Донедавна українці не хотіли бачити своїх в’язнів. Світ, що починається за колючим дротом, в уявленні суспільства був населений убивцями, злодіями і ґвалтівниками. Поняття політичних в’язнів відійшло в минуле разом із радянською епохою, а в новому Кримінальному кодексі, прийнятому 2001 року, не було передбачено «політичних» статей. Проте політичні в’язні є в кожній країні й за будь-якого режиму, адже насамперед це незгодні із системою влади, у якій їм доводиться жити. Досі в Україні таких було відносно небагато, та й інкримінували їм зазвичай хуліганство.
Зміна ставлення
Дуже умовний перелік таких ув’язнених можна розпочати з правозахисника Леоніда Ковальчука, справу якого з підкинутою зброєю було сфабриковано у 2000-му, чи унсовців, затриманих після сутичок із міліцією, що сталися 9 березня 2001 року біля пам’ятника Шевченкові. Тоді, нагадаю, терміном від двох до чотирьох років позбавлення волі засудили 18 осіб. Проте окрім них є ще чимало молодих людей, справи яких не набули розголосу, попри те що хлопці (й дівчата) дістали терміни.
Найбільш незгодних нині умовно пов’язують із радикалами – саме тими, кого донедавна українське суспільство також не бачило й не знало (а якщо й бачило, то не толерувало), проте ставлення до кого різко змінилося з Євромайданом. «Правий сектор», із яким асоціюється нині активна позиція на Грушевського, цілком логічно, має в цій боротьбі свій інтерес. Проте на барикадах перебувають хлопці й дівчата, які хоч і виступають єдиним фронтом, проте необов’язково підпорядковуються «головному екстремісту країни» чи іншим «польовим командирам». Найбільше серед цієї молоді власне тих, хто не згоден із нинішньою системою влади й готовий протидіяти їй активно та різко.
Причини такої активності «рядових» учасників нині збіглися із загальними настроями Майдану, проте є й певні відмінності. Оті хлопці й дівчата, які з перших днів бунту одягли маски, добре знають, що таке зона, ізолятор тощо. Не з власного досвіду перебування за ґратами – більшість із них для цього елементарно надто юні, а тому, що саме для них справою честі було пам’ятати про навіть незнаних ними побратимів, які перебувають у тюрмі. Пам’ятати, опікуватися їхніми рідними й допомагати самим ув’язненим. Вони добре знають, що за хуліганство можуть дістати до п’яти років, хоча ніхто з них не буде бити вітрин чи грабувати перехожих.
Власне, так було ще донедавна. Бо нині, після затримань мирних громадян 1 грудня, після подій у Черкасах, Дніпропетровську, Харкові й Запоріжжі, після 22 січня, після арештів автомайданівців, зрештою, після ухвалення й скасування законів від 16 січня, коло тих, кого може бути затримано чи й ув’язнено, значно розширилося. Нині воно може стосуватися кожного небайдужого, кожного незгодного, кожного з нас. Проте чи поспішатиме влада всіх затримувати? І що може чекати на затриманих по той бік колючого дроту?
Ті, хто «за», і ті, хто «проти»
Нині є вдосталь інформації про радянські тюрми, з якою може ознайомитися кожен охочий. Тоді, перебуваючи в значно жорсткішому режимі, ніж тепер, ув’язнені задля власного виживання були змушені виробити цілу систему правил і законів, які прийнято називати «воровськими». У 1990-х разом із пом’якшенням режиму очільники пенітенціарної системи, розуміючи, що останні можуть здолати саму систему, розпочали боротьбу з ними. Найпростіше й найлогічніше було би дотримуватися чинних законів і діяти згідно з режимом – у тих тюрмах, де саме так і відбулося, зараз відносний спокій. Проте в багатьох інших, де на ув’язнених прийнято збагачуватися, радянську «воровську» систему взялися не змінювати, а очолювати. Не викорінювати, а підлаштовувати під себе.
Тому сьогодні українські в’язні умовно поділяються насамперед на дві категорії: тих, хто співпрацює із системою, і тих, хто їй опирається. Перші зазвичай отримують від адміністрації певні блага й розпорядження: наглядати за співкамерниками, розподіляти роботу, доносити на інших тощо. Кількість саме таких мешканців тюрем нині зростає, оскільки останні здебільшого наповнені дрібними кримінальниками, та й на волі донедавна переважало пристосуванське ставлення до життя.
Ті, хто не погоджується, намагаються дотримуватися давніх правил, що ґрунтуються на законі омерти, який сформувався у XVI столітті в Сицилії часів іспанського панування внаслідок жорстокого поводження окупантів із місцевим населенням, яке намагалося зберегти власну гідність, попри відчуття безпорадності перед можновладцями. Негласний закон передбачав відмову від співпраці з владою, кругову поруку між однодумцями, збереження мовчанки тощо.
Інший поділ – на тих, хто потрапив випадково, і тих, кого покарано справедливо. Тобто склад злочину засудженого також має суттєве значення. Відомо, що в тюрмі не люблять ґвалтівників, педофілів, розповсюджувачів наркотиків, пособників системи й, зокрема, міліції (власне, тітушків). І хоча зазвичай їх намагаються відселяти окремо, проте іноді вони потрапляють до загальних камер, де найчастіше виконують за інших в’язнів брудну роботу. Оскільки співкамерники часто прискіпливіше приглядаються до вироку, ніж судді, то, наприклад, ставлення до бізнесменів, із якими просто хтось зводить рахунки і які потрапляють за ґрати за невчинене зґвалтування, цілком людяне. Взагалі людяність, чесність і порядність – правила, що починають працювати одними з перших після того, як зачиняються важкі металеві двері, за якими лишилися адвокат, родичі та друзі. Проте при цьому не слід забувати, що ближній може керуватися іншими принципами, тому варто водночас бути обережним і прискіпливим до тих, хто поруч.
Арештанти часто люблять жартувати, що воля є дуже відносним поняттям, бо якщо ти перебуваєш по цей бік ґрат, проте готовий переступати через власну гідність задля дрібних поблажок від системи, то твоя свобода дуже відносна.
Повертаючись до Майдану, дозволю собі нагадати, що на протест вийшли теж незгодні: з діями нинішньої влади, з наявністю саме такого гаранта, з неповагою до прав і свобод мирних громадян, що суперечать законам України. Можливо, тому затриманих нині не дуже поспішають підселяти в загальні камери. Бо вони люди з почуттям власної гідності, готові відстоювати свої права. Тому владі зручніше використовувати проти нас тітушків, викрадати людей або намагатися розсварити між собою, аніж населяти незгодними тюрми. Тим паче що зона, якої ми не бачимо, дуже уважно спостерігає за всіма подіями, що відбуваються по наш бік, і загалом готова підтримати новоприбулих, які за визначенням потрапляють в окрему категорію ув’язнених. У хорошому сенсі.
Мирний мітинг переріс у цілком закономірні бунти, ба навіть революцію. Нині лунає багато гасел, що стосуються євроінтеграції та місця перебування нашого поки що президента. Проте для мене дуже чітким сигналом був один кадр, який я зафіксувала у своїй пам’яті одного ранку на виході зі станції метро «Хрещатик» задовго до подій на Грушевського: втомлена бабуся, що спускалася ескалатором, тримала на плечі доволі примітивний транспарант, на якому маркером було написане єдине слово: «ДОСТАЛИ». Бабуся навряд чи здогадується, наскільки близько перебуває до радикалів по той і по цей бік ґрат, але я знаю, що вона тонко відчула, що навіть тут воля її вельми умовна.