У 1997 році я працював над першим серйозним сценарієм у своєму житті. Подумав, треба знайти якогось літератора, аби разом із ним це робити. Але довкола себе я не знаходив достатньо злого й радикального, з ким міг би дійти спільної мови. Мені трапилося на очі інтерв’ю Ульяненка, якого я ще не знав, в одному з київських видань. Потім відомий літератор старшого покоління на моє запитання про Олеся зауважив: «Та його знищить оце інтерв’ю. Він-то, може, правильно сказав по суті про якісь речі, але так не можна говорити, порушуючи всі правила гри». Від інших вже чув, що це людина з «душею, чорнішою за гуталін». Я сказав собі: «Це воно, треба мені з ним знайомитись». І зателефонував.
Він працював у ранковій програмі «Чайник» на СТБ, ми зустрілися біля входу до студії Довженка, поговорили. Олесь був у «глухій зав’язці», себто абсолютно не пив. Ми почаювали й домовилися щось разом робити. Мене вразила його манера думки, дуже сподобалося, як він швидко, аналітично й нещадно мислить. Сценарій я пізніше дописав сам, але ми стали хорошими друзями й до мого від’їзду 2003 року тісно спілкувалися, бачилися майже через день. Ульян жив на вулиці Гмирі, 72, без телефону. Так і помер, не провівши його до квартири й не приватизувавши її. Щоб зустрітися з ним, треба було їхати на Позняки, стукати у двері. Коли господаря не було, залишав йому записку (мобільні тоді вважалися розкішшю). Знайшовши той папірець, він спускався до автомата, що стояв біля під’їзду, й передзвонював.
Коли почала засідати НЕК (Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. – Ред.), мені зателефонував мій друг, адвокат Олег Веремієнко: «Знаєш, яка х..ня починається?» Я досі вважаю, що ця справа (2009 року роман «Жінка його мрії» за висновком згаданої інстанції був визнаний порнографічним, книжку вилучено з продажу – Ред.) стала фатальною для Ульяна. Мені дуже соромно за Україну. Вважаю, що пляма цього періоду – назавжди. Люди, які це робили, в моїх очах не відмиються ніколи. Вони для мене нерукопотискальні.
На помаранчевому Майдані, Ульяненко був не на сцені, де стояли люди, частина з яких потім створила НЕК, а в натовпі, який допоміг президентові Ющенку прийти до влади. У революційному запалі Олесь казав: «Це Бог вивів людей на Майдан». Але в пізнішому інтерв’ю скаже: «Кучма був більш ліберальний, ніж наш пчєловод». Те, що трапилося після, стало для прозаїка великим розчаруванням. Причому хтось просто розчарувався, а Ульяненка ж цькували. А це річ неприпустима й ганебна. Висновок з усієї історії – такого не повинно повторитися ніколи.
Його приклад мене обнадіював. Я вважав, що можна жити так. Адже він, якоюсь мірою, праведно жив. Праведник. Не в тому розумінні, що не пив горілки чи не мав сексуальних стосунків із жінками. А саме в тому, що чесно ставився до свого дару, був у цьому плані достатньо безкомпромісний і, несучи його, попри все, не зсучувався й не продавався. Я дуже сподівався побачити його нагороди за життя. Але його раптом не стало. Мене це страшно вкурвило, яка несправедливість. Із цього і з’явився задум книжки його інтерв’ю, які він давав від 1994-го до 2010-го. У результаті вийшло щось на кшталт роману. Людина говорить упродовж 16 років. Вона змінюється, а через неї відчуваєш і метаморфози країни.
Олесь не залишив заповіту, звичайно. Він узагалі в цьому розумінні був унікальний. Я пам’ятаю, незадовго після нашого знайомства поставив мені геніальне запитання: «Старий, а ти не знаєш, по битовусі, як воно за квартиру платиться?»
За рік без Ульяненка я пережив велику депресію, і книжка допомогла мені з неї вийти. Якась спроба все виправити, але цього зробити не можна. Зараз на його могилі ставлять пам’ятник. Два його романи перекладають і планують видати в Чехії. Потрібно, щоб виходили книжки українською та іншими мовами, – це все, що ми можемо для нього зробити. Я був би дуже радий, якби вдалося налагодити співпрацю з вишами, щоби студенти могли безкоштовно отримувати права на оповідання Ульяненка і знімати за ними фільми.