Історії, з котрих сплетено роман Софії Майданської «Сподіваюся на Тебе», формально розпочинаються в часи радянської експансії на Буковині, а закінчуються сьогоденням. Копає ж авторка набагато глибше, вводячи до тексту родинні байки головних героїв аж до сьомого коліна, дрібні деталі їх буднів, спогади дитинства, вставки записок реальної особи. Тобто все, що допомагає перетворити просто роман на книгу з відчутним філософським підтекстом, заснованим на винесеній у назву біблійній алюзії. Без цих мемуарних арабесок сюжет зводиться до схеми: він і вона, перші почуття, розлука на кілька десятиріч, раптова зустріч, реалізоване кохання, дивний фінал. А з ними книга отримує ту багатоплановість, якої від цього «кістяка» годі було чекати.
І все б гаразд, аби не мова роману. «Та попри несвідоме, норовливе буяння простодушної волі до життя, тут, незалежно від строкатості дитячих бажань, проникаючи в його пори, саме повітря, засноване вічнозеленим плющем та барвінком сакральної тиші, спонукувало до містичного благоговіння перед непорушністю вселенського танатосу». Йдеться про цвинтар, але велемовними пишнотами, громіздкими метафорами, діалектизмами, частково архаїчною лексикою навіть не сповнено – написано текст. Певний час до неї прислухаєшся, як до голосів взірцевих античних авторів. Але втомлюєшся напрочуд швидко. Ця мова – українська валюта, котру неможливо конвертувати, осібна, хоча й дуже красива. Авансом засвідчую повагу майбутньому перекладачеві книги (раптом виникне така спокуса): перед солов’їними заспівами «Сподіваюся…» й геній-драгоман розгубиться.