«Жовтень» не такий кінотеатр, як решта. Становлячи елемент культурного ландшафту столиці, він зберігає свій автентичний образ осторонь її галасливого центру. Складаючи програми показу, відкриті для авторських фільмів, а отже, не зосереджуючись тільки на дорогих голлівудських та російських стрічках, демонструючи інколи картини навіть у первісному варіанті, команда Людмили Горделадзе прагнула утверджувати розмаїття культур та художніх виявів. Підтримувати й розвивати цю ідею важко, бо в Києві, де мешкає близько 3 млн осіб, замало приміщень для показу творів мистецтва. Квитки в тому кінотеатрі були дешевші, ніж в інших. Туди ходили з любові до «десятої музи», а інколи у справах захисту культурного осередку та задля унікальних зустрічей на Подолі – в частині міста, яка символізує зв’язок минулих століть і модерного часу.
Усі великі міста світу мають свої пам’ятки й будівлі, стіни яких чули багато цікавого. «Жовтень» по-своєму сприяв формуванню ідентичності Києва. Пожежа, яка частково знищила його, – це кривда, заподіяна історії. Було б неймовірно сумно дивитись, як зникає кінотеатр. Натомість його відбудова означала б перемогу над зневірою і (в разі з’ясування, що причиною пожежі стала злочинна дія проти гомосексуальної громади) над мракобіссям. А заодно й над спекуляціями з нерухомістю, що повсякчас загрожують спотворити місто.
Відбудова кінотеатру – завдання для всієї української мистецької громади. Невже вона, і то саме цієї тривожної пори, коли міцніє солідарність, не становить важливої ідеї, яка мобілізувала б добру волю людей в Україні та за її межами? Великі ЗМІ полюбляють рішучі дії, могутні пориви, колективні емоції. Невже нова Україна не утвердить себе ще й енергією, спрямованою на порятунок у самісінькому її серці кінотеатру, належного до історичної спадщини?
Тут можна скористатися простим методом: запропонувати жертводавцям купити за наперед визначену ціну (€1 тис.? €2 тис.? €3 тис.?) крісло глядача в новому «Жовтні» та обіцянку побачити на придбаній речі своє прізвище. Це водночас і символічний, і гідний поваги вчинок, а передусім формула, вже з успіхом випробувана і в США (sponsor a seat), і в Африці. Представлена абсолютно прозорим способом на якомусь багатомовному сайті, ця акція стала б закликом і до окремих людей та груп, і до компаній та фондів. Українським і європейським доброчинцям запропонували б давати свій внесок і називати прізвище та адресу. Після вечора в Києві, що започаткує цей рух, естафету перейняли б інші важливі заходи Європи. Можна подумати, зокрема, про Каннський кінофестиваль, де в останні роки блискуче виступали Сергій Лозниця, Марина Врода та Мирослав Слабошпицький і де Україна традиційно має свій павільйон. Акція заклику до щедрості численної міжнародної кіноспільноти, поза сумнівом, була б там дуже доречна…
Але значення відбудови «Жовтня» сягає далеко поза межі самої реконструкції, адже йдеться саме про послання до світу з нагоди доброчинної акції. Внаслідок браку політичної волі Україна вже багато років помітна своєю яскравою відсутністю в широких мережах фонду Eurimages та програми Europa Cinémas (кінотеатри «Жовтень» і «Київ» колись брали участь у роботі останньої), які задля сприяння кіновиробництву в країнах Європи та демонстрації європейських фільмів забезпечують доступ до численних можливостей. Тут ідеться про засвоєння добрих методів праці, знайомства, поширення впливу, а передусім про конкретну фінансову підтримку модернізації кінозал та переходу на цифровий формат. «Жовтень» XXI століття й інші українські кінотеатри повинні природно вписуватись у цю динаміку, беручись до створення амбіційної програми показу різноманітних фільмів та до виховання юної публіки, впроваджуючи титрування замість перекладу й т. ін. Ось які теми мають бути вкрай актуальними для Міністерства культури та Державного агентства з питань кіно. Саме завдяки цим заходам «Жовтень» утвердиться завтра в Європі як справжній український кінотеатр.