Наскільки істотним мистецьким явищем є український балет? Чи є в ньому постаті міжнародного масштабу? Чи мали вони вплив на світову історію розвитку цього жанру? Відповіді на ці запитання знають здебільшого вузькі фахівці, а загал переважно досі перебуває в полоні уявлень про «найпередовіший і найпрогресивніший у світі»… А в українців — от хіба танцювальні вставки в побутових виставах… поки нам не принесли високу хореографічну культуру…
Київські адреси нового балету
Звернімо увагу на кілька знакових імен і почнімо просто з того самого «найпрогресивнішого» — з трупи модерного балету «Ballets russes» Сергія Дягілєва, з якою європейці ознайомилися від 1909 року на «російських сезонах» у Парижі й Лондоні.
Моріс Равель, Броніслава і Вацлав Ніжинські
Незрівнянними зірками цієї трупи були Вацлав і Броніслава Ніжинські, народжені в Мінську в польській родині професійних танцівників. Їхні батьки мали свою трупу, тато вважався одним з найкращих постановників і виконавців українських народних танців. «Навесні 1894 року батько почав розучувати з хлопчиками український гопак. Вони займалися в найбільшій кімнаті нашої київської квартири», — згадувала Броніслава. Діти навчалися казенним коштом у Петербурзькому імператорському театральному училищі в класі видатного італійського танцівника-віртуоза Енріко Чекетті. Після року навчання Броніслава разом зі старшим братом увійшли до складу трупи Сергія Дягілєва й розпочали виступи в усьому її новому експериментальному репертуарі в Парижі. А вже в 1914–1915 роках вони були відповідно примою-балериною і головним балетмейстером Київського міського театру. 1914 року знайомляться з Ігорем Стравинським. Він прибув до Києва побачитися з батьками, які жили у власному будинку по вулиці Анненській, 27 (тепер Лютеранська), та зібрати музичний матеріал для майбутнього твору — хореографічних сценок «Весіллячко» (пісні й описи старовинного весільного обряду).
Броніслава Ніжинська
Вацлав Ніжинський — натоді вже легендарний танцівник, хореограф, один з провідних артистів балету — продовжив співпрацю з Сергієм Дягілєвим. Броніслава разом з першим чоловіком, балетмейстером Олександром Кочетовським, залишилася в Києві, була примою міського театру, працювала в Київській консерваторії, у драматичній студії Єврейського культурного центру, у Молодому театрі, заснованому Лесем Курбасом, а пізніше в Українській школі драми. Її також запросили читати лекції з руху для митців, архітекторів, художників-графіків, скульпторів.
Броніслава Ніжинська
Танцівниця-новаторка створила в Києві свою «Школу руху» («Ecole de Mouvement»), де розробила новий, конструктивістський напрям у модерн-балеті. Броніслава Ніжинська стверджувала: «Відкриваючи в Києві власну школу в лютому 1919 року, я зібрала групу обдарованих, культурних, добре освічених молодих людей. Всі вони закінчили гімназії, багато серйозно займалися музикою або образотворчим мистецтвом. Ні у кого не було підготовки у сфері балетної техніки, мені легко було з ними працювати і навчити їх основ танцю. Вони були віддані танцю і мистецтву». До програми її школи ввійшли класичні й характерні танці, пластика, грим, мімодрама, евритміка (ритмічна гімнастика) за швейцарською системою Еміля Жак-Далькроза, носіння костюма, фехтування, історія культури, історія танців. Школа відкрилася на Ярославовому валу й готувала кадри для трупи Міського театру та майбутніх постановок у… тих самих «російських сезонах». Заняття відбувалися в будинку по вулиці Фундуклеївській (Володимирській), 21, де розташувалася й «Центростудія».
Саме в Києві теоретик балету Броніслава Ніжинська систематизувала й закінчила трактат «Про рух і Школу рухів», де обґрунтувала свій новаторський підхід до постановки танців і танцювальних вистав. Тісно співпрацювала з «Молодим театром» і його керівником Лесем Курбасом, художником, кубофутуристом Вадимом Меллером та авангардною маляркою Олександрою Екстер, товаришкою Пабло Пікассо та Гійома Аполлінера. Олена Кривинська, балерина, а згодом хореограф театру «Березіль» також була ученицею «Школи руху». Її випускниками були соліст балетної трупи Львівського оперного театру, співзасновник хореографічної студії при Інституті народної творчості, педагог, заслужений артист України Олег Сталінський, а також Ганна Воробйова, Євген Лапицький та інші.
Сергій Лифар та його батьки
Одним з київських учнів Броніслави Ніжинської став Сергій Лифар (Serge Lifar) — майбутній прем’єр антрепризи Сергія Дягілєва. Навчався в Броніслави Ніжинської в експериментальній театр-студії «Центростудія», 11 березня 1921 року перейменованій у Всеукраїнську державну студію з правами вищої художньої школи. Тут ставили сценічні композиції на вірші Павла Тичини, Василя Еллана-Блакитного, Михайла Семенка (щоб за радянської влади зберегти приватну балетну студію, Броніслава Ніжинська давала безплатні уроки для пролетаріату).
1921 року вона разом з другим чоловіком, Миколою Сингаївським та дітьми залишила знівечений більшовиками й громадянською війною Київ і полетіла до Відня до старшого брата Вацлава, натоді вже замкненого в божевільні. 15 років була основним хореографом трупи Сергія Дягілєва, ставила балети в театрі «Колон» в Буенос-Айресі, танцювала в Парижі й працювала в Голівуді. Її пошук лексики руху, хореографічної пластики, що промовляє до глядача, ― усе це вплинуло на мистецтво: Коко Шанель і Пікассо теж шукали це в одязі, дизайні. Пікассо створював куліси для балету Ніжинської, вони були основною декорацією, яка доповнювалася сценографією.
Серж Лифар на чолі балетної трупи французької національної Опери
Її учень киянин Сергій Лифар — геній танцю, хореограф, реформатор балету — людина з дуже непростою долею. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». Його батько був хазяйновитим землевласником, родом із села Велика Мотовилівка Васильківського повіту Київської губернії, який доробився також до п’ятиповерхового будинку в Києві по вулиці Ірининській, 3-а. Родина пережила розкуркулення, реквізування майна, політичні переслідування.
Після навчання й виступів з трупою Сергія Дягілєва проявив себе не лише видатним артистом балету, а й реформатором танцю, танцювальної техніки. 1929-го — 24-річним — очолив балетну трупу французької національної опери, яка стала одним із провідних танцювальних колективів світу. Після завершення кар’єри танцівника він став засновником Академії танцю при «Гранд-Опері», а також ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, налагодив взаємини з найвідомішими тогочасними митцями — Пабло Пікассо, Полем Валері, Жаном Кокто й багатьма іншими. Під час вручення ордена Почесного легіону президент Шарль де Ґолль запропонував Лифарю стати громадянином Французької Республіки (танцівник доти жив без громадянства), а той подякував і сказав: «Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Нині в Україні проводиться Міжнародний конкурс артистів балету та хореографів імені Сержа Лифаря, а його ім’я надали коледжу хореографічного мистецтва «Київська муніципальна академія танцю імені Сержа Лифаря».
Іда Рубінштейн — головна балетмейстерка «Нью-Йорк сіті балету» з Харкова
Далеко не всім відомо, що шедевр Моріса Равеля «Болеро» народився на замовлення танцівниці з Харкова. Іда Рубінштейн народилася тут у дуже заможній родині ортодоксальних євреїв. Дід заснував відомий банкірський будинок «Роман Рубінштейн та сини» і був почесним громадянином міста. Рубінштейни володіли банками, пивоварнями й цукровими заводами, були меценатами. Майбутня зірка здобула елітну освіту в Петербурзі, і коли повідомила родину про рішення обрати балетну сцену — це викликало протест і сум’яття. У 1909–1911 роках танцювала в «Ballets russes» Сергія Дягілєва, дебютувавши разом з уродженцем Києва Вацлавом Ніжинським в балеті «Шахерезада». 1928 року артистка організувала власну трупу, до якої увійшли художник Олександр Бенуа, танцівник Леонід Мясін, балетмейстерка Броніслава Ніжинська. Найяскравішим з останніх виступів Іди Рубінштейн було соло в «Болеро» на музику Моріса Равеля. Під час Другої світової війни, коли німецькі нацисти зайняли Париж, Іда Рубінштейн перебралася до Лондона й, не шкодуючи сил і грошей, працювала в шпиталі, виходжуючи поранених.
Зіркою світового масштабу впевнено можна назвати й Валентину Переяславець — балерину, хореографа й педагога. Уродженка Ялти, вона здобувала освіту в Києві, де її батько працював суфлером і танцівником Театру Миколи Садовського, удосконалювалася в балетній школі Большого театру в Москві. Працювала солісткою балету Харківського й Київського театрів, 1935 року виступала в Баку та Свердловську. Стажувалася в школі Державного театру опери і балету в Лєнінграді (1936–1938, керівник — Агріппіна Ваганова). Від 1939 року — прима-балерина Львівського оперного театру у співпраці з Євгеном Вігільовим та Миколою Трегубовим. У рецензії тих років читаємо: «Львівський Оперний Театр може бути гордий своїм балетом. Таких знаменитих танцюристів, як прима-балерина В. Переяславець чи балетмейстер М. Трегубів, чи й інші, позавидувати йому може не один великий європейський театр».
На еміграції в Німеччині в таборі депортованих українців (1944) вела власну балетну школу, від 1949 року в Нью-Йорку викладала в балетній студії Тетяни Семенової в Карнегі-хол. Від 1951 року — викладачка в школі Американського балетного театру, головна балетмейстерка-репетиторка «Нью-Йорк сіті балету», керувала тренінгами й курсами для видатних балерин різних балетних труп і солісток «Королівського балету» у Великій Британії, серед її учнів — Марго Фонтейн, Фред Герко, Михайло Баришников і Рудольф Нурієв. В одному з інтерв’ю вона підкреслила, що, попри ці престижні заняття, завжди двічі на тиждень їздила в Даунтаун навчати «своїх українських дітей».
Валентина Переяславець з її учнем Рудольфом Нурієвим
Танцівники заклали нові напрями й стилі в модерній хореографії та назавжди змінили її історію, танцювали на найпрестижніших сценах світу, викладали в провідних осередках мистецтва танцю, заснували власні школи, спонукали появу музичних шедеврів, митці, з якими співпрацювали славетні художники, композитори, поети, імпресаріо. Та в умовах еміграції та бездержавності походження, їхня батьківська земля завжди залишалася в тіні від світової спільноти, а з плином часу — і від власних земляків. Час їхнім іменам посісти належне місце в історії хореографічного мистецтва України.