Шеврон спецпідрозділу МВС «Беркут» на темному тлі змінюється зображенням чотирьох чоловіків, які зручно розмістилися на дивані перед камерою. «Ми офіцери харківського «Беркута». Наша професія захищати закон та охороняти правопорядок», — починає один із них. Кожен із присутніх підхоплює слова попередника. Вони кажуть про Конституцію, честь, вірність присязі та обов’язок, який виконували під час подій на Майдані у 2014-му.
«Після перемоги так званої Революції гідності от уже протягом трьох років нас піддано незаконному кримінальному переслідуванню з боку різних державних органів та обдуреної частини суспільства», — продовжує один із четвірки. Усі чоловіки кажуть про різні методи тиску, який на них нібито чинили. «Залишатися на території України нам просто небезпечно», — підсумовує той, хто почав промову.
Читайте також: Побороти шкільний булінг
Описане відео датоване 14 квітня 2017 року. У кадрі колишні працівники харківського підрозділу «Беркут»: Віталій Гончаренко, Олександр Костюк, Артем Войлоков і Владислав Мастега. Відеозвернення записане в Росії, де четвірка вирішила ховатися від «переслідувань» і «тиску».
В Україні їх усіх звинувачують у низці злочинів, скоєних проти учасників акцій протесту 2014-го. Згодом виявиться, що на момент оприлюднення відеозапису усі екс-беркутівці перебувають у Росії вже кілька днів. Першим 9 квітня виїхав Гончаренко – він обвинувачується у вбивстві трьох людей і вчиненні 33 вогнепальних поранень. На момент виїзду він абсолютно вільна людина. Щойно Апеляційний суд Києва скасував йому будь-які запобіжні заходи. Решта троє відбувають до сусідньої країни 11 квітня. Костюк при цьому має особисте зобов’язання не залишати межі міста, в якому проживає. З Войлоковим та Мастегою історія окрема. Цих двох обвинувачують у катуванні протестувальників біля стадіону «Динамо» у Києві 19 січня 2014 року. На момент виїзду до Росії обидва перебувають під частковим домашнім арештом, який полягає у тому, що вони не мають права залишати межі домівки вночі.
Гуманізація процесу
Домашній арешт з’явився в переліку запобіжних заходів щодо підозрюваних та обвинувачених не так давно. У 2012-му Верховна Рада ухвалила фактично новий Кримінальний процесуальний кодекс. Запровадження домашнього арешту мало на меті гуманізувати кримінальні процеси в Україні. Наприклад, станом на 2011 рік запобіжний захід у формі тримання під вартою застосували до більш як 35 тис. людей. Понад 20% з них не вчиняли тяжких або особливо тяжких злочинів, однак були змушені перебувати в СІЗО. Часто роками, з огляду на тривалість розгляду справ в українських судах. Тоді суди в більш ніж 85% випадків задовольняли клопотання слідства про взяття під варту підозрюваних. Нині ситуація змінилася. У 2016-му судді задовольнили тільки 53,8% клопотань про тримання осіб під вартою до винесення вироку. Йдеться про понад 17 тис. людей. Домашній арешт застосували до понад 8 тис. підозрюваних або обвинувачених. Ще 9 тис. вийшли із судової зали, отримавши те чи інше особисте зобов’язання.
«Йшлося про імплементацію міжнародних зобов’язань України, а саме ст. 5 Європейської конвенції з прав людини. Із 2012 року суди активно застосовують домашній арешт. Однак не настільки, як хотілося б», — розповідає Борис Захаров. Він очолює Адвокаційний центр Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ).
За словами Захарова, запровадження у 2012-му нових запобіжних заходів, зокрема й домашнього арешту, однозначно покращило ситуацію з дотриманням прав людини: «Раніше в СІЗО перебувало набагато більше людей, ніж там є ліжок. Через таке перенавантаження умови були жахливими. Самі собою вони вважалися поганим поводженням із затриманими».
Зміни до КПК стали полегшенням для тисяч осіб, яким вдалося уникнути нелюдських умов перебування в українських СІЗО, тоді як їхня вина в злочині ніким не була доведена. Однак не забарилися й гучні скандали. Одним із перших випадків, пов’язаних саме з домашнім арештом, стала історія екс-ректора Ірпінського податкового університету Петра Мельника. У серпні 2013 року, на той час обвинувачений у хабарництві, він утікає з-під домашнього арешту. Перед тим у якості додаткового контролю на нього вдягли так званий електронний браслет. Це не завадило Мельнику покинути територію України – за місяць стає відомо, що він перебуває у США.
Читайте також: Із полону бойовиків у полон бюрократії
Історія Мельника стала першою, однак не єдиною. Окрім описаного випадку з двома харківськими беркутівцями можна згадати ще один із колишнім командиром роти київського «Беркута» Дмитром Садовником, підозрюваним у масових розстрілах на Майдані в лютому 2014-го. Такі приклади посилюють у значної частини суспільства недовіру як до судів, так і до правоохоронців. Як наслідок — будь-яке рішення суду, яке передбачає застосування іншого запобіжника, окрім тримання під вартою, часто сприймається як індульгенція. Страждає не тільки система, а й сама ідея гуманізації кримінального процесу.
Закони й популізм
Періодично народні депутати беруться відповісти на суспільний запит, однак у притаманний їм спосіб. Обирають найпростіший шлях — скасувати або заборонити. Найчастіше такий популізм нардепів потім обертається новими проблемами. Серед найсвіжіших прикладів можна згадати законопроект № 6519, який підписали відразу півтора десятка депутатів із президентської фракції БПП та «Народного фронту». Документ передбачає скасування застави як запобіжного заходу у випадку справ про хабарництво держслужбовців. Вочевидь, проект внесли як реакцію на звільнення під заставу багатьох чиновників і політиків, справи яких розслідує НАБУ. Такий проект навіть у разі його ухвалення може й не змінити судову практику. Судді й нині застосовують альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи навіть за тими статтями Кримінального кодексу, де законодавство цього не передбачає. За словами Захарова з УГСПЛ, суди застосовують Європейську конвенцію з прав людини. За її нормами, обов’язкового тримання під вартою бути не може, адже кожен випадок слід розглядати індивідуально. Тож невідомо, як такий закон навіть у разі його ухвалення позначиться на топ-корупціонерах, але, безсумнівно, він ускладнить життя тим, хто не має змоги найняти дорогого адвоката.
Читайте також: Поступ судової реформи
Із тим, щоб просто удосконалювати існуючі норми, справи у депутатів зазвичай просуваються гірше. За домашній арешт нардепи взагалі поки що не беруться. Принаймні опитані Тижнем члени профільного парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності не змогли пригадати законопроектів на цю тему. Не вдалося знайти зареєстрованих проектів такої тематики й на сайті Ради. Голова Комітету Андрій Кожем’якін стверджує, що проблема не в законодавчій площині, а в технічній: ідеться про покращення якості роботи оперативників та інших осіб, які відповідають за контроль над особами під домашнім арештом.
Практика
Згідно з чинним КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом. Він найтяжчий з наявних. Водночас законодавство не визначає чітких термінів, на які цей запобіжник може бути продовжений. З домашнім арештом усе інакше: його можна застосувати максимум на півроку.
«Виходить так, що в нас м’якший запобіжний захід має меншу тривалість, ніж тяжчий. Це нелогічно й суперечить усьому. Якщо запобіжний захід змінюють на домашній арешт, то це означає, що за півроку людина буде взагалі без запобіжного заходу. Разом із тим це гірше для затриманих, адже судді з меншим бажанням ідуть на застосування домашнього арешту. Це очевидний «баг законодавства», — розповідає Євгенія Закревська, адвокат потерпілих у справах Майдану.
Читайте також: Судова реформа: Слідчі в черзі
Згідно із законодавством, домашній арешт є другим по тяжкості запобіжним заходом. Він може бути цілодобовим, а може й частковим. У КПК чітко не прописано, як вони відрізняються, однак судова практика склалася так, що в Україні застосовують або цілодобовий, або так званий нічний домашній арешт із 22:00 до шостої або сьомої години ранку. За словами голови Департаменту спецрозслідувань Генпрокуратури Сергія Горбатюка, здебільшого суди застосовують саме нічний домашній арешт.
«У такій формі це не домашній арешт. Навіть особисте зобов’язання краще, бо тоді більше обов’язків можна прописати. Сенсу взагалі немає. У час домашнього арешту особа повинна перебувати вдома, однак в інший час доби її не обмежують. Тобто хоч за кордон виїжджай. Натомість в особистому зобов’язанні можна бодай встановити заборону виїжджати за межі міста. Можна прикордонникам це надіслати. Хоча також нісенітниця, бо в частині виїзду КПК прописує тільки такий запобіжний захід, як здача паспортів, а обов’язку не виїжджати за межі країни він не передбачає. Відповідно ми тільки маємо на увазі, що оскільки заборонено виїжджати за межі міста, то, напевно, і за межі країни», — каже Горбатюк.
Екс-беркутівці Садовник, Войлоков і Мастега на момент утечі перебували саме під нічним домашнім арештом. Принаймні останні двоє залишили межі України цілком офіційно: у денний час доби через пункт пропуску «Гоптівка».
Інший співрозмовник Тижня Борис Захаров наводить протилежний приклад іноземця, якого посадили під цілодобовий домашній арешт з електронним браслетом. У того в Україні не було ні друзів, ні родичів. У підсумку людина почала голодувати, адже не могла навіть вийти в магазин за продуктами. Компромісом могла б стати практика часткового домашнього арешту, коли особі виділяють кілька годин на добу саме для побутових потреб: закупівлі продуктів або оплати рахунків. Однак знайти такі приклади в українських судах не вдалося.
Електронні браслети
Ще одним способом контролю особи, яка перебуває під домашнім арештом, є електронний засіб, або, простіше, електронний браслет. Носіння електронного браслета для арештантів необов’язкове, це слід окремо вказувати в ухвалі суду. Із цим також є проблеми. За словами Горбатюка, до осіб під нічним домашнім арештом браслети майже не застосовують. За даними Нацполіції, на яку й покладено відповідальність за контроль тих, хто під домашнім арештом, упродовж двох місяців 2018 року такий запобіжник застосували до 1676 підозрюваних або обвинувачених. За цей самий час електронний браслет застосовано до 89 осіб. Ця статистика не означає, що браслет отримують усі, кому він передбачений. Принаймні до недавнього часу був дефіцит таких засобів. У поліції цього не заперечують. Там повідомили, що виконали трохи більше ніж третину ухвал судів про застосування електронних браслетів, які надійшли впродовж двох місяців 2018 року. Решту виконають у міру закінчення термінів виконання чинних ухвал і зняття у зв’язку з цим електронних браслетів.
Читайте також: Надмірна сором’язливість судів
«Така ситуація склалася через те, що майже всі електронні браслети придбані підрозділами органів внутрішніх справ ще у 2013 році, а тому під час експлуатації вони поступово виходили з ладу. Процес їхнього технічного відновлення компанією-поставником відбувається вкрай незадовільно. Лише в грудні 2017-го Національною поліцією отримано окремі компоненти, за допомогою яких вдалося відновити та ввести в експлуатацію 77 електронних браслетів», — каже заступник голови Нацполіції Костянтин Бушуєв.
Електронні браслети, якими нині користуються у поліції, виробляє американська компанія 3М. В Україні застосовують продукт із довгою назвою «Двокомпонентна система відслідковування місцеперебування правопорушників». Виробник серед іншого обіцяє «чотири рівні спостереження: активне спостереження, попереджувальні сигнали, пасивне спостереження і радіочастотний моніторинг при введенні комендантської години». Окрім того, передбачено різні методи сповіщення правопорушників: двосторонній голосовий зв'язок, текстові повідомлення, вібраційні попереджувальні сигнали, індикація або звукові сигнали. Також передбачено захист «від ударів і бризок». Сам браслет, згідно технічних вимог, слід носити на стегні, він важить 170 грамів.
За даними системи Prozorro у вересні та грудні Нацполіція оголошувала тендер на закупівлю понад 500 нових браслетів. Оголошена вартість становила 38 мільйонів гривень. Уперше торги не відбулися через невідповідність умовам конкурсу. Цікаво, що одним із претендентів тоді також була 3M Electronic Monitoring Ltd. Удруге торги скасували «у зв’язку з відсутністю подальшої потреби у предметі закупівлі, зважаючи на можливість заміни комплектуючих та відновлення роботи наявних електронних засобів контролю». Станом на цей момент у поліції заявили, що не планують нових закупівель і збираються обходитися наявними пристроями.
Нагляд за особами під домашнім арештом урегульовано передусім двома документами. Перший — інструкція про порядок виконання Нацполіцією ухвал про обрання запобіжного заходу у формі домашнього арешту, другий — порядок застосування електронних засобів контролю. Загалом ці два документи передбачають, що фактичний контроль за особою під домашнім арештом здійснює працівник поліції за місцем проживання утриманого. Сигнал електронного браслета надходить на 24 стаціонарні пульти моніторингу, що розміщені в адміністративних будівлях головних управлінь поліції в різних регіонах. У разі отримання інформації про порушення умов домашнього арешту, це слід належним чином зафіксувати. Якщо ж надійшов сигнал тривоги з електронного браслета, то на місце відсилають наряд патрульної поліції.
Однак чи можна негайно затримати порушника? Відповідь — ні. «Процесуальних норм про затримання особи за «порушення умов домашнього арешту» в кримінальному процесуальному законодавстві немає», — каже Бушуєв.
За словами більшості співрозмовників Тижня, алгоритм дій у разі виявлення цього порушення такий: зібрані матеріали надсилають слідчому, прокурору або до суду, а слідчий і прокурор, своєю чергою, повинні подати клопотання про затримання з метою приводу або про зміну запобіжного заходу. Після цього суддя має винести рішення, і тільки на його підставі порушника можна затримати. Уся ця процедура може зайняти до 72 годин. Відповідно, якщо підозрюваний спробував перетнути кордон і йому навіть заборонили це робити, то затримати таку особу на місці не можна. У кращому разі він матиме ще добу або дві для того, щоб знайти обхідний шлях. Загалом же випадки фіксації порушення умов домашнього арешту в Україні поодинокі. «Якщо він (арештант. — Ред.) утікатиме, то, умовно кажучи, на свій страх і ризик ми можемо його затримати, бо відповідної ухвали на затримання та доставку в Кодексі не передбачено. А далі все залежить від судді, який так і так може винести рішення», — розповідає Сергій Горбатюк.
Вплив на слідство
За словами Горбатюка, більшість осіб під домашнім арештом у справах Майдану все-таки не втікають: «Усі ці справи фактично лежать, і перспективи не видно. Підозрювані мають клопіт тільки щонайбільше раз на тиждень, а найменше — раз на два-три місяці сходити в суд, покивати там головою й на тому все закінчується. Тому й немає особливого сенсу втікати. Однак якщо процес завершуватиметься й він розумітиме, що вина і в побитті доведена, і у викраденнях, тоді спокійно втече».
Читайте також: Суддівська тяганина
Якщо суддя не накладає на арештованого обов’язок носити електронний браслет, то перевірки взагалі формальні, адже інструкція чітко не передбачає їхньої раптовості й періодичності. Усе це створює ще одну проблему. Запобіжний захід потрібен не тільки для того, щоб перешкодити втечі можливого злочинця. Він важливий для убезпечення потерпілих або свідків у справі від незаконного тиску, а також від можливості впливу на слідство.
Як це може відбуватися на практиці, видно з прикладу ще одного екс-беркутівця Сергія Цінарідзе. Сам він не перебував під домашнім арештом. У листопаді 2015 року на нього наклали запобіжний захід у формі особистого зобов’язання. Серед іншого Цінарідзе повинен був утримуватися від спілкування з потерпілими, свідками та підозрюваними в кримінальному провадженні. Водночас правоохоронці дістали дозвіл на негласні слідчо-розшукові дії (НСРД) щодо Сергія. Виявилося, що будучи відстороненим від посади в поліції, він у нетверезому стані схилив групу поліцейських супроводжувати його автомобіль, коли сам був за кермом. У телефонних розмовах він казав про необхідність застосування сили та погроз щодо слідчих у його справі. Цей перелік не вичерпний. Серед іншого, він узгоджував дії зі своїм колишнім начальником та іншим підозрюваним — екс-командиром першої оперативної роти «Беркута» Михайлом Добровольським. Останній на той час саме перебував під домашнім арештом. Цікаво, що зібрані докази порушення Цінарідзе умов запобіжного заходу так і не стали для Печерського райсуду підставою для його зміни на суворіший.
Співрозмовники Тижня по-різному бачать вихід із ситуації, що склалася, однак жоден так чи інакше не відкидає потреби змін. «Одним із проблемних питань, яке слід вирішити, є брак законодавчо закріпленої прямої норми про відповідальність особи за порушення додаткових обов’язків, покладених судом загалом, а також за умисне пошкодження чи втрату електронного браслета або інші дії, які призвели до його несправності», — каже Костянтин Бушуєв.
Борис Захаров, своєю чергою, застерігає від змішування питань корупції в державних органах і потреби в покращенні ситуації з правами людини: «Не можна ставити в залежність від якості виконання органами влади своєї роботи сам принцип права на свободу й особисту недоторканість. Треба змінювати підзаконні акти. Диявол криється в деталях. В інструкціях МВС тощо. Там якраз є серйозні проблеми, наприклад, як здійснювати нагляд. Я не думаю, що варто змінювати законодавство саме в цій сфері. А привести правозастосувальну практику до вимог європейського законодавства та реалій нашого життя — це дуже треба».
Своєю чергою, Сергій Горбатюк задається іншими питаннями: «Верховна Рада постійно дає додаткові гарантії підозрюваним. А де в нас потерпілий? Хіба ми забули, що в нас держава бере на себе обов’язок розкрити злочин? Вона й має це забезпечити».