Умиваючи руки

1 листопада 1918 року в Комп’єнському лісі у штабному вагоні Головнокомандувача військових сил Антанти маршала Фердінанда Фоша представники німецького командування під­­писали угоду про припинення воєнних дій. Перша світова війна, що тривала понад чотири роки й призвела до величезних людських втрат (12 млн загиблих, 55 млн поранених), нарешті завершилася. Народи світу зіт­­хнули з полегшенням.

В інтересах Британії

Для підбиття підсумків вій­­ни, підписання мирних угод із країнами, що програли, визначення нових кордонів і встановлення міцного миру у французькій столиці в січні 1919 року розпочала роботу міжнародна кон­­ференція.

На конференції бракувало представників Росії – однієї із засновниць Антанти та активної учасниці війни, що до того ж зазнала найбільших людських втрат. Після приходу до влади більшовиків західні союзники розірвали дипломатичні відносини з тепер уже радянською Росією й навіть розпочали жорстоку боротьбу з нею. Крім того, на території колишньої імперії Романових постала ціла низка національних держав, що боролися за свою незалежність та міжнародне визнання. На момент відкриття Паризької конференції громадянська війна та іноземна інтервенція були в повному розпалі, а тому великі держави вирішили організувати зустріч усіх російських урядів та урядів кра­­їн, що відокремилися від Росії, з представниками союзників на нейтральній території – на Принцевих островах у Мармуровому морі. Запрошення було опубліковано в пресі й передано по радіо. Це було зроблено, щоб уникнути прямих контактів з учасниками російського конфлікту й таким чином визнати їх де-факто. Зустріч планувалося відкрити
15 лютого 1919 року. Більшовики відповіли згодою. Вони були готові виплатити Заходу борги царського уряду, надати гірничорудні, лісові та інші концесії громадянам держав Антанти, піти на територіальні поступки й навіть припинити свою революційну пропаганду за кордоном. Проте білі відмовилися сідати за стіл переговорів зі своїми опонентами – «продажними зрадниками у міжнародних справах і розбійниками, грабіжниками та вбивцями – у внутрішніх справах». Крім того, вони категорично заявили, що Росією не торгуватимуть й на жодні територіальні чи інші поступки не підуть. Таким чином, ідея помирити учасників конфлікту провалилася.

Невдовзі на мирній конференції в Парижі молодий американський дипломат Вільям Булліт зробив сенсаційну заяву про те, що голова більшовицького уряду Владімір Лєнін особисто запропонував в обмін на припинення інтервенції та відновлення торговельних відносин погодитися на кордони радянської Росії по лінії наявних фронтів, відмовляючись таким чином від Фінляндії, Польщі, Мурмансько-Архангельського регіону, При­бал­тики, Західної Білорусі, Право­­бережної України, Криму, Північного Кавказу, Закавказзя, Уралу та Сибіру. Хоча західні союзники офіційно й не пристали на лєнінські пропозиції, однак під їхнім впливом вони змінили свою політику в російському питанні – відмовилися від прямого збройного втручання у справи Росії й поступово стали зменшувати обсяги матеріально-техніч­­ної допомоги білим арміям. З цього приводу прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд-Джордж заявив: «Доцільність підтримки адмірала Колчака та генерала Дєнікіна є тим більше питанням суперечливим, оскіль­­ки вони борються за Єдину Росію… Не мені вказувати, чи відповідає це гасло політиці Великої Британії». До того ж західні політики постійно нагадували білим про те, що допомога, яка їм надається, не є безплатним спонсорським внеском і що за неї рано чи пізно доведеться розрахуватися. Начальник постачання колча­­ківської армії британський генерал Альфред Нокс із цього приводу недвозначно натякав, що «кожний патрон, вистрілений російським солдатом у більшовиків, зроблений в Англії, англійсь­­ки­­ми робітниками, з англійсь­­кого матеріалу, доставлений до Владивостока англійськими пароплавами».

12 серпня 1919 року на засіданні британського уряду пре­­м’єр-міністр Девід Ллойд-Джордж повідомив, що збирається надати генералу Антону Дєнікіну «останній пакет допомоги», попередивши його: «Ви володієте всім вугіллям Росії, достатніми джерелами нафти та основними сільськогосподарськими районами. Тому ми не можемо більше дарувати вам допомогу, однак збираємося торгувати з вами на звичайних умовах». Водночас французи вели аналогічні переговори з генералом Дєнікіним про компенсації економічного характеру в обмін на забезпечення військовим майном. Вони навіть погрожували взагалі припинити відправку боєприпасів, якщо білі не візьмуть на себе зобов’язання заплатити за них пшеницею. Такі відносини із союзниками генерал справедливо назвав звичайним товарообміном. За його словами, Захід фактично відмовився від боротьби й допомоги антибільшовицьким силам, причому зробив це у найкритичніший для них момент. На цьому тлі все частіше лунають заяви західних лідерів про невтручання у російські справи. Президент США Вудро Вільсон висловився з цього приводу так: «Союзним державам слід піти з Росії, і нехай росіяни розбираються між собою». Йому вторив британський прем’єр Девід Ллойд-Джордж: «Ми не збираємося втручатися у внутрішні справи Росії. Який уряд буде у росіян – проблема самих росіян. Нехай це навіть буде більшовицький уряд. При цьому особисто мені не подобається будь-який їхній уряд».

Визнання в обмін на золото

Єдиний із західних політиків, хто закликав, навпаки, до активізації боротьби з більшовицьким режимом, був Вінстон Черчилль, тоді військовий міністр Великої Британії. У липні 1919 року він далекоглядно заявив, що в разі відмови Заходу від допомоги антирадянським силам вони в найближчі місяці просто перестануть існувати, а замість них з’явиться «імперія Лєніна і Троцького». Однак усі доводи Черчилля британський уряд відкинув, і гору взяли прихильники політики невтручання.

Прямим наслідком зміни політичного курсу в російських справах стали кроки на зближення з радянським урядом і встановлення з ним торговельних відносин. Тон знову задавала Велика Британія. Ще в серпні 1919-го міністри Бернс та Едісон висловилися про те, що їхня країна в Росії ставить явно «не на ту конячку». Вони вважали, що «треба мати справу з урядом більшовиків, а не з різними дрібними республіками або такими нестійкими фігурами, як Дєнікін або Колчак». Західні країни потребували російських ресурсів, передусім пшениці. Тому в січні 1920 року за пропозицією Ллойд-Джорджа Вища рада Антанти дозволила провадити обмін товарами між громадянами Росії та союзних і нейтральних держав. Таким чином торговельну блокаду довкола радянської країни було знято. Спочатку Захід планував мати справу з недержавними російськими кооперативними товариствами, але 17 січ­­ня 1920 року лєнінським декретом їх було підпорядковано радянському уряду. Цей факт не зупинив англійського прем’єра. 26 трав­­ня того самого року до Лондона прибула радянська торговельна делегація на чолі з Лєонідом Красіним (формально діяла від імені Центрального союзу споживчих товариств). За кілька днів він зустрівся з міністрами британського Кабінету, окрім Черчилля, який потім запитував своїх колег: «Ну то як, потиснули руку цьому кудлатому бабуїну?» Красін провів досить результативні переговори й повернувся до радянської Росії на британському міноносці.

У правлячих колах Великої Британії висловлювали побоювання щодо торгівлі з більшовиками. По-перше, більшовики платитимуть лише чужим золотом, відібраним у колишніх володарів, які можуть висунути свої претензії на нього. По-друге, була ймовірність того, що під виглядом торгівлі більшовики пропагуватимуть свої ідеї на території Британської імперії, передусім в Індії. Однак 17 листопада 1920 року на засіданні уряду прем’єр Девід Ллойд-Джордж рішуче відкинув усі перестороги. У першому випадку він заявив: «Більшовики готові платити золотом, а ви не хочете його брати. Але ж ми торгуємо з людожерами із Соломонових ос­­тровів!»; у другому: «Якщо ми не торгуватимемо з ними, вони все одно провадитимуть пропаганду». Наступного дня британський Кабінет більшістю голосів висловився за майбутнє укладення торговельного договору й невдовзі ухвалив його проект. Підписано документ було в березні 1921-го. Таким чином, Велика Британія фактично визнала більшовицький уряд. У лютому 1924-го відбулося його юридичне визнання. Того самого року це зробила низка інших країн, зокрема Італія, Норвегія, Австрія, Греція, Швеція, Франція, Мексика.

«Українське питання»

На переможну Антанту й Паризьку мирну конференцію покладалися великі сподівання щодо справедливого післявоєнного вирішення національних проблем у Східноєвропейському регіоні. З цією метою до французької столиці приїхали представники щойно утворених країн Прибалтики, Закавказзя та України. Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки та Західної Області УНР, яку спершу очолював Григорій Сидоренко, а з 22 серпня 1919 року – граф Михайло Тишкевич. Наші дипломати мали домогтися визнання незалежності УНР, виведення з української території всіх іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі з більшовицькою Росією та білогвардійцями. Однак жодного з цих завдань виконати не вдалося. Західні політики були схильні розглядати українські проблеми в контексті польського чи російського питання. Загалом у Парижі довкола української делегації був своєрідний інформаційний вакуум. Цим скори­­ста­лися її політичні опоненти, передусім білогвардійські лідери (їх у кулуарах конференції було чимало) та поляки, які прагнули представити українську справу в негативному світлі. З цього приводу Григорій Сидоренко писав: «З самих перших днів мого перебування в Парижі мною було помічено, що про Українську Народну Республіку ніхто нічого докладно не знає не тільки в широких масах, а й серед дипломатичних і політичних кіл, не знають про українську справу взагалі, про домагання українського народу і його уряду. Тому вороги Республіки розповсюджували вільно всякі брехні й інсинуації про нас і ширили провокацію, головним робом напирали на те, що ми є більшовики і германофіли».

Французи зайняли ворожу позицію щодо визнання Української держави. Щоб запобігти поширенню більшовизму, Жорж Клемансо прагнув створити в Європі «санітарний кордон», ку­­ди мали увійти Польща, Румунія, Чехословаччина. Водночас ці держави розглядались як потенційні союзники Франції у можливому протистоянні з Німеччиною. Таким чином, плани французького прем’єра збігалися з прагненнями польської, румунської та чехословацької делегацій включити якомога більше територій до складу своїх країн. Американці теж не палали бажанням визнавати незалежність УНР. Максимум, на що можна було розраховувати з їхнього боку, то це на встановлення незначних торговельних відносин без політичних наслідків. Найприхильніше до українців ставилися британці. На відміну від своїх французьких та американських партнерів вони принципово не відкидали можливості існування Української держави, але розглядали це лише як крайній захід.

Розбіжності в поглядах на українське питання не похитнули одностайного прагнення Франції, Великої Британії та США ізолювати радянську Росію з її гаслами про світову ре­волюцію. Надійним бар’єром на шляху поширення більшовизму в Європі мали стати територіально великі країни. Врешті це призвело до того, що Антанта в червні 1919-го визнала за Польщею право спочатку на окупацію Галичини, а в березні 1923 року – на її цілковиту інкорпорацію. У вересні 1919 року згідно із Сен-Жерменським мирним договором Буковина остаточно відійшла до Румунії. У червні 1920-го за Тріанонським договором Закарпаття було передано Чехословаччині. Таким чином, українські землі на довгі роки були поділені кордонами чотирьох держав.

Загалом під час післявоєнного врегулювання західні держави продемонстрували відверто байдуже ставлення до долі своєї колишньої союзниці – Росії. Замість того щоб загасити велику пожежу, яка ладна була охопити весь світ, вони обмежилися лише її локалізацією. Відмовившись від будь-якого активного втручання у внутрішньоросійські негаразди, вони фактично дозволили більшовикам на довгий час опанувати 1/6 частину планети. Одномоментний меркантильний прагматизм Заходу взяв гору над світо­глядно-ідеологічним антагонізмом двох політичних систем. Попри велику антипатію до більшовицького режиму, лідери держав Антанти були готові визнати й врешті визнали його в обмін на російське золото, пшеницю та інші багатства. При цьому західні політики не зважали на проголошений ними принцип самовизначення націй і грали «по-великому», не рахуючись з інтересами неросійських народів колишньої імперії Романових, їхнім прагненням до самостійності. Такої політики у ставленні до радянського режиму Захід дотримувався і далі, заплющуючи, наприклад, очі на Голодомор 1932–1933 років.

ЗАРУЧНИКИ «ВЕЛИКИХ». Вояки із Закарпаття у мундирах австро-угорської армії.

[1921]