і чинник української національної стихії, ось чому діяч уряду УНР Соломон Ґольдельман писав у книжці «Жидівська національна автономія в Україні. 1917–1920»: «…росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна».
Читайте також: Війна, мир, українська незалежність і товариш Троцький
ЄВРЕЙСЬКІ ПОДВИГИ БУДЬОНІВЦІВ
Треба торкнутися ще однієї обставини, що за радянської влади була цілком табуйованою. Йдеться про активну організацію і здійснення єврейських погромів загонами Червоної армії. Дещо про це сказав Ісаак Бабель в «Конармії». Поява книжки викликала шалене обурення з боку її колишнього командарма Сємьона Будьонного, що й позначилося трагічно на долі автора (у 1940-му його засудили до розстрілу. – Ред.). Під час походу на Варшаву 1920-го червона кавалерія чинила страшні безлади в єврейських містечках Західної України.
Російський воєнний історик Юрій Рубцов у книжці «Маршалы Сталина: от Буденного до Булганина» пише: «За свідченням очевидців, жодна влада не влаштовувала таких погромів, як червоні кавалеристи з армії Будьонного». Пограбування і погроми супроводжували Першу кінну армію на всьому її шляху на Південь України на фронт проти Вранґеля.
У червні 1920-го Серґєй Фазі-Жилінскій, заступник начальника політвідділу першої Конармії, доповів у центральні партійно-державні органи про факти антисемітизму, шовінізму, грабунки і насильство щодо мирного населення і полонених, звинувативши командування в потуранні таким виявам. За це Фазі-Жилінского було знято з посади. А поміж бійців поширювалися цілком визначені настрої: «Ідемо почистити тил від жидів», «бий жидів – комісарів і комуністів».
Повернення цієї кінної орди в Україну було справжньою навалою. Член Ради Оборони РСФРР Григорій Мельничанський доповідав про «подвиги» конармійців: «У Прилуках убито 21 людину, 12 поранено і багато зґвалтовано жінок і дітей… У Вахнавці 20 вбито, кількість поранених і зґвалтованих невідома, спалено 18 будинків».
Однак «радянському народові» знати про всі ці речі було недозволено. Тому Білий рух практично не зазнав звинувачень в антисемітизмі, Червону армію в цьому плані треба було вважати святою і безгрішною, а всіх «собак» повісили на українців.
Читайте також: Ставка на сильнішого
ПРИВІЛЕЙ УКРАЇНЦІВ
Як казав генерал Дєнікін, якби він знав, що червоні збережуть імперію, то ніколи не став би проти них воювати. Усе ХХ століття і до сьогодні певні сили намагаються поставити знак тотожності між будь-яким українським національним рухом та антисемітизмом, хоча останній у нашій країні ніколи не був чимось феноменальним, особливим порівняно з характером і масштабом поширення цього явища в інших державах Європи. Україна не була «чемпіоном антисемітизму», як прагнуть довести деякі недобросовісні автори.
Про цю ситуацію дуже влучно висловився Ізраїль Клейнер, автор чудової, але маловідомої в нашій країні книжки «Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання»: «Надзвичайно характерно, що автори, які пишуть про погроми, ніколи не ототожнюють погромницьку та взагалі антисемітську діяльність російського, німецького, польського, литовського та інших народів із їхньою національною свідомістю або національно-визвольною боротьбою – це залишається «привілеєм» тільки українського національного руху. Чи можна вказати на яскравіший приклад масового упередження?».
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ
Телеграма головного отамана Армії УНР Симона Петлюри коменданту станції Миргород про заборону єврейських погромів. 28 січня 1919 року
Київ, Міністерство єврейських справ
«Міністерство єврейських справ повідомляє про грабунки та ексцеси на ст. Еріськи над єврейським населенням з боку проходящих ешелонів. Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси на далі не мали міста і карно переслідувались».
Головний отаман Петлюра.
ЦДАВО України. – Ф. 2060. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 10.
Телеграма головного отамана Армії УНР Симона Петлюри коменданту тилу з вимогою негайно розстрілювати провокаторів, що підбурюють козаків до єврейських погромів. 17 червня 1919 року
«…Всім всім смерть погромникам
У часопису «Український козак», число третє, повідомлення, що в Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсності, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердості і рішучої росправи з такими провокаторами по закону військового часу».
Головний отаман Петлюра
Наштадарм Тютюнник
ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 169. – Арк. 32.
Цитата з книжки Роберта Геллетлі «Лєнін, Сталін і Гітлер: доба соціальних катастроф»:
«Під час громадянської війни античервона пропаганда білих «змальовувала більшовицький режим як єврейську змову і поширила міф, що всі його головні вожді – євреї». Багато білих військ вважали за цілком природне, що євреї мають поплатитися за це життям (…) Найстрашніші погроми були в Україні, протягом 1919 р. вони загострювалися з кожною поразкою білих, кульмінація припала на кінець року, результатом були розгром білих і масове вбивство євреїв, яких принижували й катували перед тим, як убити (…) Червона армія та інші совєтські війська також ґвалтували і грабували євреїв, але значно рідше. Лєнін легенько докоряв, але на диво стримано висловився про антисемітське шаленство білих».
Читайте також: Хто збудував дорогу, яка привела до Бабиного Яру?