Ну, дякувати Богові, принаймні цього уникнули: сутичок на расистському ґрунті під час Євро-2012 не помічено. Українці знову довели, що вони без рогів і без копит – нормальні собі європейці.
Нагадаю, про що йдеться: наприкінці травня в програмі «Панорама» на моєму улюбленому британському BBC показали документальний фільм «Стадіони ненависті» про «окремі вияви расизму» в країнах, що прийматимуть чемпіонат: як у Польщі, так і в Україні. Журналісти прихованою камерою знімали приклади агресії місцевих уболівальників стосовно якихось «мігрантів», а підсумок дослідження підбив у кадрі чорношкірий Сол Кемпбелл, колишній капітан англійської збірної, який закликав британців не їхати до нас, «якщо вони не хочуть повернутися в труні». Минуло три тижні. Виявів ксенофобії поки що не зафіксовано (сподіваємося, і не буде), хіба що в Польщі трохи пом’яли російських фанів, але ті самі напросилися зі своїми провокативними банерами й чіпляннями, расизм тут ні до чого.
Читайте також: Футбол і расизм
Можна розслабитися. Тим більше що деякі відважні англійці таки наважилися нас відвідати, переконалися, що їх дарма лякали, і навіть провели в Донецьку демонстрацію з порожньою труною – тією, яка виявилася зайвою. Всі іноземці в один голос відзначають рідкісну доброзичливість і гостинність господарів. А відома британська захисниця прав сексуальних меншин Клер Дімйон вибачилася перед українцями за образу з боку співвітчизників. Гаразд, проїхали. А може, ні?
Уже в переддень відкриття чемпіонату на сайті BBC з’явилася колонка редактора «Панорами» Тома Джайлза (Tom Giles) з попереднім розбором польотів. Журналіст пише, що Польща взагалі не відповіла на звинувачення, що ж до нашої федерації, то вона діяла у звичному дусі: послалася на проблеми з електронною поштою (?). Водночас ніхто не зробив спроби розібрати, по суті, ретельно задокументовані інциденти «насильства та/або расизму» під час футбольних матчів. Тож питання залишається відкритим: як нам до цих закидів ставитися? Було чи не було? Є чи немає?
Почати з того, що Україна справді перебуває у фокусі міжнародної… не уваги, а зневаги – прикро, але факт. Я далекий від того, щоби підозрювати якусь змову, йдеться радше про тупу інерцію. Подивіться публікації у світовій пресі, проаналізуйте зміст телевізійної продукції, особливо серіалів: якщо Україна, то відразу мафія, корупція, торгівля людьми і, звісно ж, «насильство та/або расизм»… Громадська думка вже склалася, і кожен сигнал – байдуже, обґрунтований чи висмоктаний з пальця – лише підсилює загальну картину. Швидше за все, ми маємо справу з виявами тих самих упередженості та нетолерантності, проти яких нібито повстають західні колеги.
Читайте також: Кампанія звинувачень України та Польщі у расизмі є проявом напівприхованого расизму британської таблоїдної преси
Але диму без вогню… Вітчизняні фахівці й без указівок з-за кордону відстежують рівень ксенофобії в країні. Київський міжнародний інститут соціології проводить такі регулярні вимірювання вже 19-й рік поспіль, а Інститут соціології НАНУ – 20-й. Вчені використовують визнані міжнародні методики, зокрема так звану шкалу Богардуса. Результати невтішні: готовність прийняти представників інших народів чи то як членів родини або близьких друзів, чи то як просто сусідів поступово падає. Тобто ми любимо іноземців дедалі менше. Щоправда, агресію до них схвалює лише кожен 16-й опитаний, а до прямих насильницьких дій готові (теоретично) менше ніж 1% українців, і це значно менше, ніж у наших східних сусідів. Один відсоток: багато це чи мало? Чи готові ми його толерувати? Що робити з ворожістю в поліетнічній та поліконфесійній країні, особливо на тлі економічних негараздів, які завжди загострюють суперечки? Одними білбордами не обійдешся, потрібна серйозна робота, починаючи з дитсадка й закінчуючи щоденною активністю мас-медіа. Покладатися на владу в її нинішніх контурах смішно й небезпечно: кожна її дія, тобто буквально кожна, сприяє лише ескалації агресії. Знову надія на громадянське суспільство? Агов!
Що ж стосується міжнародного іміджу, то… так, образливо. Але треба розуміти, що образ країни складається з багатьох фрагментів і кожен підсилює інший, якщо визначився загальний кут зору. Уявлення про аморальних вищих чиновників і варварство щодо бродячих тварин, про політичні процеси й доступних дівчат, про хабарників у мундирах та мантіях і якогось бешкетника-ксенофоба в сприйнятті іноземця перебувають в одному файлі. Коротше, доки в Україні не припинять красти й саджати політичних опонентів, від підозр у расизмі нам не очиститися.
Читайте також Шведи сказали на прощання: Київ – наше місто!