Ще задовго до повномасштабного вторгнення не раз можна було почути порівняння української історії з ірландською. Ментальність, боротьба за свою незалежність та окупація Північної Ірландії Великою Британією нагадують Україну. Не дивно, що країна через три тисячі кілометрів від перших днів повномасштабної війни щиро прийняла українців, навіть скасувала візовий режим. Мені пощастило вперше приїхати в Ірландію навесні 2022 року, потім пожити три місяці влітку 2022-го. Навесні 2024-го я знову повернулася в країну на три тижні, щоб відчути, як змінюється життя українців на Зеленому острові й чи змінюється ставлення самих ірландців до війни в Україні.
«Їдьте додому»
За даними Головного управління статистики Ірландії наразі в країні перебуває більше як 100 тисяч українських біженців. Враховуючи, що загалом Ірландія за розміром як Київ та область і має населення більше як п’ять мільйонів мешканців, то це значна цифра. Я бачила на власні очі як місцеві організації та волонтери адаптовувалися до ситуації першими місяцями, коли українці все прибували, а офіційний Дублін ще не мав ані процедури видачі тимчасового захисту (основного документа, за яким українські біженці можуть лишатися в країнах ЄС), ані розуміння того, куди розселяти людей.
Та, починаючи від неформального спілкування на кордоні й завершуючи працівниками «Червоного Хреста» та Міграційної служби, які працювали з біженцями, відчувалася емпатія і розуміння. Хоча, звісно, людського фактору ніхто не скасовував.
До літа 2022-го кількість українців в Ірландії далі стрімко зростала. Специфіка ірландської ситуації полягає не лише в розмірі країни, а в тому, що вже багато років на ринку нерухомості триває житлова криза. Себто питання не лише в захмарних цінах на оренду житла, а ще й у кількості цього житла. Саме із цим зустрілися як українці, так і самі ірландці. Рішень щодо вирішення штучної кризи чинна влада не запропонувала.
Та на тлі цього я помітила ще один цікавий феномен. Можливо, він навіть вартий окремого розслідування. У соціальних мережах від початку повномасштабного вторгнення зросла кількість груп на кшталт «Українці в Дубліні». Усюди, де вимушено опинилися українські громадяни, ці групи виникали для розв’язання різних питань. Наприклад, звернення за порадою чи пошук житла, роботи. Спостерігаючи за кількома такими групами, я побачила одних і тих самих людей, які були підписані ірландськими іменами та переважно мали або профіль особливо без фотографій, або якісь новостворені сторінки.
Усі ці люди (чи боти) діяли за схемою: писали в коментарях, що українці не працюють, нічого не роблять, що скільки вже можна їх приймати й що самим ірландцям уже не вистачає місця. Мовляв, їдьте додому. Також вони підіймали в коментарях скандали, зображуючи українців у якомога негативнішому світлі. В один з таких разів я та ще одна користувачка вирішили перевірити сторінку «ірландки». Ми помітили, що всі її дописи мали приблизно однаковий зміст і всі були по українських групах. Я не можу стверджувати, що це російські вкиди, але дуже схоже, що комусь створення такого образу вигідне.
«Ми вас розуміємо»
Під час моєї подорожі в Дубліні я потрапила в музей класика ірландської літератури Джеймса Джойса. У кількох залах були представлені переклади ірландських авторів різними мовами, зокрема й знаменитого «Улісса» Джойса.
Працівниця музею показала мені всі примірники Террі Пратчетта, Джеймса Джойса українською — із цього зав’язалася розмова. Її батьки були з Північної Ірландії, тож вона багато знала як про історію власної країни, так і на аналогіях відчувала російське повномасштабне вторгнення. Увесь час вона допомагає українцям чи донатами, чи контактами, чи пошуком роботи. Каже, що відчуває близький зв’язок з українцями. «Ми вас розуміємо», — серед іншого промовила вона мені. Та навіть за всіх методів, які застосовувала імперії на їхніх землях, з російськими це не порівняти. Вона також зауважила, що Ірландія користувалася багатьма послугами, зокрема купувала газ у Росії, і з повномасштабним вторгненням чимало поглядів та економічних підходів вдалося переглянути.
І в Ірландії, за моїми суб’єктивними спостереженнями, наративи, що, мовляв, проблема тільки в Путіні, не працюють. Оскільки ірландці дивляться крізь свою призму, крізь свій досвід, їм зрозуміліше, навіщо імперії знищувати інші народи й чому Росія не може існувати без України.
«Немає такої частини Ірландії, де не було б українців. І це також змінює ландшафт, змінює контакти між людьми й культурами. Я бачу в цьому й позитивні моменти», — підсумувала нашу розмову працівниця музею.
Жіноча солідарність
Моя подорож Ірландією охоплювала західну частину країни — місто Кілларні. Воно є частиною великого заповідника з озерами, горами й автентичною природою. Ми з напарником поселилися в будинку, де винаймали житло ще кілька інших мешканців, а кухня була спільною. В один із вечорів зі мною розбалакалася молода жінка, викладачка з Парижа (вона попросила не називати своє ім’я, бо береже приватність). І традиційно вже, коли людина дізнається, що ти з України, розмова автоматично розтягується на кілька годин — так сталося й у нашому випадку.
За роки вторгнення мені багато доводилося контактувати з колегами, знайомими й незнайомими людьми з різних країн, тому звикла до певних запитань, які вже стали передбачувані для мене. Це пов’язано з тим, що українці адаптуються до життя в умовах війни (бо який інший вибір). До того ж навіть якщо людина виїхала в безпечні країни, цей зв’язок із рідною землею, подіями, родиною не припиняється, натомість тому, хто далі живе в порівняно безпечній реальності, важко зрозуміти реалії України. Це природно. Я зрозуміла, що той справжній контакт, який дає нам ключ до діалогу, розуміння, — це емпатія. Співпереживання не за етнічною чи релігійною ознакою, а загальнолюдська небайдужість. Ми здатні відчути, підтримати, побути, не розділяти.
Ця молода жінка ставила дуже різні запитання, зокрема, популярне із частини західних країн: чи справді росіяни підтримують війну, чи це все-таки агресія, організована тільки Путіним?
Можливо я і хотіла б сказати, що всі 140 мільйонів росіян опинилися заручниками режиму Путіна, але це неправда. Ситуація різна, та великий відсоток справді підтримує російське вторгнення в Україну чи зі страху, чи з пропагандистської роботи, чи з ідейних переконань.
Для мене ключовим моментом є те, що, попри всю вдячність українців до західних партнерів, волонтерів і всіх, хто допомагає, ніхто не знає так російського менталітету як українці. Тому що ми здебільшого розуміємо мову, тому що всю нашу історію співіснували із сусідом, який не змінював своїх методів. Тож свідчення українців — це не просто фактор образи чи несприйняття росіян. Це реальні знання про менталітет цього народу. Це розуміння виходить далеко за межі поняття «висока культура».
Та ж незначна частина, яка розуміє і не підтримує вторгнення, або не в Росії, або не має якогось суттєвого впливу на ситуацію, а часом і не гребує старими наративами «великої культури», що здатна «спілкуватися» лише з погляду меншовартості інших, але точно не на рівних. Тому моя відповідь була комплексною.
Ще одне просте, але сильне запитання, яке вона поставила: а як ти взагалі живеш, проводиш свій день, коли можуть прилетіти ракети, коли тривоги? Молода жінка зверталася до іншої молодої жінки свого покоління: як ти живеш? І це змусило мене замислитися, як нам удається жити наше щоденне життя. Якоїсь однозначно білої чи чорної відповіді не може бути. Але це точно обирати життя щоразу, слухати інтуїцію, підтримувати одне одного, любити й діяти більше з любові до рідного, аніж з гніву та ненависті до ворожого (хоча приводів щодня вистачає).
За деякий час до розмови приєдналася ще одна молода жінка з Ліверпуля з ірландським корінням. Виявилося, що вона неабияк пов’язана з Україною. Насамперед у минулому вона мала травматичний сексуальний досвід, який вартував їй років зцілення й різних технік проживання травми. Це спонукало її досліджувати механізми подолання травматичного досвіду. Допомагаючи іншим, вона допомагає і собі.
Ліверпуль був містом, який прийняв Євробачення 2023 року, коли Україна через війну не змогла провести фестиваль у себе. Тоді до жінок, з якими працює моя співрозмовниця, додалися біженки з України з різним травматичним досвідом. Її ставлення, любов, емпатія та несприйняття імперськості в сучасному світі мене вразила.
Друга моя співрозмовниця звертала увагу геть на інші моменти, наприклад, що європейськість — це не декларації чи якась формальність, а спосіб життя й мислення. Тож українцям в цьому сенсі нічого доводити, вони демонструють це своїм щоденним життям і тим, що є захистом для решти європейського континенту.
Загалом солідарність і щирий інтерес обох жінок дав змогу побачити, яку велику роботу ми вже зробили як нація, як живий організм і наскільки багато нам є, чим поділитися. Часто це така глибина життя, яку важко описати, не переживши цього досвіду життя на межі.
Вірний партнер України
Попри велику кількість біженців і потенційне скорочення потоку українців, які повертаються додому (уряд Ірландії розглядає можливість фінансової підтримки українців, які не мають грошей, щоб повернутися додому), Ірландія і далі є другом українців.
А українська діаспора стала однією з найбільш численних на острові. Це вже приносить зміни в ірландське суспільство й розширює уявлення про Україну як цікаву країну, багату як культурно, так історично, з великою кількістю досвіду, який може бути корисним для європейської спільноти. Також за плечима України не тільки досвід одного з найстрашніших тоталітарних режимів (спочатку Російської імперії, а потім СРСР і також сучасної версії РФ), а й досвіду мультикультурності та міжетнічного діалогу. Цей потужний досвід робить Україну значним учасником ширшого європейського дискурсу, збагачуючи його перспективами й уроками, які стають дедалі актуальнішими в сучасному взаємопов’язаному світі.