Збалансоване державне регулювання ключових галузей у сучасному світі є необхідною умовою захисту національного бізнесу та розвитку економіки, створення сприятливих умов для реалізації приватної підприємницької ініціативи за одночасного обмеження апетитів та зловживань окремих гравців, коли їхні дії суперечать інтересам країни.
Україна потребує сьогодні власного дирижизму — ефективного державного регулювання ключових сфер, що поклало б край спіралі деградації, до якої її дедалі більше штовхає небезпечна суміш олігархічного лобізму та соціал-популізму. Напрацьоване за останні десятиліття державне регулювання, попри позірно інші завдання, усі ці роки насправді було лише засобом обмеження конкуренції та вилучення економічних ресурсів на користь олігархату через монопольні та корупційні інструменти.
Причому нині спостерігається тенденція до поглиблення проблеми. Завершуючи витискання соків із таких базових секторів української економіки, як гірничодобувна промисловість, електроенергетика, металургія, хімія, важке машинобудування, зерново-олійна галузь сільського господарства, олігархи активно придивляються до нових «жертв» для «освоєння» у межах характерної для них привласнювальної моделі господарювання. Ними ось-ось можуть стати ті сектори, у яких переважав малий та середній бізнес через менші масштаби та привабливість. Це легка, деревообробна, меблева та харчова промисловість, неолігархічний агробізнес. У зоні ризику також сектори, що досі перебували в комунальній або державній власності, як-от медицина, житлово-комунальне господарство, частина електроенергетики та газовидобутку, військово-промислового комплексу тощо.
Читайте також: Державне регулювання: збитий приціл
Якщо олігархат перетравить і ці галузі, знищивши там залишки конкуренції та паростки неолігархічного національного бізнесу, втратиться чи не остання можливість для неолігархічного розвитку України разом із залишками економічної конкуренції в країні. І навпаки, якщо репрезентовані здебільшого малим і середнім бізнесом, а також усе ще переважно комунальні та державні галузі економіки уникнуть олігархізації, вони можуть стати основою тієї здорової соціальної тканини національного бізнесу та нової української економіки, що є альтернативою привласнювальній корупційно-олігархічній моделі. А успіх малого та середнього бізнесу в цих секторах буде відправною точкою для стрімкого розвитку України загалом.
У таких умовах украй важливим є належне державне регулювання, спрямоване на ліквідацію монополій, усебічне сприяння створенню нового й розвитку наявного малого та середнього бізнесу, підтримку на старті, навчання та перекваліфікацію громадян, готових узяти активну участь в економічному ривку. Дані багаторічних соціальних моніторингів Інституту соціології НАНУ свідчать, що частка громадян, для яких була дуже важливою можливість підприємницької ініціативи, залишається надзвичайно високою. У 2016-му вона перевищила 63% проти 46,3% у 2006-му. Проте цей потенціал не реалізується в умовах тотальної монополізації економіки і, як наслідок, несправедливого й економічно неефективного розподілу національного багатства та інвестиційного ресурсу.
Знищити монополії
Тому головним завданням державного регулювання на першому етапі є заходи, спрямовані на якнайшвидшу демонополізацію економіки. Для цього потрібна обов’язкова ідентифікація кінцевих власників — фізичних осіб у всіх компаніях. А інакше їхня діяльність має припинятися протягом місяця. Необхідно сформувати реєстр монополістів із фактичними кінцевими бенефіціарами, а не формальними юридичними особами, як це є сьогодні. Далі визначити реальний рівень монополізації того чи іншого ринку в загальнонаціональному/регіональному/місцевому масштабі. Наступний крок — примусовий поділ та продаж (або націоналізація) активів монополістів, щоб жоден приватний власник не контролював більш як 20–25% обсягів продажу певної продукції в масштабах країни чи окремої її частини. Виняток можуть становити лише нові виробництва протягом п’яти років від часу їх появи за умови, що вони не вчиняють дискримінаційних дій, які перешкоджають появі конкурентів.
Природні монополії, які не можуть бути розділені з об’єктивних причин, мають перебувати виключно в держвласності, адже, попри всі недоліки державного менеджменту, як показує досвід останніх десятиліть, контролювати й коригувати дії державних монополій із погляду суспільних інтересів усе ж таки значно простіше, ніж приватних. При цьому в держвласності мають залишитися тільки базові активи природних монополій (газогони, водопроводи, залізничні колії, лінії електропередач тощо). А сама діяльність у відповідних сферах повинна бути максимально демонополізована через забезпечення рівного доступу до використання відповідної базової інфраструктури приватних операторів.
Якнайшвидший перехід до ринкового формування цін на всі енергоносії та житлово-комунальні послуги за одночасного усунення монопольного диктату окремих гравців — єдиний спосіб покласти край не лише політизації цієї теми, а й періодичному соціальному резонансу у зв’язку з невідворотним коригуванням цін у бік збільшення. Такий крок також допоможе зробити згадані сфери повноцінними галузями економіки, створити передумови для конкуренції в них національного малого та середнього бізнесу.
Читайте також: Сага про 3%. Яким темпом може зростати українська економіка
Окрім широкого поля для формування численного національного бізнесу запровадження ринкових і конкурентних умов роботи в цих сферах лишається єдиною можливістю уникнути колапсу в житлово-комунальному господарстві, підвищити якість послуг, подолати хронічну енергетичну залежність, нераціональне споживання енергоресурсів, а також поліпшити реалізацію внутрішнього потенціалу їх отримання та диверсифікації. Водночас завданням державного регулювання сектору є не допустити створення місцевих монополій, які на рівні тих чи інших населених пунктів або регіонів диктуватимуть свої умови споживачам.
Кредити та комунікації
Ключову роль у системі державного регулювання економіки має відігравати перетворення банківсько-фінансового сектору на інструмент стимулювання появи національного неолігархічного бізнесу, динамічного нарощування ним виробництва та експорту товарів і послуг. Банківська система повинна насамперед мотивувати громадян і бізнес на примноження заощаджень, відповідально ставитися до їх інвестування та використовувати на розвиток, а не споживання. Важливо, щоб державні банки надавали доступні кредити насамперед тим малим і середнім підприємствам, які експортують свої товари або принаймні розширюють своє виробництво. Лише за таких умов можна розраховувати на стрімкий економічний розвиток країни навіть на тлі нормальних для капіталістичної економіки банкрутств значної частини підприємців, які виявляться менш успішними.
Від наявності потужної національної банківської системи, здатної виконувати такі завдання, залежить не лише перспектива розвитку економіки, а й здатність провадити самостійну економічну політику в національних інтересах. Натомість у разі встановлення іноземного контролю над банківською системою такі можливості різко звужуються. На сьогодні частка банків з іноземним капіталом в Україні значно менша, ніж у більшості постсоціалістичних країн ЄС, і суттєво поступається частці держбанків. Однак підтримані урядом рік тому «Засади стратегічного реформування державного банківського сектору», які підготувало Міністерство фінансів спільно з міжнародними фінансовими інституціями, мають остаточно ліквідувати ці відмінності української банківської системи від реалій центральноєвропейських країн. Зокрема, стратегія зорієнтована на більш як двократне зменшення присутності держави в банківському секторі (з 55% нині до 24% уже 2022 року) через повний або частковий продаж державних банків насамперед іноземним фінустановам.
Читайте також: МВФ погіршує прогнози через Brexit та Китай, а у Давосі оцінюють ризики
Зовнішні ресурси незалежно від того, йдеться про кредити, інвестиції чи безоплатну допомогу, мають залучатися тільки за умови, що використовуватимуться вони відповідно до внутрішніх пріоритетів фінансування і щодо цих коштів не буде вимог, які змушуватимуть коригувати національну економічну політику. У жодному разі не можна допускати, щоб отримувані ззовні ресурси спрямовувалися на споживання. Кредити, які надають міжнародні фінансові інституції, мають отримувати державні гарантії, тільки якщо використовуються на інфраструктурні пріоритети, які відповідають насамперед інтересам національного бізнесу. Зовнішні інвестиції через систему чітких стимулів та обмежень необхідно спрямовувати у сфери, які з тих чи інших причин не можуть розвиватися на належному рівні лише завдяки ресурсам національного бізнесу. Доступ до вітчизняного внутрішнього ринку для іноземних постачальників має супроводжуватися взаємним відкриттям ринку для українських готових товарів і водночас не становити загрози для існування тієї чи іншої української галузі економіки.
Не менш важливим напрямом державного регулювання є створення умов для переформатування транспортної системи країни з постколоніальної в національно орієнтовану. Неприпустимою є ситуація, коли система транспортних комунікацій у країні розвиватиметься за колоніальним типом із пріоритетом кількох потужних транскордонних, транзитних коридорів за одночасного занепаду й без того слабкої мережі внутрішнього сполучення. Важливо зміцнювати зв’язки між різними частинами країни, а також збільшувати інтенсивність руху людей і товарів між віддаленими районами та центром країни. Адже історія знає достатньо прикладів, коли розгалужена мережа якісних шляхів забезпечувала на тривалий час єдність та інтеграцію навіть дуже неоднорідних державних утворень. І навпаки, брак нормальних комунікацій зруйнував не одне державне утворення, різні частини якого розвивалися як напівізольовані, відчужені між собою закутки імперій, часто навіть із не надто великими територіями. Не можна допускати ситуації, коли з різних частин нібито єдиної країни легше й простіше дістатися за кордон самому та вивезти чи ввезти якийсь товар, ніж зробити те саме з певного її куточка до центрів або транспортних вузлів.
Стара політика «знімання вершків» у транспортній галузі підконтрольними олігархами чи топ-чиновниками приватних компаній без будь-яких інвестицій у довгостроковий розвиток комунікацій і перекладання цього завдання на традиційно дефіцитний бюджет залишається однією з основних причин того, що надприбутки офшорних прокладок переважно олігархічного бізнесу зростали прямо пропорційно деградації автошляхів та залізниці. Потрібна радикальна зміна підходів. Оператори комерційних перевезень мають активніше долучатися до фінансування транспортної інфраструктури. Її розвиток тісно пов’язаний із розбудовою нових національних виробництв та інших бізнесів у суміжних сферах. А збільшення інвестицій, своєю чергою, здатне створити потужний внутрішній попит на матеріали й техніку для цього. Завданням державного регулювання тут є запровадження дієвих правил та механізмів контролю за їх дотриманням, які поклали б край ситуації, коли левова частка інвестицій в інфраструктуру втікає з країни внаслідок закупівлі імпортних товарів і послуг. Навіть якщо залучення іноземних технологій необхідне, воно все ж таки має відбуватися через кооперацію з українським бізнесом.
Читайте також: 2019-ий: слалом по ризиках
Галузеві пріоритети
Ключовим завданням державного регулювання також є сприяння оптимальній галузевій селекції в економіці. Пріоритетні галузі, які з об’єктивних причин мають більші шанси на розвиток і водночас здатні забезпечити економіці України вищу додану вартість та більше ефективних робочих місць, держава повинна підтримувати через цільові програми та підготовку кваліфікованих працівників. Оскільки потіснити інші країни в сегментах, де ринок давно поділений і лідери вже визначилися, значно складніше, в інноваційному виробництві з високою доданою вартістю важливо підтримувати національний бізнес, орієнтуватися на ті ніші світового ринку, які лише формуються, і зростати разом із ними.
В Україні має стати вигідно, попри ризики, запроваджувати найрізноманітніші інноваційні розробки. В ІТ важливо сприяти розвитку галузей, орієнтованих на продукування розробок для інших секторів економіки з високим потенціалом зростання в нашій країні: АПК, ОПК, енергозбереження тощо. Такий симбіоз здатний збільшити додану вартість українських програмістів і сприяти переходу вітчизняного ІТ-сектору від аутсорсингу для іноземних компаній до випуску готового продукту в Україні як для внутрішніх потреб, так і для експорту.
При цьому не можна допускати перетворення політики плекання національного бізнесу на захист його від конкуренції, створення для нього «теплої ванни». Вона має стати лише інкубатором, покликаним виростити численний і потужний національний бізнес в умовах максимально суворої внутрішньої конкуренції між якомога більшою кількістю гравців. Усі учасники цього процесу від початку мають орієнтуватися на вихід на глобальні ринки й агресивну зовнішню економічну експансію.