У переліку причин, що призвели до війни на Донбасі, українські ЗМІ не потраплять навіть до топ-20. Винних ж бо не бракує. Сам Путін, його генерали й придворні медіа, п’ята колона всередині країни, українські олігархи, режим Януковича… Додавати до такого геть непривабливого списку вітчизняних журналістів і медіа-менеджерів, на перший погляд, алогічно. Але коли подивитися прискіпливіше, то ми побачимо, що спільний інформаційний простір із Росією до 2014-го на наших теренах вибудовувався значно успішніше, ніж економічна й політична інтеграція колишньої метрополії та колонії. Якщо торгові та газові війни спалахували з певною періодичністю, а європейський вибір країни декларували всі без винятку українські президенти, то міф про єдиний народ на телебаченні та інших популярних платформах кувався майже безперешкодно.
Не можна сказати, що постколоніальний стан у вітчизняному медіа-просторі веде свою безперервну історію з радянських часів. Так, до 1996 року ми мали «першу кнопку», що просто транслювала передачі з Останкіно, аж поки на цю частоту не сів «Інтер». Але загалом у голодні 1990-ті ми мали відносно самостійні (у сенсі російських впливів) ЗМІ. Кожному добре відомі імена першої генерації «1+1» — усі ці зірки журналістики зійшли саме за доби незалежності, вели мовлення українською, реалізували успішні проекти без «суфлерів» із Москви. Було «Радіо Люкс», що без жодних квот ставило в ефір лише українську та західну музику. Українськомовний переклад «Альфа» на ICTV є легендарним і донині. Навіть на низовому, попсовому рівні були цілком собі українські продукти — від хіт-параду «Територія А» до еротичних видань на зразок «Лель» чи «Пан + Пані». Не будемо дуже вимогливі до тодішньої естетики, але просто констатуємо факт: інформаційна незалежність із фокусом на собі існувала. А голос «Інтера» з ретрансляцією «огоньков» і «песен о главном» ще не був визначальним.
Нове російське вторгнення почалося у 2000-х роках, куди більш ситих, ніж попередня доба. Але платоспроможність українців тут ні до чого. На арену вийшли олігархи — власники найбільших медіа-холдингів. Іноземні інвестиції, що приходили на ринок мас-медіа, за дуже нечисленними винятками, теж мали конкретне російське походження. Це було щось на кшталт хибної колоніальної глобалізації. Формувався меседж, що український ринок відсталий і недорозвинений, повнокровним його можуть зробити професіонали-експати. Ну а той факт, що навчати нас, тубільців, повинні саме росіяни, це ніби «природно» — як представники метрополії. І саме тоді, а не колись раніше зароджується міф «українською ніхто не купить», «української не читають», «українська — це для сіл і Західної України», «бізнес українською не говорить». Наші журналісти горою стали проти кучмівських темників, натомість колоніальних меседжів не помічали. Бо найгірше зло те, що прикидається добром. Прийшов сюди «Коммерсантъ» — алілуя, нарешті професійне ділове ЗМІ з гідними зарплатами. Саме так сприймали в тусовці новину про вихід на ринок російської бізнес-газети номер один. А за ними потягнулася й дрібніша «рибка»: «Эксперт», «Профиль». Молоде покоління, що прийшло в професію в надцяті роки, хіба скривиться від тих нині вже забутих назв, а свого часу кожне з цих видань бачило власну місію не інакше, як цивілізаторську: навчити тубільців «високих російських стандартів».
Панувала суцільна голохвастовщина. У міру того як Путін закручував гайки в Росії, в Україні осідала дедалі більша кількість різних експертів, консультантів, політтехнологів, медіа-менеджерів, журналістів. Феномен унікальний: із країни, де вже закінчилися демократичні вибори й свобода слова наказала довго жити, їхали люди, упевнені в тому, що вони мають «історію успіху», яка відкриє їм чималі перспективи на колоніальній території. Імовірно, українським можновладцям і бізнес-еліті здавалося, що ці «білоемігранти» — професіонали високого рівня, кадровий потенціал, який дасть стимул для розвитку. Ну або просто плекали свої комплекси: фахівець із Москви — це вам «не что-либо как», як казав уже згаданий кількома рядками вище персонаж.
Читайте також: Знаки свободи
Звинувачувати в чомусь людину тільки на підставі країни її походження — це, звісно, шовінізм, який не має жодного виправдання. Біда в тому, що російські журналісти та медіа-менеджери разом із декларованими ліберально-демократичними цінностями несли сюди стандарти єдиного простору. Якщо подивитися архіви ток-шоу, які йшли на українських телеканалах після Помаранчевої революції, то ми помітимо, що частими гостями цих програм були не тільки Боріс Нємцов, а й Владімір Жиріновскій, Константін Затулін, «свободівець» Андрій Іллєнко в прямому ефірі з «трубадуром імперії» Нікітою Міхалковим. У прайм-таймі VIP-гості з РФ озвучували всі потрібні їм меседжі, мали доступ до багатомільйонної української аудиторії. Це був своєрідний бонтон. Той формат не диктували з Банкової, моду на російських у нашому медіа-просторі абсолютно безперешкодно принесли «зірки», яких, на думку тодішніх телебосів, гостро бракувало українському ТБ.
Коли сьогодні кажуть про те, що ми втратили Крим і частину Донбасу тому, що тамтешні мешканці втратили лояльність до України, бо дивилися російське телебачення, це є правдою лише наполовину. Більшість українських телеканалів цілком собі комфортно інтегрувалися в медіа-простір РФ. І те, що вони мовили в його межах, уже жодним чином не сприяло формуванню в глядачів антитіл до кремлівського впливу. Мова ж не лише про «високий жанр» ток-шоу. На початку 2000-х у моду ввійшли такі собі «малоросійські водевілі» — зроблені в кооперації з росіянами новорічні мюзикли, де хедлайнер українського року Олег Скрипка знімався разом із попсовим «королем» РФ Філіппом Кіркоровим. Пізніше, коли в моду ввійшли талант-шоу, то суддів до них добирали таким чином, щоб серед команди обов’язково була бодай одна guest star із Росії. Знову поставимо запитання: чи існував якийсь примус до цього? Звичайно, ні, це була банальна постколоніальна ситуація, коли без культурного контексту імперії ну ніяк. Мовний закон Ківалова — Колесніченка ухвалили 2012 року, а от інформаційна артпідготовка велася задовго до того. І, треба визнати, успішно. Бо навіть покоління, що народилося після 1991-го, доволі послідовно вписувалося в російський культурний контекст — від поп-музики й модних журналів до дорослої ділової преси. Молодь виховувалася в атмосфері, коли українська — це мова офіціозу, а всі по-справжньому успішні люди — російськомовні. І роль медіа у формуванні цього міфу першочергова.
Читайте також: Внутрішня імперія
Коли вкотре оприлюднюється соціологічне дослідження про те, як українці ставляться до Росії, то в наших соцмережах здіймається хвиля обурення: ну от хто ці 37% (за останніми даними КМІСу), що досі добре ставляться до РФ? Можна припустити, що серед них є ті люди, для яких Революція гідності не привела до радикальних змін. Вочевидь, вони пасивні від своєї природи й чимало часу проводять у полоні телебачення. А там і зараз часом буває важко вловити той факт, що в країні триває війна: кількахвилинний сюжет у новинах із речником АТО швидко забудеться, а от сформований роками спільний культурний контекст (який і сьогодні активно підживлюється, наприклад, «Інтером») дається взнаки.
Читайте також: Важкий шлях до свободи
Казати про те, що українська медіа-спільнота визнала прорахунки попередніх років, зробила належні висновки й деколонізувала інформаційний простір, не випадає й сьогодні. Так, є нові правила гри. Але мода на «білоемігрантів» не минула. Наявний жорсткий бан на пропутінську публіку, а от російські ліберали гуртуються в Україні. І часом здається, що не для того, аби успішно асимілюватися в нашій країні, а щоб використати її як плацдарм для побудови «другой России». Залишилося тяжіння до того, що російські медіа годяться бути джерелом міжнародних (неросійських) новин. Залишилися постколоніальні сентименти. Під час одного медіа-форуму, який мені вдалося відвідати торік у вересні, журналістка топового українського видання без тіні іронії назвала як приклад для наслідування «Медузу» («Они боги!» — буквально таким був коментар). З цією «релігією» виплутатися з тенет «русского мира» практично неможливо. Рецепти від таких хронічних хвороб лежать, звісно ж, не десь ззовні, звинувачувати тут у чомусь нашу недосконалу владу теж неможливо, тож залишається наслідувати давно сформований принцип medice, cura te ipsum (від латин. «лікарю, зціли себе сам»). Але тут багатьом заважає ще одна професійна хвороба: серед українських журналістів не дуже поширеною є практика визнання власних помилок, спростувань і вибачень. Вони, як і політики, воліють розраховувати на коротку пам’ять співгромадян. Та водночас мають і чуття кон’юнктури, а вона, хочеться сподіватися, ніколи більше не передбачатиме побудову спільного інформпростору з РФ.