На побудованому переважно на миколаївських та херсонських верф’ях царському Чорноморському флоті служило чимало українців: адміралів, офіцерів та матросів. Нарешті, в 1917–1918-му частина флоту була українізована й визнавала зверхність Центральної Ради. Саме про це й ітиметься.
Український Севастополь зразка 1917 року
Український національний рух сколихнув військові частини Криму відразу після Лютневої революції в Росії. Уже в березні 1917-го постала Севастопольська українська чорноморська громада на чолі із 24 особами – місцевими мешканцями, представниками, військових частин і кораблів флоту. Першим її керівником став місцевий професор В’ячеслав Лащенко, його заступниками – вчитель Микола Коломієць та матрос Михайло Пащенко.
На початку квітня 1917 року громада влаштувала українську маніфестацію в Севастополі, в якій узяло участь багато матросів Чорноморського флоту. Привітати мітингувальників приїхав тогочасний командувач цього флоту адмірал Колчак. Як згадував очевидець, він виголосив (російською мовою): «Ось мені випадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким я маю честь, на 90% складається із синів цієї нації. Я не можу не вітати української нації, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують у світі…»
Читайте також: Кримська війна: 160 років тому
Після підтримки маніфестації Колчаком чисельність української громади в Севастополі зросла до 4 тис. осіб. Незабаром у Криму було українізовано Севастопольський флотський півекіпаж, командиром якого був підполковник Володимир Савченко-Більський. До півекіпажу перевели всіх матросів-українців, а росіяни перейшли служити до інших частин. Матроси мистецьки виготовили український прапор із портретом Тараса Шевченка, а оркестр півекіпажу відразу навчився грати гімн «Ще не вмерла Україна».
У Сімферополі, де стояли запасні частини, було частково українізовано 34-й запасний піхотний полк російської армії. Незабаром його перейменували на Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка. Одним з організаторів цього підрозділу став відомий військовий та громадський діяч, генерал Армії УНР Юрко Тютюнник.
Щоправда, в революційному 1917 році факт підняття над частиною українського прапора ще не означав, що поруч із ним не майорітиме інший – червоний чи андріївський. Окрім того, підняття чи спуск будь-якого із цих прапорів залежали виключно від настроїв матроського та солдатського загалу. А вони могли змінюватися майже щодня. Ось що згадував Микола Неклієвич, один із керівників севастопольської громади: «На кораблях в залежності від розвинення нашого руху почались піднесення українського прапора. Першим підніс цей прапор ескадрений міноносець «Завидный» («Заздрий»). На інших кораблях український прапор то підносивсь, то опускався.
Наш український державний центр, Центральна Рада у Києві, тримав бік наших партійно-соціалістичних, і тому спричинявся лише до дезорганізації нашого національного руху на флоті на радість наших ворогів.
У цій безупинній боротьбі українського руху за своє національне «я» на Чорноморському флоті пригадується один зі світлих моментів у листопаді 1917 року, коли в Севастополі одержано ІІІ Універсал Центральної Ради про проголошення Української Республіки хоч іще і федеративної. Тоді всі кораблі Чорноморського флоту піднесли на визначений день, здається, це було 25 листопада 1917 року, жовто-блакитні прапори, правда, що поруч з андріївськими і червоними прапорами, а крейсер «Память Меркурия», то вже замінив андріївський прапор на один український. Тоді ж на площі коло пам’ятника адміралу Нахімову відбувся український парад, як частин команд із кораблів, так і військових частин Севастопольської військово-морської фортеці. Приймав почесний похід підполковник Савченко-Більський в оточенні Ради, бо командуючий флотом контр-адмірал Немітц (адмірала Колчака вже не було) не міг прибути. Парад пройшов блискуче. Українські моряки ще змогли показати тоді серед загальнореволюційного розкладу (бо ж у Петербурзі панували вже більшовики) свою дисципліну і свою стару передреволюційну ще виправку і муштру та стрункими рядами, однаково одягнені, пройшли почетним походом перед приймаючим парад. Парад зробив велике враження, як на населення, так і на наших ворогів, які в той же час почали підсилюватись новими більшовицькими силами, що приїздили з півночі, з Балтики і з більшовицького Петербурга».
Читайте також: Під чужими прапорами
У листопаді 1917 року вдалося схилити до українізації і команду найсучаснішого дредноута Чорноморського флоту «Воля». Як згадував один з учасників цієї події, на щоглі його замайорів розкішний прапор із намальованою жінкою – символом України та написом: «Не плач, Мамо, не журися, Твої сини на морі добувають Тобі Волю – усміхнися».
Доля Чорноморського флоту
Після Жовтневого перевороту в Петрограді найбільш патріотичні офіцери та матроси Чорноморського флоту створили курінь (батальйон) із 612 вояків. Цей підрозділ незабаром відбув до Києва для збройної підтримки Центральної Ради. Від’їзд куреня виявився великою помилкою для севастопольської української громади: агітація матросів-більшовиків, передусім делегатів із Балтійського флоту, схилила решту флоту на бік нових російських керманичів. Спонукала до цього ще одна важлива політична обставина. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. До складу УНР мали ввійти всі українські губернії, але не Крим, бо півострів Центральна Рада нашою територією не вважала.
22 грудня 1917 року генеральним секретарем морських справ ЦР призначили відомого громадського діяча Дмитра Антоновича, який, щоправда, не мав жодного стосунку до морського фаху, але був сумлінною і порядною людиною.
Під його керівництвом було створено апарат Генерального секретаріату морських справ, до якого спочатку входило лише три особи: підполковник по адміралтейству Володимир Савченко-Більський, підполковник військово-морського судового відомства Вадим Богомолець та лейтенант Михайло Білинський.
У розпорядження генерального секретаря морських справ мали перейти українізовані кораблі з Чорноморського флоту, Дунайської військової флотилії, а також торговельні судна з Чорного та Азовського морів. Та фактично територія повноважень Дмитра Антоновича обмежувалася лише портами Херсонської губернії, головним із них була Одеса. Саме вона мала стати базою Українського флоту. Неукраїнські кораблі мусили відійти до Севастополя. Щоправда, це була лише теорія. На практиці український вплив у Одесі й на Чорноморському флоті був заслабкий для того, щоб утілити ці плани в життя.
Наприкінці грудня 1917 року генеральний секретар морських справ віддав наказ про переведення із Севастополя до Одеси всіх українізованих суден. Більшовицький Центрофлот заборонив його виконувати, але кораблі невдовзі щасливо дісталися Одеси. У Севастополі залишився дредноут «Воля», серед матросів якого настрої схилялися то в бік Центральної Ради, то в бік більшовиків і нарешті перемогли останні.
Невдовзі в Одесі зібралися всі українізовані кораблі Чорноморського флоту. Туди ж прибуло й кілька суден, що підтримували Центрофлот, – задля «спостереження» за українцями. Настрої серед моряків були непевні: більшість симпатизувала більшовикам. Головою Української морської ради в Одесі був військовий фельдшер Жук, якого вважали формальним керівником усіх кораблів, що заявили про підпорядкування Центральній Раді.
Читайте також: Війна за далекі острови. Фолклендська війна визначила розвиток військового флоту й авіації
У ніч із 27 на 28 січня 1918 року в Одесі спалахнули вуличні бої між червоногвардійцями та українськими військами. Більшовикам вдалося переконати команди українізованих кораблів, аби ті не брали участі в бойових діях. Проте судна, підпорядковані Центрофлоту, за наказом більшовицького командування випустили понад 100 снарядів по Одесі, внаслідок чого загинуло чимало мирних мешканців. Влада в місті перейшла до рук місцевого більшовицького уряду, а всі кораблі знов були підпорядковані Центрофлоту.
Лише 13 березня 1918-го українські війська разом із австро-угорцями, новими союзниками, повернулися до Одеси. До кінця квітня від більшовиків було звільнено й Крим, у цій операції брала участь бригада окремої Запорізької дивізії військ УНР полковника Петра Болбочана. Центральна Рада, а потім гетьман Павло Скоропадський не ставили вимог щодо володіння півостровом, відтак невдовзі під протекторатом німців і турків там було створено місцевий кримський уряд.
Командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Саблін сподівався, що українські війська (бригада Болбочана) порятують судна, які перебували в Севастополі, від німецького захоплення. 29 квітня 1918 року о 16-й годині з лінійного корабля «Георгий Победоносец», на якому перебував командувач флоту, передали сигнал: «Флоту підняти український прапор». Майже весь його склад, окрім міноносця «Пронзительный», виконав наказ. На міноносці залишилося червоне знамено. Щоб не починати протиборство, Саблін наказав командирові міноносця покинути севастопольський рейд і перейти до Новоросійська.
Наступного дня до Севастополя прибули перші німецькі війська. Вони не визнали переходу Чорноморського флоту на бік Центральної Ради й почали його обстріл. Відтак Саблін наказав своїм кораблям також вирушити до Новоросійська. У Севастополі під українськими прапорами залишились сім лінійних кораблів, три крейсери, кілька міноносців, сімнадцять підводних човнів та кораблі спеціального призначення. Командував цією ескадрою контр-адмірал Остроградський, який заявив, що підпорядковуватиметься українській владі. Та німці не хотіли бачити в Криму представників Центральної Ради. Тож невдовзі роззброїли судна, а команди звезли на берег. Що ж до ескадри, яка відбула із Севастополя до Новоросійська, то її доля склалася трагічно: вона була затоплена за наказом уряду Лєніна, аби кораблі не дісталися німцям.
Спроба створення Українського флоту в 1918 році
Тим часом у Києві, куди на початку березня 1918-го повернулася Центральна Рада, розпочалася жвава розбудова установ морського відомства. Іще 18 січня ЦР затвердила підготовлений Генеральним секретаріатом морських справ «Тимчасовий закон про фльоту УНР», у якому, зокрема, йшлося про проголошення українським усього військового й торговельного Чорноморського флоту. Згідно із цим документом, усі порти на Чорному й Азовському морях переходили в розпорядження УНР, а кораблі були зобов’язані підняти український прапор.
Фактично повноваження морського відомства Центральної Ради поширювались лише на порти Херсонської губернії: одеський, миколаївський, херсонський та ін. Уже 9 травня 1918 року було відновлено офіційне морське сполучення Одеси з Миколаєвом та Херсоном. Згодом установили її постійне морське сполучення з Константинополем.
Читайте також: «Чорне море ще всміхнеться…»
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського морське відомство звернулося до німецького командування, аби останнє передало йому старі російські бойові кораблі. Перший із них, канонерський човен «Кубанец», було одержано у вересні 1918 року. Його офіційно перейменували на «Запорожець». Окрім того, українська влада отримала й кілька допоміжних військових суден. Усі кораблі було зосереджено в Одесі. Але їх технічний стан був проблемний: той-таки «Кубанец» аж до його захоплення білогвардійцями так і не зміг жодного разу відійти від пірсу, біля якого стояв.
Скоропадський уживав заходів і для визволення бойових кораблів, заарештованих німцями в Севастополі. На них претендував також кримський уряд. Від 10 червня 1918 року в місті перебував постійний представник гетьмана в цих справах – контр-адмірал В’ячеслав Клочковський. Було досягнуто принципової згоди про передачу українській владі 17 підводних човнів, які перебували в Севастополі, але до практичної реалізації домовленості так і не дійшло.
Сприятливі умови для визволення з-під німецького арешту Чорноморського флоту склалися після того, як Берлін і Відень зазнали поразки у Першій світовій війні й 11 листопада 1918 року підписали капітуляцію. Того самого числа гетьман Павло Скоропадський заявив про свої права на флот, а 12-го призначив його командувачем контр-адмірала Клочковського.
Свої претензії на Чорноморський флот заявили також представники кримського уряду та білогвардійського командування. За таких умов німці вирішили не здавати кораблів нікому до прибуття в Чорне море флоту країн Антанти. Лише 24 листопада 1918 року, коли її судна пройшли протоки Босфор та Дарданелли і вже прямували до кримських берегів, німці нарешті пустили морських офіцерів, що перебували в Севастополі, на їхні старі кораблі. Того ж таки дня контр-адмірал Клочковський у змові з білогвардійським представником капітаном 1-го рангу Тихменєвим наказав підняти на всіх кораблях російський андріївський прапор.
Тим часом Україну охопило вогнище антигетьманського повстання, яке спалахнуло 15 листопада. Напередодні Павло Скоропадський оголосив універсал, яким повідомляв про можливість федералізації Української Держави з майбутньою оновленою білогвардійською Росією. Проти цього рішуче виступили колишні лідери Центральної Ради Володимир Винниченко та Симон Петлюра. На їхній бік перейшла частина військ, до яких невдовзі долучились озброєні селянські загони.
Аби зупинити вакханалію громадянської війни, наприкінці листопада 1918 року на Півдні України та в Криму висадились війська Антанти – французи й греки. Ці території опинилися під контролем Збройних сил Півдня Росії на чолі з генералом Дєнікіним. Бойові кораблі, які перебували в Севастополі та Одесі, привласнили представники Антанти. Затим кілька місяців поспіль їх поступово передавали «законній російській владі». Всі ці кораблі у жовтні – листопаді 1920-го брали участь у евакуації з Криму білогвардійської армії генерала Вранґєля, а потому були інтерновані у французькому порту Бізерта на території Тунісу.
Військово-морські установи УНР
В Україні в середині грудня 1918 року остаточно перемогли прихильники УНР. Гетьман Скоропадський змушений був від’їхати в еміграцію до Німеччини. Нова влада також планувала створення флоту. В уряді Української Народної Республіки було створено Міністерство морських справ, яке формально існувало до вересня 1919-го. Потім замість нього постала Військово-морська управа при Військовому міністерстві. Її розформували разом з усім апаратом уряду УНР у Польщі в червні 1924 року.
Діяльність міністерства, а потім управи була суто теоретична, бо на кінець 1918 року в розпорядженні уряду УНР фактично не залишалося жодного порту чи корабля. Все було захоплене військами Антанти. Лише в серпні 1919-го, у зв’язку з успішним наступом українських армій на Київ – Одесу, Військово-морська управа створила в Кам’янці-Подільському гардемаринську школу, а влітку 1920 року намагалася організувати Дніпровську річкову флотилію.
Військово-морськими інституціями УНР керували патріотичні морські офіцери. Так, першим морським міністром при Директорії був старший лейтенант флоту Михайло Білинський – дворянин, економіст за освітою, талановитий організатор і командир. У травні 1919 року, коли стало зрозуміло, що Чорноморського флоту не повернути, Білинський вдався до формування у складі Армії УНР дивізії морської піхоти. Було сформовано лише один полк та кадр другого. Але організована ним частина була однією з найкращих в Армії УНР, гідно показала себе в боях із більшовиками та білогвардійцями. У листопаді 1921-го Білинський узяв участь у Другому зимовому поході на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. У бою з радянською кіннотою під селом Малі Миньки 17 листопада Михайла Івановича було тяжко поранено. Не бажаючи потрапити до рук ворога, він покінчив життя самогубством.
Читайте також: Операція «Флот для України»
Інший керівник військово-морських установ УНР, генерал-хорунжий по адміралтейству Володимир Савченко-Більський також походив із дворянської родини. Все своє життя прослужив у Севастополі. У 1907 році став одним із засновників тамтешнього українського гуртка «Кобзар», а в 1917-му – української чорноморської громади. Саме Савченко-Більський першим почав українізацію на Чорноморському флоті. Він прожив довге життя і помер 88-річним в еміграції у Франції.
Згадаймо ще одного українського морського офіцера – беззмінного ад’ютанта всіх керівників військово-морських установ Святослава Шрамченка. Чимало представників родини Шрамченків служили на російському флоті. Сам Святослав закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, а коли почалася війна, пішов добровольцем на флот. Служив на кораблях на Балтійському та Чорному морях, у 1917 році закінчив гардемаринські класи й став офіцером. Потому повернувся в Україну, де відразу вступив до національних військово-морських сил. Після демобілізації Шрамченко мешкав у різних країнах світу. Помер і був похований 1958 року в Філадельфії (США). До останніх днів життя Святослав Шрамченко зберігав прапор та інші регалії військово-морських сил України.