Мої українські знайомі дезорієнтовані, хочі від президентських виборів над Дніпром минуло вже більш ніж чотири місяці. Одні вважають, що президент Віктор Янукович тягне Україну в бік Росії. Інші лякають авториторизмом та повторенням періоду “пізнього Кучми”. Треті – найменш чисельні, може необ’єктивно вибираю знайомих – стверджують, що попри все, Януковичу треба дати шанс. Ніхто не знає, що буде. Я сам не знаю. Близька знайома, яка роками аналізує українську ситуацію, після приїзду з Києва поділилася враженням, що так насправді важко щось відчути й передбачити. Перебуваємо у перехідному періоді. Старе ще не зовсім відійшло, нове уповні не прийшло, хоч досить уже поволі розсувається ліктями. Проте, чи ті первістки нового показують, що так буде усі п’ять років? Важко сказати.
Дуже подібна ситуація була у Польщі під час президентських виборів 1995 року. Нагадаю, що з 1989 року у Польщі відбулися демократичні зміни, і до влади прийшли колишні опозиціонери із “Солідарності”, котрі сформували перший некомуністичний уряд у Східній Європі. Хоч “Солідарність” швидко розділилася на різні політичні угрупування, все ж вони перебували при владі до 1993 року, коли парламентські вибори виграли посткомуністи. Я думаю, що чимало поляків сприймало їх тоді так, як тепер чимало моїх українських приятелів трактує Партію регіонів. Гарантією, що, незважаючи на це, Польща не повернеться до минулого, була президентура Леха Валенси. Але й він з мінімальним розривом програв боротьбу за другу каденцію молодому та ще тоді слабо досвіченому лідерові посткомуністів Александру Квасневському.
Пригадую ту жалобу, знайомих у розпачі. Деякі збиралися емігрувати, інші кілька днів поспіль пили. Майбутнє Польщі вимальовувалося у винятково чорних фарбах. Були очікування на поскомуністичний реванш, реанімацію цензури, кризу демократії, відхід від ринкового капіталізму до планової економіки. Нічого такого не сталося. Александр Квасневський був 10 років дуже добрим президентом. Привів Польщу до НАТО та Євросоюзу. Посилив нашу позицію у світі. Став одним із найбільш знаних та шанованих політиків у нашому регіоні. Тож перемогу у виборах на другу каденцію отримав уже в першому турі. І до сьогодні 52% поляків вважає, що це був найкращий глава у історії нашої держави. Таким результатом не може похвалися ніхто інший.
Звісно, можна сказати, що Квасневський то не Янукович. Що колишній польський президент є більш яскравим, балакучим (врешті, це у минулому журналіст), менш закомплексований (як це й належиться діячеві молодіжної організації). Але не знаю, чи лишень це. Колосальну роль у формуванні позитивної для держави президентури Квасневського відіграло відношення до нього частини еліти корінням із “Солідарності”. Попри різниці, вони визнали, що з Квасневським треба працювати, бо іншого президента не буде. Треба переконувати його у своїй правоті, показувати, чим є світ і Європа, відкривати йому вікна можливостей, а не зітхання, що при ньому і так не вдасться.
Це не було ані легким, ані очевидним. Чимало осіб у Польщі вважало, що витягування Квасневського на європейські салони є помилкою. Що не випадає очорнювати себе співпрацею із колишнім членом компартії, котрий на додаток, виборюючи президентське крісло, збрехав, що має вищу освіту, при тому не захистив навіть магістерки.
Не буде таємницею, якщо скажу, що особою, котра першою з табору екс-Солідарності у Польщі поставила на Квасневського, був мій шеф, головний редактор “Газети виборчої” Адам Міхнік, один із чолових польських дисидентів, ідеологів “Солідарності” у підпіллі. У своїй передбачливості зрозумів, що набагато важливішим від політичних та біографічних поділів є порозуміння та праця для країни. Що у вільній та демократичній вітчизні менше значення має те, хто звідки приходить і ким був у минулому, ніж те, що хоче для неї зробити. Деякі досі згадують це Міхніку, вважаючи, що він зрадив старим ідеалам. Проте не маю сумніву, що для Польщі це було корисним. Можливо, подібний підхід варто застосувати нині в Україні. Може виявитися конструктивнішим, ніж демонстрації. Час, аби вийти на вулиці, буде завжди. Спершу треба принаймні спробувати щось збудувати.
Чари для одних, і прокляття для інших політики полягає в тому, що вона є повністю непередбачувана. Що на сьогодні видається абсолютно нереальним, може стати дійсністю завтра. І навпаки. Найбільш правдоподібний сценарій може раптом виявитися цілковитою фікцією. Тож треба мати бачення наперед, і бути скорше еластичним, ніж застрягати у непорушних мисленнєвих схемах. Віктор Янукович буде президентом України щонайменше п’ять років. Замість нарікати, як деградує країна та як її продають Росії, немає турботи про українську тотожність, краще зосередитись на тому, як зробити його українським Квасневським. Чи це реально? Не знаю. Але як не спробувати, відомо не буде ніколи.