І це для того, щоб ми більше дивилися та слухали, а менше говорили. Жарти жартами, але правда й реальність полягають у тому, що в наш украй балакучий і багатослівний час люди зовсім розучилися слухати одне одного як слід. Уміння слухати не дається готовим від народження, воно поволі приходить до нас, починаючи з дитинства, коли ми уважно вислуховуємо розповіді й пояснення батьків, продовжується шкільними та студентськими роками, коли слухаємо наповнені смислом лекції шанованих викладачів, і триває далі в дружніх і родинних бесідах, які можуть тягтися годинами, проте не набридати. Сюди також можна додати проповіді улюбленого священника — особисто я з великим захватом слухаю пристрасні й змістовні гомілії отця Міхала Бранкевича з київського костелу святого Олександра й завжди потай жалкую, що вони так швидко закінчуються.
Натомість манеру сьогоднішнього спілкування налагоджено так, що ми часто не встигаємо висловити думку до кінця.
Замість слухати обома вухами й усім собою, сучасні люди слухають вухом одним (насамперед спілкуючись телефоном) або, як слушно описує цей феномен відомий фразеологізм, слухають у пів вуха. У пів вуха слухають, як меле телевізор у сусідній кімнаті, у пів вуха — фонову музику, що сьогодні наявна в публічному просторі майже сюди: від міських маршруток до «Пузатої хати» й далі. Ти починаєш розповідати людині про істотні для вас обох речі, оповідь потребує часу, бо ти в процесі добираєш найвідповідніші слова, які належно передають важливий зміст, а людина нетерпеливиться, нудьгує, перебиває тебе на пів слові, часто сама закінчує твою думку — і зовсім не так, як тобі хотілося б. Пригадую, як наприкінці 90-х, коли я захопився трансцендентальним ідеалізмом Канта і, не минаючи ніже тії титли, від палітурки й до палітурки перечитав його восьмитомне зібрання творів, до мене в гості приїхав приятель, загалом зовсім не байдужий до філософії. «Ну, давай у двох словах, що там з тим Кантом», — сказав він, красномовно позираючи на годинник. «Речі в собі непізнавані», — тільки й спромігся видихнути я. На цьому вся розмова про Канта й закінчилася. Очевидно, саме тому спогад про неї та жаль щодо нереалізованої глибокої бесіди й людського невміння слухати не закінчується й сьогодні, через багато років.
Читайте також: Ніч відкритих дверей
Уміння слухати потребує довгих тривань, дозвілля й достатку в усіх розуміннях цього слова. Коли бракує часу, то бракує й охоти слухати. Коли немає чаю, розмова не триватиме довго. Якщо ти зацькований матеріальною скрутою й мусиш постійно витрачати час на заробляння грошей, то не маєш вільного простору, сказати б, просвітку, для легкого плавання чи польоту у вищих сферах. Недаремно колись існувало розрізнення між ars liberalis і ars servilis, діяльністю вільною та службовою. Для змилених від щоденної міської гонитви й службової праці людей уміння, якщо не мистецтво слухати стає недосяжною розкішшю, таким нереальним скарбом, що вони просто відмовляються від мрії колись опанувати й практикувати таке мистецтво. В атомізованому суспільстві бракує іще однієї засадничої передумови для плекання мистецтва слухати — спільного ґрунту, солідарності ідей і згоди щодо понять, без яких бажання слухати іншого не виникає, натомість з’являється гостра потреба перебити співрозмовника, обірвати на пів слові, заткнути йому рота, а в крайніх випадках, як-от у заражених тоталітарним вірусом СРСР або Німеччині 30-х років XX століття, — ізолювати й знищити інакодумців.
Невміння слухати когось нерозривно пов’язане з іншою фундаментальною вадою — невмінням прислухатися до себе й невмінням створювати та берегти особливу внутрішню тишу, у якій тільки й можлива розмова душі з собою. Ці вади просто-таки катастрофічно впливають на індивідуальне, непідвладне поширеним гадкам інтелектуальне життя. Прислухатися до себе — це те саме, що прислухатися до голосу Бога в самотньому соборі нашої душі, до голосу інтелектуального й морального сумління, які єдині не допустять імпульсивного смикання в такт нав’язуваній ідеології або іншій сторонній версії світогляду. Саме з особливої тиші священного для кожної людини внутрішнього світу виджерелюються ріки її творчого й морального діяння, саме завдяки вмінню прислухатися до себе постають справді важливі для інших твори. Як приклад дієвості цієї настанови можна назвати максиму Ернеста Гемінґвея, що стосується його творчого методу: «Мої робочі звички прості: тривалі періоди роздумів, короткі періоди письма». Зараз є безліч літературних курсів, на яких добрі дяді й тьоті майже безкорисливо вчать писати романи, есеї, вірші й інші епопеї; є й неозора кількість книжок на цю тему, фактично новий літературний жанр.
Читайте також: Кава як спосіб життя
Вам розкажуть, скільки годин щодня треба присвячувати письму, коли вставати, коли лягати, яка кількість написаних слів обов’язкова для того, щоб робочий день письменника не вважати зовсім утраченим, навчать принципів літературної дієтетики, зобов’яжуть писати якомога більше, видаючи на-гора пухкі 800-сторінкові томи, переповнені банальностями, мілкими розумуваннями й недалекою філософією, від якої не один Кант сконав би вдруге. Але чи скаже хтось із них: не записуйтеся на жодні курси, не витрачайте марно грошей, не поглинайте мільйони порожніх слів, у самозабутньому трансі настрочені вашими братами й сестрами во графоманії. Натомість вимкніть усе, що блимає й озивається, йдіть до внутрішньої келії душі та прислухайтеся до того, що вам буде сказано. Може, вам буде сказано, що писати й говорити взагалі нічого не треба. Може, ви потребуєте тільки хліба насущного: уміння мовчати й мистецтва слухати. Або ж той голос розкаже вам таку запаморочливу історію, що коли ви її запишете, то станете автором найславетнішого роману (вірша, есею, епопеї) у XXI столітті, а чого ж, у тихій келії душі жодні дива не є неможливими.