Для металхедів усього світу харківський гурт Drudkh (у перекладі із санскриту «ліс») уже не перший рік є беззаперечним культом. Дев’ять повноформатних альбомів, виданих на престижних європейських лейблах (Supernal Music та Season of Mist), доводять, що цей статус є цілком виправданим. Їхній новий лонгплей (дев’ятий у дискографії колективу) під назвою «Вічний Оберт Колеса» став першим українським альбомом, детальний огляд якого розмістив на своїх сторінках навіть усуціль хіпстерський американський сайт Pitchfork. Ці промовисті факти свідчать про те, що Drudkh є явищем, яке не лише давно вийшло за межі субкультурної затребуваності, а й має особливе значення не тільки для black metal-сцени. Враховуючи, що це завжди був суто студійний проект, який ніколи не давав концертів, не лишається сумнівів у тому, що він є досі нерозкритим в Україні феноменом.
Читайте також: Сергій «Фома» Фоменко про музичний експорт та Україну як село імені Лукашенка
Звісно, слухачам зі стажем добре відомі такі фундаментальні за масштабом для української метал-сцени гурти, як Hate Forest і Astrofaes (знані водночас далеко за межами Харкова та України), учасники яких Роман Саєнко і Thurios утворили Drudkh 2002 року. Проте якщо раніше йшлося радше про визнання в андеграунді, то новий проект здобув успіх, попри свою послідовну політику ігнорування будь-якого піару (жодного офіційного сайта, фотосесій, концертів та інтерв’ю). Така стратегія видається слушною одразу з кількох поглядів : 1) є комфортною для музикантів, яких цікавить саме музика, а не навколомузичні деталі, що практично завжди забирають чимало часу й сил; 2) це логічно для black metal із його некомерційністю та скепсисом щодо сучасного суспільства; 3) відповідає принципу sapienti sat (розумному досить. – Ред.), особливо актуальному за теперішніх умов «інформаційного передозу».
Проте авторитет Drudkh ґрунтується не тільки на непублічності: ціла низка як концептуальних, так і суто стилістичних особливостей їхньої музики вказують на її унікальність, зокрема в українському контексті. Інакше кажучи, причини небезпідставності їхнього культового статусу – не лише в композиторському таланті, а й у глибокій закоріненості в культуру. Гурт демонструє виразно міфоязичницьке світобачення, проте не в текстуальних маніфестах і закликах, а в самому змісті й духові своєї музики. Оскільки це світогляд та естетика, pagan-складова відчутна в усіх альбомах харківського колективу, у чотирьох із них будучи магістральною: «Forgotten Legends» (2003), «Autumn Aurora» (2004), «Пісні Скорботи і Самітності» (2006), «Вічний Оберт Колеса» (2012).
СИМВОЛІЗМ ПРИРОДИ
Тематика часу та циклів природи є провідною для «Forgotten Legends» – альбому, присвяченому осені, що має розумітися не так буквально, як метафорично. Осінь як пора декадансу і смерті традиційно асоціюється з географічним Заходом, а в добовому циклі відповідно із заходом Сонця. Цю тематику акцентує і дизайн різних видань диска: сам він стилізований під давній календар – «річне колесо», у буклеті використано фотографії і картини осінньої природи в промінні сонця, що сідає. Промовистою є назва першої композиції – «False Dawn», що натякає на антимодерний, антиурбаністичний меседж усього альбому, в песимістичному настрої якого можна вбачати не тільки передчуття кінця, а й пряму вказівку на те, що світанок сучасної епохи, яка відкинула традиційні цінності, насправді є сутінками. Як бачимо з подальших релізів, саме цей філософський лейтмотив є центральним для всього доробку Drudkh.
Читайте також: Рок-екзистенція
Символізм осені та колеса часу – основа образності другого альбому «Autumn Aurora», на що вказують як «осінні» назви його треків, так і візуальне оформлення. Фінальна композиція «First Snow» сприймається як символічна межа між старим і новим станом світу, за якою не буває шляху назад. Проте в цьому немає жодного застереження – у міфопоетиці Drudkh дуже важливе значення відведено долі (лат. fatum) як об’єктивно непереборній силі.
Цим самим фаталістичним настроєм живиться й унікальний у контексті стилю гурту, повністю інструментальний, акустично-фолковий альбом «Пісні Скорботи і Самітності», шикарно оформлений макабричними картинами, що відсилають нас до сюжетів українських народних легенд, дум та казок. Меланхолійність і споглядальність тут домінують, а значна кількість рефренів не викликає враження надмірної монотонності. Усе це разом із розсипаним там і там звуками природи створює неповторну атмосферу, тому, попри нетипове для Drudkh акустичне звучання, цю платівку некоректно було б називати експериментом.
У такому контексті найсвіжіший, цьогорічний альбом «Вічний Оберт Колеса» є не лише простим «маневром» до тематичних джерел Drudkh, а й значно масштабнішою інтерпретацією «циклічної» теми. Якщо центральними образами розглянутих тут альбомів були осінь і сутінки, то у цій роботі ми маємо цілість з усіх чотирьох пір року, які водночас є і архетипами, і хронотопом цієї міфопоетики. Відсутність пауз між треками нагадує про вічний процес змін і перетворень у природі, а експресивна манера вокалу – про ту свіжість вражень, яку несе нам настання кожної нової весни, літа, осені та зими. Уже хоча б через ці особливості нова платівка не стала «повторенням пройденого».
БУНТІВНА ПОЕЗІЯ
Другий, не менш важливий пласт творчості харків’ян – альбоми, створені на основі текстів видатних українських поетів: «Лебединий Шлях» (2005), «Кров у наших криницях» (2006), «Відчуженість» (2007), «Microcosmos» (2009), «Пригорща Зірок» (2010).
Читайте також Даніель Максимен: «Резюме поетичної творчості – слово «свобода», написане на стіні диктатури»
«Лебединий Шлях» привертає увагу не лише тим, що є першим зверненням Drudkh до української поезії, а й тим, що його лірика практично цілковито ґрунтується на знаменитій поемі «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Крім того, останнім треком цього диска є автентична «Дума про руйнування Січі», виконана бандуристом, а не гуртом. Завдяки поєднанню з бунтівною поезією Великого Кобзаря в альбомі співіснують історіософський та метафізичний виміри: криваві картини насильства, змальовані в поемі, подібні за своєю тональністю до найкращих зразків міфологічного епосу про «останні часи». Попри всю гіркоту і вкрай агресивне звучання, «Лебединий Шлях» є романтичним альбомом.
Треки диска «Кров у наших криницях» натхненні поезією не лише Шевченка, а й Ліни Костенко, Олександра Олеся та Юрія Клена. У буклеті до нього цитується вірш Василя Симоненка, остання, інструментальна композиція має назву «Українська Повстанська Армія», а сам альбом присвячений пам’яті лідера українських націоналістів Степана Бандери. Саме після цього релізу деякі поверхові та політично стурбовані особи стали безпідставно «шити» гурту ярлик націонал-соціалістичного black metal, у результаті чого Drudkh випустив окрему коротку заяву, у якій наголосив на тому, що перебуває поза політикою як такою. «Кров у наших криницях» – надзвичайно багатий в образно-тематичному плані диск, що відкривається треком-прелюдією «Навь», який є фрагментом саундтреку до фільму Олеся Саніна «Мамай».
«Відчуженість» – досить короткий за тривалістю, проте надзвичайно сильний альбом на основі поезій Олега Ольжича 1930-х років, у яких своєрідно відобразився дух визвольної діяльності ОУН. Життя і смерть у боротьбі – так можна коротко сформулювати сюжетну лінію платівки.
«Microcosmos» уже самою своєю назвою виразно натякає нам, що тематика часу і циклічної мінливості виявів буття тут побачена з персонального, саморефлексивного погляду. Одна з двох головних ідей диска – невідворотний занепад усього сущого в круговерті днів і водночас приреченість живого на нескінченне переродження.
Останній на сьогодні альбом Drudkh, що звертається до спадщини українських поетів (цього разу маловідомих сучасним читачам Олекси Стефановича та Святослава Гординського), – «Пригорща Зірок». Поезії, написані в інтервалі 1923–1943 років, попри «подвійне» авторство, становлять цілісну ідейно-тематичну основу цього диска, яка метафорично занурює нас в атмосферу буремного українського XX століття з його відчайдушною, непримиренною боротьбою, де немає місця романтичним сумнівам. «Пригорща Зірок» також є знаковою платівкою для Drudkh у сенсі розвитку стилю музики гурту – саме тут уперше виразно чуємо експерименти із shoegaze/post-black metal, які, попри шикарне втілення та відповідність концепції альбому, неоднозначно сприйняли давні фани колективу.
У контексті стилю Drudkh доречно говорити не так про еволюцію, як про свідомий добір командою відповідних концепції виражальних засобів. Звертання до текстів видатних українських поетів, глибока міфологічна та філософська основа музики, бездоганний дизайн альбомів, у якому використовуються як фото української природи, так і картини художників минулого, – усе це дає нам підстави вважати Drudkh не просто талановитим гуртом, а найкращим зразком українського екстремального металу, значення якого тільки зростатиме.
Читайте також: Діти підземелля