У Європі ХІХ століття внаслідок революційних виступів та посилення позицій ліберальних партій консервативні режими поступилися владою або здійснювали її в коаліції з іншими політичними силами. Лібералізм продемонстрував зростання свого впливу навіть у Німеччині та Росії, де монархія визнала низку ліберальних інститутів. Суттєво підірвав позиції старого консерватизму і наступ модерного індустріалізму, який витіснив світовідчуття, пов’язані з консервативним сприйняттям світу.
Тогочасні консервативні партії та рухи Європи, попри втрату позицій і, здавалося, тотальне торжество лібералізму, соціального і національного радикалізму, намагалися відповісти на запитання: чи спроможна людина адекватно реагувати на вторгнення індустріальних технологій? Чи здатна вона контролювати власний витвір індустріальної епохи?
На думку ідеолога українського консерватизму В’ячеслава Липинського, суспільства, зреволюціонізовані ідеологією «ліберального міщанства», відірвані від землі, позбавлені зобов’язуючих догматів, а також консервативних суспільних і політичних інститутів, є «найсприятливішим ґрунтом для революційних змагань елементів непродукуючих, неосілих, кочовничих». Останні під гаслами комунізму і фашизму виступають проти правлячих парламентів боязкої та спекулянтської «буржуазії», яка своєю ліберальною ідеологією і республікансько-демократичною системою правління звільнила ці елементи від «всяких моральних і політичних пут».
В’ячеслав Липинський наголошував, що водночас у повоєнній Європі важливе місце посідала консервативна хліборобська ідеологія, яка суттєво відрізнялася від інших, проте перебувала в становищі переможеної та позбавленої впливу. Хлібороб, пов’язаний із землею, на думку історіософа, є найвидатнішим представником типу осілої людини. «Співпрацюючи й співжиючи з природою», він має «виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту» і керується ірраціональною метафізичною релігійністю та вірою в Бога. Саме ідеалістичний універсалізм хліборобів, на думку В’ячеслава Липинського, мав протистояти матеріалістичному універсалізму з метою порятунку європейської цивілізації. У той чи інший спосіб консерватизм намагався виявити себе інструментом збереження традиційних духовних цінностей і суспільних інститутів, суттєво загрожених радикальними соціальними потрясіннями початку ХХ століття.
У Німеччині, зокрема, відповідною реакцією була так звана консервативна революція. За висловом речника консервативної революції Едґара Юліуса Юнґа, вона мала поновити «повернення пошани до всіх елементарних прав і цінностей, без яких людина губить зв’язок із Богом та природою і не в змозі збудувати справедливий лад». На відміну від соціалізму чи лібералізму консерватизм не пропонував обов’язкових політичних моделей, які необхідно застосовувати всюди. Навпаки, консерватори спиралися на конкретні історичні традиції, досвід, успадковані звичаї, релігію, суспільні інститути, які мали свою специфіку в різних країнах (інститут гетьманства в Україні, скажімо).
Наміри втілення консервативно-монархічних концепцій у життя були характерними і для низки європейських народів, які будували свої держави на руїнах імперій. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Ґуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, зауважував він, незважаючи на те що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися». 12 квітня 1918 року в Ризі було проголошене створення «Балтійського герцогства» в персональній унії з Пруссією. На чолі цього утворення був Генріх Гогенцоллерн, рідний брат імператора Вільгельма ІІ. 4 липня 1918-го литовська Тариба (Рада) прийняла рішення про запровадження монархії в Литві й покликання на королівський престол принца Вільгельма Вюртемберзького під іменем Міндовг ІІ.
Традиційним носієм українського консерватизму було село – своєрідна клітина національного організму, яка стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Їх виразниками були не тільки селяни, а й представники шляхетства. Обидва соціуми, попри всю складність взаємин між ними, створювали об’єктивні передумови для формування організованого консерватизму, який мав слугувати свідомим інструментом збереження національної ідентичності України.
Тісний і тривалий зв’язок української шляхти (дворянства) із селянством, багатий досвід спільної господарської діяльності давали Липинському підстави для формування переконання, що і «великоземельні», і «малоземельні» хлібороби «можуть, коли схочуть, стати аристократією, створивши власним риском і власними жертвами для своєї нації таку відповідну політичну організацію, яка їм дасть змогу правити нацією».
Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував консервативно налаштовану шляхту, яка не втратила свого національного інстинкту. Саме в середовищі представників цієї верстви сформувалися світоглядні позиції майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, тісно пов’язаного родинними відносинами з численними українськими аристократичними родинами давньої Гетьманщини: Кочубеями, Милорадовичами, Миклашевськими, Марковичами, Тарновськими, Апостолами, Закревськими та ін. «Незважаючи на свою службу в Петрограді, – зазначав Павло Скоропадський, – я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й зі славним історичним минулим, людьми, вся ідеологія яких різниться від московської».
Поява консервативного концепту в політичному житті країни означала втрату монопольних позицій ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі. Вона свідчила, що суспільство здатне адекватно відреагувати на виклики часу і прагне балансу ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації у Києві 19 березня 1917 року з’явився несподіваний для тодішніх провідників національного руху заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі!».
Суттєві зрушення в консервативному середовищі країни відбулися із включенням у політичну боротьбу Павла Скоропадського, який ставив завдання (причому всупереч позиції традиційних українських політичних партій) здійснити програму перетворень, позбавлену популізму і спрямовану на забезпечення суспільно-економічного ладу на основі приватної власності як фундаменту культури та цивілізації. Проголошення Гетьманату стало лише початком державно-політичної практики українського консерватизму, який ще мав пройти тривалий шлях ідеологічного та організаційного вдосконалення. І це прекрасно усвідомлювали гетьман та його оточення. Не випадково Павло Скоропадський наголошував, що «гетьманство виявилося першим зрушенням у більш помірковану сторону, більш природну і тим самим більш міцну».
Складність тогочасної суспільно-політичної та економічної обстановки в країні не допускала повної перемоги консервативної революції. Український консерватизм не мав для цього ні необхідних організаційних сил, ні виразно сформованої ідеології. Перетворення, започатковані Скоропадським, не були виключно консервативними і значною мірою доповнювалися ліберальним реформаторством. Оскільки протягом Визвольних змагань українська так звана революційна демократія перебувала у світоглядному конфлікті з консервативними і загалом поміркованими діячами національного руху, вона розглядала їх як об’єкт «класової» ненависті, відштовхувала від участі в державотворенні. Досить згадати оцінку ситуації українським землевласником і патріотом Євгеном Чикаленком, який у споминах зауважував: «А коли настала революція 1917 р., я, як буржуй чи навіть феодал, не мав змоги приймати участь у будуванні Української Держави». Тому український консерватизм у 1918 році можна кваліфікувати як ліберальний і як такий, що виступав не проти суспільних перетворень узагалі, а проти радикальних соціальних експериментів більшовизму та українських соціалістів із Центральної Ради.
Фактично найвагоміші державотворчі верстви, які висували на перший план ідею національного визволення: статечне селянство, земські діячі, чимало офіцерів, заможні прошарки міста, духівництво, численні представники наукової та культурної інтелігенції, дістали ярлик «контрреволюціонерів» і стали об’єктом цькування з боку українських соціалістів. Саме тому український консерватизм, представлений насамперед землевласниками різного ґатунку, реалізовував свої програмові засади в союзі з ліберальною буржуазією. Не випадково до гетьманського уряду входило чимало кадетів, які намагалися реалізувати ліберальну програму своєї партії. До цього слід додати постійні спроби Павла Скоропадського залучити до влади і представників лібералізму, насамперед з української партії соціалістів-федералістів (що вдалося здійснити лише частково). В’ячеслав Липинський у зв’язку з цим наголошував, що союз українських консерватистів із місцевими поступовими елементами мав сприяти «відмоложенню» перших і відродженню нації та власної держави. «Гетьманство 1918 р. було власне такою героїчною спробою відмоложення і скріплення місцевого консерватизму, – писав він. – Воно мало створити одну – спільну і для консерватистів, і для поступовців – місцеву територіяльну державну владу і возобновити на Україні, разом з такою владою, нормальні взаємовідносини між консерватизмом і поступом».
Проголошення в 1918 році Української Держави знаменувало відновлення власної національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування країни до налагодження цивілізованого реформаторства та міжкласової співпраці. Крім того, проголошення Гетьманату означало припинення спроб ліберально-демократичної та соціалістичної течій українського руху усунути від процесу державотворення консервативні верстви і монопольно сформувати владу в Україні. Постання Гетьманату було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання міжкласової ворожнечі й протиборства, яку провадили соціалістичні лідери Центральної Ради. Намагання останніх будь-що втілити в життя свою класову доктрину, навіть усупереч державним інтересам, призвело до глибокої кризи державного організму, коли виходом могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки – утвердження класової співпраці та соціального партнерства, національної консолідації, закріплення самостійності Української Держави.
Відновлення гетьманства означало врятування консервативними силами української державності, кінець спроб реалізувати автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії. Акт 29 квітня 1918 року був фактично першим державним актом, який залишив поза будь-яким сумнівом проблему державної незалежності України та утвердив її повну й остаточну суверенність. Проголошене скликання законодавчого сейму мало лише привести до впорядкування її внутрішнього устрою. Вперше було чітко висунуто принцип соборності українських земель, зафіксований титулом очільника новопосталої держави – гетьман усієї України.