Наталія Васютин заступник головного редактора

«Українці нам більше не брати»

ut.net.ua
12 Вересня 2008, 00:00

 

Російський блокпост на краю села Каралеті вважають найнедоступнішим. Через нього не пропускають нікого без місцевої прописки, за нього не можуть потрапити ні міжнародні спостерігачі, ні журналісти – без акредитації при МЗС РФ та без дзвінка з Міноборони Росії. Про те, що діється по той бік блокпосту, розповідають чимало жахливих історій. Зранку 31 серпня, коли ми зібралися відвідати цей неприступний блокпост, нас попередили – в селі нещодавно стріляли. «Принаймні не кажи, що ти українка – вони вас тепер ненавидять, можуть і стрельнути», – сказав мені на прощання капітан грузинської армії, подарувавши при цьому свій військовий ніж. Так, про всякий випадок.
 
Біля блокпосту ми застали машину спостерігачів від ОБСЄ та авто з російськими номерами, на якому сюди в супроводі росіянина-водія приїхав французький журналіст. Він саме питав у російських миротворців, чи не подзвонили з приводу нього з Міноборони РФ – акредитація при їхньому МЗС у нього вже була.
 
Саме він порадив мені поспілкуватися з місцевим командиром – капітаном Санєй, який сьогодні дуже балакучий. Проте залишатися на блокпості хоча б трохи довше, ніж спостерігачі ОБСЄ, француз не наважився.
 
Повитягувавши з кишень усе, окрім пачки цигарок, я пішла до бетонних плит, що загороджують проїзд. Назустріч мені посунув молодий хлопчина з погонами капітана й із АК наперевіс.
 
– Здравствуйте, вы, наверное, Саша. А меня Наташа зовут, – заговорила я, намагаючись попередити можливі незручні запитання. – О, хоть одно русское имя за несколько месяцев, – посміхнувся Саша, одразу знявши палець з курка автомата й звісивши руки поверх дула.
 
– Вы, наверное, тут главный?
 
– Да, а вы кто?
 
– А я журналистка из Украины. Вот хочу с вами пообщаться.
 
– Опа! Ану-ка показывай, где включенный диктофон? – і знову дуло АК спрямовано на мене.
 
– Да я без диктофона. Смотри – ничего, кроме сигарет, – мені довелося активно похлопати себе по кишенях і покрутитися навколо своєї осі. Протягом подальшої розмови, яка тривала хвилин 40, я повторювала цю процедуру кілька разів. Не буду переповідати всього – зосереджуся тільки на кількох моментах, які запевнили мене, що ролики в Інтернеті про поведінку російських солдатів у Грузії можуть бути правдивими.
 
(……)
 
– Говорят, утром в Каралети стреляли.
 
– У нас все спокойно. Подумаешь, накатил человек полстакана водки, подурачился немножко, а эти уже кричат: «Вах, стреляли», – Саша, як талановитий клоун, перекривляє наляканих грузинів.
 
(…..)
 
– А что, до сих пор в буферной зоне мародеров полно?
 
– Да есть еще. Но, это не наши, это осетины, – киває Саша в бік маленького товстенького чоловічка у формі осетинського ополчення без відзнак, який жваво спілкується з російськими солдатами.
 
– А ваши что, совсем не мародерничали?
 
– Нет, что ты, – картинно обурюється Саша.
 
– А как же отвинченые унитазы на базе в Гори – сама только что видела. И ролики в Интернете гуляют про золотую вилочку и грузинский камуфляж.
 
– А, это, – капітан зневажливо махає рукою. – Это же не мародерничество – это законные три дня на разграбление побежденной страны.
 
(…..)
 
– У этих грузин так все классно на базе: тут тебе душ, тут у тебя столовая, – завзято говорить Саша, після чого киває на своїх підлеглих. – Не то, что у нас. Посмотри на моих солдатиков – грязные, как свиньи.
 
– Так у вас вон какой лагерь огромный, и что – места даже для бочки с водой не нашлось? Солнышко б водичку нагрело, вот тебе и душ.
 
– О, сразу видно – не военный ты человек. Это ж все надо маскировочной сеткой затягивать. Вот мы три дня натягивали, приехал начальник и сказал все переделать, и мы по-новому в три слоя маскировку тянули.
 
– Так ведь столовая у вас есть, штаб есть – они ж больше места занимают, чем бочка?
 
– Не-а, ты явно не понимаешь и не поймешь никогда. Зачем нам та бочка.
 
(….)
 
– А если прикажут в Украину войска вводить – пойдете?
 
– Ну, я вообще-то миротворец, а не просто вояка. Да и не прикажут нам Украину брать. К тому же, я свое уже отвоевал. Еще полгода, и у меня льготная пенсия будет.
 
– А сколько это – льготная пенсия?
 
– Почти $120.
 
– Так что, за такие деньги ты согласен был в горячих точках работать? – в мене заледве не вирвалося «людей убивати».
 
– Нет, ну что за человек ты такой. Ты пойми – это же льготная пенсия, – як малій дитині втовкмачує мені Саша.
 
– Но она же маленькая. А еще какие-то льготы она предполагает, бесплатный проезд в транспорте, жилье?
 
– Эх, зачем мне это все. Ты пойми – это же ЛЬГОТНАЯ пенсия. Прикинь, мне 30 всего, а я уже на льготной пенсии.
 
Кстати, а к вам на Украину я больше никогда не поеду – вы нам уже не братья.
 
– А почему не поедешь – боишься что ли? У нас русских до сих пор любят – Крым, Донбасс, да и Киев в основном русскоязычные.
 
– Эх, если у меня будут деньги на отдых, да я лучше в деревеньку глухую заберусь, баньку растоплю, водки возьму, закроюсь от всех и оттянусь две недельки.
 
(…..)
 
– А как ваши солдаты к грузинам относятся?
 
– Грузины еще ничего, а вот осетины. Не люди, а скоты какие-то. Пару дней назад был в Цхинвали. Представляешь, там до сих пор ничего не убрано. Мусор, холодильники валяются. Спрашиваю одного: «Ты в этом дворе живешь?». – «Да». – «А че не уберете весь этот хлам?». А он мне с наглой рожей такой отвечает: «Вот приедет русское МЧС – пусть и убирает». Ты прикинь, мы им страну отвоевали и подарили, а он считает, что мы еще за ним и его дерьмо подбирать должны. А по большому счету, что осетины, что грузины нам нахер не нужны. У нас своего быдла полно. И то, что у этих черномазых наши паспорта есть, еще ничего не значит. Кто ж их таких в Россию пустит.
 
(…..)
 
– А не страшно вам – за пару метров грузинская военная база, да и люди там на вас сейчас очень злые?
 
– Да пусть только попробуют. Я ж как воюю, знаешь? Меня голыми руками не возьмешь. Я накачу стакан водки, возьму автомат, и пусть только сунутся.
 
Нашу розмову перервав той самий маленький чоловічок у формі осетинського ополчення: «Давай я пожму твою героическую руку на прощанье, – підійшов він до капітана Сані. – Мы этими руками еще немало грузинских свиней положим».
 
У цю мить я зрозуміла, що більше мені з Сашею спілкуватися немає про що. На прощання він теж вирішив мені подати руку. Коли я демонстративно її не потисла, його обличчя перекосилося від люті. Я ж лише сказала: «Прощавай». Буквально за два кроки почула ззаду характерний звук скинутого автомата й клацання затвора. Страшно не було, просто дуже вже не хотілося кулю в спину. Повернулася, посміхнулася й сказала: «Саш, ты полегче с автоматом – гляди, и выстрелить может». Він нічого не відповів, проте обличчя пом’якшало й на ньому з’явилася посмішка.