ФОТО: Анатолій Бєлов
Я поважаю музику, яку наразі виконую. Скрипковий концерт Наталії Рожко у проекті «Молоді композитори України» написаний спеціально для мене. Я вражений обдарованістю цієї композиторки, її ставленням до музики, персональним баченням світу. Це перший твір, присвячений мені українським автором. Я гордий і вдячний за таку подію.
Фонд імені Бориса Лятошинського, який також спричинився до написання цього концерту, був створений кілька років тому у Рочестері, де я нині проживаю й викладаю. Моя ініціатива була підтримана українською громадою міста. Ми випустили перший компакт-диск із камерними творами Лятошинського: два тріо та Скрипкову сонату. Записали разом із моєю дружиною, піаністкою Тетяною Чекіною, та прекрасною віолончелісткою Наталією Хомою.
Я не хотів робити якихось політичних жестів. Тому моя еміграція до СШАбула лише наполовину розрахунком. 1989 року, ще за часів перебудови, я виїхав туди на гастролі з усією родиною. Вперше за існування Радянського Союзу дозволили таке. Був абсолютно творчий план: продовжити перебування в Америці задля того, аби навести контакти із менеджерами, звукозаписувальними фірмами, музикантами. В СРСР ми були цього позбавлені, і таким шансом варто було скористатися. Я написав ретельно продуманий лист до нашого посла, де офіційно повідомив про свої наміри. Ніхто мені перешкод не чинив, хоча відповіді я тоді так і не дочекався. Її отримало Міністерство культури СРСР – мовляв, «пусть живьот». Коли я зателефонував до культурного аташе, щоб дізнатися, яким є мій статус, він образився: «Ви нас більше інформували, ніж просили».
У мене досі подвійне громадянство. Радянського мене не позбавляли, а з часом воно плавно перейшло у російське – адже я виїхав до США із Москви. Парадоксальна ситуація: в Україну я приїжджаю з американським та російським паспортами. Прикро, але українського я не можу мати, бо українське законодавство подвійного громадянства не передбачає.
Діаспора свого часу багато допомагала. Особливо значущою стала організація нашого із дружиною концерту в Карнегі-хол. Після цієї події вийшло чимало позитивних рецензій, зокрема, у New-York Times. Це відкрило двері до менеджерів і до навчальних установ. Я одразу отримав купу запрошень. В Америці ми записали понад 30 компакт-дисків. Об’їздили практично весь світ.
Головне, що вдалося подолати стан «застою». У СРСР ми були позбавлені контактів із закордоном і особистих бажань в цьому напрямі. Неможливо було наперед знати, поїдеш ти кудись чи ні. Перед виїздом за рубіж доводилося терпіти принижуюче очікування у чиновницьких «передпокоях». Документи також часто видавали із запізненням – перші концерти доводилося скасовувати. Про те, щоб домовитися там про запис якогось твору, і не йшлося б. То була монополія Держконцерту та кураторів ЦК з ідеології.
У моїй біографії є 6 років зеро-контакту із Заходом. Досі не знаю, із чим це пов’язано. Можливо, вистачило чийогось одного листа. 1971 року ми разом із Дмитром Гнатюком з великим успіхом гастролювали Америкою та Канадою. Нас дуже тепло приймали і часто вивішували жовто-блакитні прапори. На думку наших «наглядачів», я, певно, мав би демонстративно виходити зі сцени, але я цього не робив. Я завжди вважав себе українцем, і нічого крамольного в тому не бачив, коли люди під кінець концерту так виражали свої національні почуття. Можливо, мене тоді запідозрили у націоналізмі.
В Україну я завжди приїжджаю із високим пульсом. Я тут народився, тут мої друзі, родичі. Кожні відвідини – хвилююча емоційна подія. Роки роботи у Києві після закінчення Московської консерваторії дуже запали мені в душу. Я тоді вперше виконав 18 скрипкових концертів за один сезон. Це був цикл «Розвиток скрипкового концерту». Тоді ж почалися контакти із Національним симфонічним оркестром, з яким я й досі виступаю принаймні раз на рік.
Псувало ті київські часи відчуття певної провінційності. Потім, якщо чесно, 6 років, що я не бував за кордоном, припали саме на той час. І мені було сказано, що навряд чи я стану «виїзним», коли залишусь тут. Проте не це стало основною причиною: я все-таки тужив за Москвою, там було діяльніше життя, більші можливості. Та головне – запрошення в 1974 році до Московської консерваторії асистентом Давида Ойстраха. Тут питань не могло бути. На жаль, він рано помер – я допомагав йому фактично лише 2 місяці. Вів його клас, потім отримав свій.
Музикантів, як магнітом, притягувала Московська консерваторія і такі її педагоги, як Янкєлєвіч, Циганов, Ойстрах. Останній переважно мав справу із дуже обдарованими, вже сформованими виконавцями: деяких потрібно було шліфувати, когось підштовхувати. Цей синтез таланту молодих скрипалів і велич Давида Федоровича – він був абсолютно геніальним і як виконавець, і як викладач, і як людина – продукував нечувані успіхи. Для нас він був не просто вчителем музики, а духовним наставником. Я завжди порівнюю його із Моцартом чи Рафаелем. В їхніх постатях і роботі – краса й довершеність.
Ностальгія за Москвою лишиться назавжди, бо це – мої студентські роки. Вийти на сцену Малого залу консерваторії, де я складав всі свої іспити, а потім виконував перші сольні концерти, чи Великого залу, який я взагалі вважаю найкращим залом світу, зробити там один крок – вже радість і відповідальність.
Комерціалізація, щоправда, шкодить класичній музиці й тут. Не вдаючись у дрібниці, скажу тільки, що деякі речі мене просто шокують. Тебе міряють розміром гонорарів, рівнем твоєї популярності. Але є й прекрасні речі: музика живе, концертні серії активні, гастрольне життя вирує.
Я емігрував вже з ім’ям. Зараз молодій людинінадзвичайно важко. Конкуренція шалена: коли відчинені кордони, на позицію викладача чи оркестранта претендують сотні осіб. А механізми успіху фактично не змінилися. Талант, праця, трішки удачі. Часом допомагає і протекція.
Класична музика переживає труднощі. З мистецької карти зникають не поодинокі постаті – цілі колективи, і хороші, якісні колективи. Різне у світі й відношення до культури. У Німеччині, наприклад, нею опікується держава. А в США навіть немає профільного міністерства. Є гранти, місцеві департаменти, але це лише крапля. Все побудовано на спонсорстві. Звісно, дилерам чи адвокатам живеться легше. Але вони позбавлені іншого, що не обраховується грошами. Фах музиканта збагачує душевно.
Я – шкільний педагог. Заклад, в якому викладаю, називається Eastman School of Music, хоча по суті це консерваторія. Часто на цьому ґрунті виникають конфузи. Недоброзичливці кажуть, що емігранти по школах бідкаються. Насправді, Музична школа Рочестера вже років 7–8 вважається найсильнішою у Штатах.
Спілкування з молоддю тонізує. У мене навчаються студенти зі всього світу. І ніде правди діти, дещо переймаю від них. Кожна людина – неповторна, і я б, наприклад, ніколи у житті не міг уявити, що можна так зіграти музичну фразу. Середній рівень виконавської майстерності сьогодні взагалі вищий. Складні твори нині виконують чимало музикантів. Проте такі артисти, як Ріхтер, Рубінштейн чи Хейфец, приходять на Землю дуже рідко. Залишається чекати.
