Дискусія про будівництво українського Пантеону набуває конкретики. І це добре, бо без широкого обговорення з громадськістю, з експертним та науковим середовищем подібний проєкт не має шансів стати успішним.
«Зустрінемося в Пантеоні!» – з викликом прощався з приятелями 20-річний Бернар Кушнер, майбутній французький міністр закордонних справ, засновник «Лікарів без кордонів». Нині політикові 86, але французи не забули йому того зухвалого жарту. Досі нагадують. Бо Пантеон – нехай частина світського життя, але почасти – святиня.
«Великим людям від вдячної батьківщини» – читаємо на фасаді колишнього храму Святої Женев’єви, котрий в 1791 році, у розпал французької революції, перетворився на Пантеон. Революція зволіла замінити віру в Бога на культ людини та її таланту. За 235 років існування Пантеону французи зібрали під його дахом лише 83 особи (76 чоловіків та 7 жінок). Хоч кандидатів, як неважко здогадатися, не бракувало.
Сама по собі ідея Пантеону не є порожньою. Навіть навпаки, вона – про націотворення, про зміцнення колективної ідентичності, про спільні цінності. Крім Парижа, Пантеони збудовані в Будапешті, Тбілісі, Лісабоні тощо. У кожного з них – своя історія і своя унікальна концепція. Бо кожна нація має власний шлях, власні виклики та власне розуміння минулого.
Безперечно, український Пантеон, якби такий з’явився найближчим часом, не мав би мавпувати жоден іноземний досвід. Але вивчити чуже, щоб краще уявити своє, ніколи не зайве. Тож повернімося до французької моделі як до успішного прикладу.
У далекому 1791 році французькі революціонери перетворили недобудований та відповідно – неосвячений храм святої Женев’єви на усипальницю «великих людей». Хто саме підпадав тоді під категорію «великий»? Перший млинець, він скрізь глевкий. З новоспеченого Пантеону «виключили» першу ж ушановану особу: графа де Мірабо. Причина – таємне листування письменника, революціонера та дипломата з королем, про яке дізналися обурені республіканці. У 1794-му Мірамо винесли з Пантеону та замінили іншим революціонером, Маратом… який також не довго залишався в храмі Великих Людей.
У сухому залишку, з XVIII століття у французькому Пантеоні збереглися лише дві могили: Вольтера (похований у 1791 році) та Жана-Жака Руссо (похований у 1794 році). Що нам підказує цей французький досвід? Що перш ніж визначитись, де саме має стояти храм знакових історичних постатей, потрібно визначитися, хто саме відповідає критерію «Велика Людина» (французи пишуть саме так, з великої літери).
У проєкції на сучасний український досвід, це означає наступне. Нині Офіс президента активно просуває задум збудувати український Пантеон. Обговорюється, де він має постати, на військовому цвинтарі, поряд з Аскольдовою могилою, або навіть – на Чернечій горі у Каневі. Зрозуміло, що це питання непросте – хоч на рівні символів, хоч у контексті міцності ґрунтів. Також слід брати до уваги заповідні зони, де будувати заборонено.
Проте питання «де» другорядне порівняно до питання «хто». Кого українці вважають своїми Великими Людьми, чиї постаті об’єднують націю, а не провокують пристрасні суперечки? Українцям не варто зайвий раз підкидати привід посваритися, – вони і самі його знайдуть. В умовах повномасштабної війни питання єдності нації є провідним, щоб не зламатися й не дати себе перемогти.
Отже, хто в Україні має визначати, кого з політичних діячів, військових, митців вважати великим? Офіс президента? Парламент? Спеціальна експертна комісія? Якась інша структура чи інституція? Станом на сьогодні чіткої відповіді нема. Зате чути про гарячкові спроби перепоховати Симона Петлюру, очевидно, під круглу дату: 100 років з убивства Головного Отамана в Парижі, 25 травня 1926 року.
Чому ідея з перепохованням Петлюри щонайменше не на часі? Насамперед тому, що в умовах повномасштабної війни ніхто не може гарантувати, що по новій могилі Отамана не гатитимуть дрони, КАБи, ракети та вся інша ворожа зброя. Навпаки навіть! Москва завжди сприймала Петлюру як свого ворога, чому ж свого часу і з’явилося радянське визначення націоналістів «петлюрівці». Натомість у Парижі – поховання в безпеці. Вдова, Ольга, завбачливо уклала з цвинтарем угоду про довічне зберігання могили. А що громада в особі бібліотеки Петлюри, сто років поспіль, опікується могилою та справно сплачує за її утримання, то й в цвинтаря Монпарнас немає жодних підстав, щоб розірвати угоду з померлою.
Якщо казати про кандидатури до перепоховання, то було б мудріше починати з тих, хто воював за незалежну Україну, помер на чужині, не залишив дітей по собі, відтак могила справді може зникнути. Така робота була б на часі й дуже потрібною, якби держава Україна побажала б нею зайнятися. Паралельно, цілком доречно визначатися з критеріями відбору кандидатів до Пантеону та місцем його розташування. Але щоб усипальниця Великих Українців відразу ж не стала б пріоритетною ціллю ворожих бомбардувальників, спочатку мусимо стабілізувати ситуацію в країні. А це станеться не завтра, бо московити не відмовляться від агресії проти України, поки мають чим воювати, і мають ким.
Отже, український Пантеон – це швидше завдання на майбутнє. Мріяти, радитися, обирати кращий варіант з можливих – потрібно. Аби не поспішати. В усьому, що стосується мертвих, поспіх недоречний.
