Чому в комерційних, ринкових видах діяльності приватні компанії мають переваги над державними? Академік Микола Амосов казав: «Приватна власність є природною для людини». До відкриття приватних підприємств не треба нікого вмовляти та змушувати. На відміну від них для створення державних корпорацій потрібні спеціальні зусилля органів влади. Однак чиновники і керівники навіть із найкращими ідеями й прагненнями не мають права на підприємницький прибуток і лише собі на догоду використовують майно державних комплексів. Фактично держгосподарства є неприродною формою економічної діяльності (див. Тиждень, № 37/2012).
Натомість приватне право дає найбільший діапазон господарських повноважень власника і найширші права на майно та прибуток кампаній. Тому власники останніх іноді беззастережно із захватом поринають у приватний бізнес. Три ключові ознаки приватного підприємництва: право власності на прибуток; безумовне прагнення до отримання прибутку; свобода діяльності, результатом якої є прибуток. Завдяки таким цільовим установкам приватний бізнес намагається мобілізувати всі можливості ефективності, розраховує лише на власні сили і вірить, що ніхто не завадить йому досягти мети. Індивідуальною метою є отримання максимальних прибутків, що збільшує вартість вкладеного капіталу. Боротьба за них потребує перемог у ринковій конкуренції, що є реальними лише завдяки пропозиції найкращих товарів, випущених із найменшими витратами. Оскільки в ідеалі так мають діяти усі виробники, економіка загалом починає продукувати найякісніші товари, використовуючи мінімум ресурсів. З цього випливає, що реальне приватне підприємництво стає можливим лише в умовах вільної ринкової економіки за невтручання державних органів у ситуацію на ринках та організацію виробництва. За централізованого планування підприємництво неможливе і приватні фірми функціонувати не здатні.
Читайте також: Український бізнес – афера століття. Держкорпорації як годівниці влади
Тож в умовах соціалізму приватний бізнес не міг існувати і фактично не існував. Принаймні на рівні легальної економіки. Наявність дрібних приватних власників за тих часів у сільському господарстві, сфері надання побутових послуг, випуску сувенірної продукції, виробництві харчів і торгівлі ними та деяких інших ще не означала приватного підприємництва. Не було жодних виявів свободи діяльності: адміністративне ціноутворення, лімітоване кредитування, продаж тільки централізовано замовленої продукції та інші адміністративні обмеження винищували елементарну економічну свободу та можливості підприємництва. Не було й бажання одержати легальний прибуток, оскільки тоді підприємство було змушене планово знижувати ціни, збільшувати відрахування до бюджету, виробництво зазнавало інших утисків з боку держави.
Коли за формально ринкової системи відбувається, як в умовах сьогоднішньої України, звуження або пригнічення свободи підприємництва й права приватної власності, то останнє перетворюється на неповноцінне, ефемерне, яке не спроможне задовольнити прагнення до прибутковості. Якщо бізнесмен змушений ділити права розпорядження майном з органами влади, виконує їхні команди і приймає обмеження, то втрачає потенційні вигоди і право на підприємництво, а власність і бізнес стають псевдоприватними. Якщо підприємець не має змоги отримувати прибуток і розпоряджатися ним, то право власності відсутнє і ніщо не зупинить його відмовитися від розвитку бізнесу, згорнути інвестиції і перевести капітал в інші галузі чи країни.
Ще один сьогоднішній феномен псевдоприватної власності – володіння селянами ділянками, отриманими внаслідок так званого розпаювання земель колгоспів. Їхні власники не мають можливостей їх продуктивного використання й розпорядження: створення на їхній основі індивідуальних аграрних господарств, одержання позичок, купівлі техніки, добрив, пального, посівних матеріалів, вільного продажу виробленої продукції тощо. Паї не забезпечують прибутку, бракує й свободи землекористування, яка гарантувала б аграрний підприємницький прибуток. Тому його немає. Фактично в цьому випадку права приватної власності відсутні. Хоча землі належать приватним особам. То радше володіння землею як майном, а не приватна власність. Передусім у селян як власників не утворюється земельна рента, її захопили аграрні гіпертрейдери та інші великі посередники. Причина – брак конкурентного землеробства, у більшості селян фактично відібрали право на продаж продукції, вирощеної на їхній землі, оскільки паї вони віддали в оренду практично безплатно. Держава нічого не зробила, щоб захистити і реалізувати їхні права. Нічого не зміниться й після надання землевласникам прав на продаж ділянок сільськогосподарського призначення, які виникнуть після скасування відповідного законодавчого мораторію і початку функціонування «ринку» землі, про що нині точиться політична полеміка. Право власності не виникне. Селяни лише дістануть право на реалізацію своєї ділянки. Й увесь цей план має на меті тільки концентрацію прав власності на землю (її приховане корупційне скуповування) в руках великого капіталу. Останній, зрозуміло, націлений на відсоток, отримання ренти, у цьому випадку земельної, та монополістичних надприбутків, що виникають після захоплення аграрно-сировинних ринків.
Читайте також: Український бізнес – афера століття. Підприємницькі прибутки як суспільне благо
Вкотре українське селянство буде обдурене владою. Сільськогосподарське підприємництво (за деякими ознаками до нього можна зарахувати фермерство та присадибні господарства), яке в дійсності ще не розгорнулося, може бути втрачене назавжди. А відтак наші міста не отримають якісної та дешевої вітчизняної сільськогосподарської продукції. Отже, аграрний бізнес у глухому куті. І вивести його звідти можна, лише побудувавши систему сільськогосподарського підприємництва з відповідними ринковими умовами (про це в одній із наступних статей циклу «Український бізнес – афера століття». – Ред.).
У діях правлячого політичного класу простежується цілеспрямоване намагання не допустити становлення реального вільного підприємництва. Відбуваються офіційний і неофіційний контроль за ринками та їх монополізація, безкінечні перевірки діяльності, зупинки роботи, арешти рахунків і матеріальних активів, інші способи дискримінації компаній, не пов’язаних «діловими» відносинами з владою. Державні органи адміністративно встановлюють ціни, податківці та митники пригнічують бізнес, а заснування, легалізацію та реорганізацію приватних підприємств регулюють правила, що нагадують комендантські. Натомість, наприклад, у США в більшості штатів для початку приватної діяльності достатньо відкрити рахунок у банку й подати до останнього заяву про заснування підприємства. Решту – інформування влади, легалізацію прав тощо – зробить банківська установа. Схожа процедура й під час його закриття. Жодного втручання податкової чи іншої служби не відбувається. Контрольні перевірки фірм заборонені законом. В Україні ж право їх проводити мають близько 89 органів та організацій, з них 62 наділені повноваженнями зупиняти і закривати виробництва.
Для незалежних бізнесменів недоступні кредити, перед ними вибудувані численні бар’єри на шляху до інвалюти та зовнішньоекономічної діяльності. І це тільки вершина айсберга приписів, заборон, вказівок, ліцензій, реєстрацій, ручних перерозподілів фінансів, перевірок і захоплень бізнесу, конфіскацій майна, перепон та придушень приватної ініціативи. Влада переслідує (порушує кримінальні справи, запроторює за ґрати тощо) активістів боротьби за права підприємців. Вочевидь, не варто за таких обставин очікувати розширення в Україні сфери приватного бізнесу, а відтак збільшення прибутків, інвестицій, високої економічної динаміки.
Те, що керівництво намагається неформально підпорядкувати собі приватний сектор країни, запроваджуючи правила незаконного розпорядження майном і правами незалежних підприємців з боку фіскальних і слідчо-міліцейських органів, має лише один фінал: ліквідація цього сектору і глибоку соціально-економічну депресію.
Звісно, визначаючи приватну економіку як найбільш продуктивну і динамічну, не можна ідеалізувати всі форми приватного господарювання. Серед них є й такі, що взагалі не використовують або використовують обмежене коло чинників господарської ефективності. Не кожна приватна фірма є підприємницькою по-суті й прагне до рівної конкурентної боротьби за прибутки, крокуючи шляхом досягнення максимальної саме підприємницької прибутковості. З погляду мотивації приватних компаній, методів досягнення прибутковості, позитивних і негативних впливів на національну економіку їх можна розподілити на кілька груп. Вони якісно принципово різні й мають суттєві відмінності функціонування: малі та середні приватні фірми, великі одногалузеві корпорації, олігархічні багатогалузеві холдинги та транснаціональні корпорації.
продовженя циклу читайте в номері №40 "Українського тижня"