Відомості, які в різний час залишали іноземні мандрівники після відвідин українських земель, дають змогу краще зрозуміти наших пращурів, а іноді слугують єдиним історичним джерелом. Серед постатей, менш відомих широкому загалу, піонер велотуризму Томас Стівенс, який, їдучи з Москви до Севастополя 1890-го, відвідав Слобожанщину, Придніпров’я, Причорномор’я, Крим та залишив цікаві спостереження. Майбутній мандрівець народився 24 грудня 1854 року в місті Беркхемстед (графство Гартфордшир, Велика Британія) у родині різнороба. 1871-го разом із батьками перебрався до США, де працював на залізничному заводі у Вайомінгу та на шахті в Колорадо. Після того як почергово семеро велосипедистів безуспішно намагалися проїхати континентальною територією США, 29-річний чоловік зважився на безпрецедентний крок. За інформаційної підтримки часописів Harper’s Magazine та Outing, у білому пробковому шоломі та на ровері чиказької фірми Pope Manufacturing Company протягом квітня 1884-го — січня 1887-го відчайдух уперше в світовій історії здійснив навколосвітню велоподорож.
Після виходу своєї книжки «Around the World on a Bicycle» мандрівник став знаменитим і виступав із публічними лекціями. 1889 року за дорученням редакції The New York World Стівенс вирушив до Африки на пошуки британського авантюриста Генрі Стенлі. Останній прославився тим, що 1871-го знайшов у джунглях Девіда Лівінґстона, затим зник під час рятівної місії на річці Конго. Хоч Стівенс і не встиг розшукати Стенлі, який сам вийшов на зв’язок, зате написав книжку про африканські пригоди «Scouting for Stanley in East Africa», що також стала бестселером.
«Російське відрядження»
1890 року редакція The New York World, видавцем якої був Джозеф Пулітцер, замовила Томасу Стівенсу підготувати серію репортажів про російське селянство. Перше знайомство американського відчайдуха з імперськими порядками відбулося 1886-го під час навколосвітньої подорожі. Спочатку на російсько-перському кордоні мандрівникові заборонили проїхати Туркестаном до Владивостока. Оскільки після арешту та депортації з Афганістану сухопутний шлях на Схід виявився закритим, він через Персію і Закавказзя повертався до Константинополя. У Баку велосипедист на власні очі бачив, як поліціанти б’ють людей, і в нього стало формуватися враження про Росію як деспотичну державу, де все пронизане шпигунами й духом несвободи.
Хорошівський Вознесенський жіночий монастир. Закритий більшовиками в 1921–1922 роках, а згодом перетворений на геріатричний пансіонат
Чотири роки по тому веломандрівник вирішив підкорити імперією Романових верхи. До такого кроку американського британця підштовхнули новини про успіхи кінних подорожей російських козаків. Саме тоді, у травні 1890-го, свій шлях із Благовєщенська до Петербурга завершував сотник амурського козацького полку Дмітрій Пєшков, із яким Стівенс спеціально зустрівся в селі Чудово Новгородської губернії. Щоб краще побачити країну, ентузіаст запланував проїхати ґрунтовими дорогами з Москви до Севастополя. У Москві в американському мандрівному цирку він купив угорського мустанга на прізвисько Техас. Більшу частину поїздки вояжера супроводжував колишній студент Алєксандр Крітш, який щойно закінчив навчання й трохи знав англійську мову. Напередодні переходу на службу до кавалерії молодик хотів справити враження на свою наречену — доньку тульського купця.
Московсько-харківський тракт
Напарники виїхали з Москви 20 червня 1890 року. Найбільше місто імперії залишило враження торгового-промислового центру, де будинки не мають номерів, а місцеві купці й робітники п’ють багато чаю, люблять їсти солоні огірки та дині. Спочатку їхній шлях проліг поштовим трактом Москва — Харків (713,5 верст), який у середині ХІХ століття було макадамізовано. Зміст новації британського інженера Джона Макадама полягав у тому, що на ґрунтовій дорозі в землю утрамбовували шар щебеню та облаштовували випуклий профіль полотна для стікання води.
Читайте також: Еней у пошуках втраченої Батьківщини
Щоби більше спілкуватися з людьми та зекономити кошти, Стівенс відмовився від зміни коней на поштових станціях, тому щодня проїжджав не по 100, а по 40–50 верст. Дорогою попутники могли поїсти й зупинитися на ніч у постоялих дворах, які своїми незадовільними побутовими умовами несподівано нагадали подорожанину китайські харчевні. Зокрема, власники трактирів дерли максимальну ціну за мінімум зручностей. Вояжера здивував звичай не залишати чайових працівникам і не видавати рушники та постіль гостям. Часто в кімнатах не було ліжок, тож спати доводилося просто на підлозі на сіні. Спільною рисою придорожніх ночівель стало засилля мух і величезна кількість ікон. Меню в закладах харчування було скромним. Пожильцям пропонували чорний хліб, напій (у різних місцях могли бути молоко, чай або горілка) і легку їжу (солона риба, квашені огірки чи яйця).
Дуже скоро чужинець помітив разючі відмінності між Москвою, Санкт-Петербургом та іншою частиною Росії. На вулицях усіх провінційних міст і сіл мандрівник неодмінно бачив багато п’яних людей, особливо його вразило ранкове та жіноче пияцтво. Житню або картопляну горілку можна було легко купити на розлив: третина пінти (близько 150 мл) коштувала 15 к. (8 центів). Мандрівника дивувало, що чоловіки віддавали останнє за алкоголь, а потім працювали в борг, через що їхні сім’ї опинялися на межі виживання. Єдиним винятком стало село Волосово, де принципово не продавали горілку, а мешканці були заможними та письменними.
Загалом Стівенс зазначав, що поголовне вживання спиртного було національною рисою росіян, а сам народ міг би стати «мрією Бахуса». Надмірна пристрасть аграріїв і містян до алкоголю призводила до їхньої моральної деградації та капітуляції перед життєвими труднощами, які долали англосаксонські народи. Його шокувало масове пияцтво серед представників духівництва: вони пили бренді пивними келихами, доводячи себе до «тваринного» стану. Водночас іноземець дивувався, що церква не схвалювала скоромного в піст, натомість надмірне споживання алкоголю взагалі не засуджувалося. В неофіційних бесідах Стівенсу пояснювали, що толерування пияцтва було складовою фінансової політики держави зі збору непрямих податків, адже «п’яні гроші» відігравали важливу роль у наповненні бюджету. Хоча головним джерелом багатства Росії чужинець згідно з власними спостереженнями називав ліс.
У Тулі на п’ятий день мандрівки Стівенс у розмовах чи не вперше почув про Україну, пшеничні поля якої місцеві мешканці порівнювали з океаном. Натомість бідні ґрунти Московської і Тульської губерній нагадували чужинцю штат Айова. 4 липня 1890-го він відвідав Льва Толстого в Ясній Поляні, який почастував гостя безалкогольним кумисом. У розмові зі Стівенсом граф Толстой компліментарно висловлювався про американський політичний лад, але негативно про російську церкву, яка не допомагає людям у біді. Після того як провідник американця загубив паспорт, мандрівники обережно та з острахом проїхали запилений Орел. Казус вирішили в одному з найближчих сіл, де за хабар на суму 3 руб. отримали ерзац-довідку від урядника. У неділю, 13 липня, напарники вирушили з Курська. Загалом Орловщина та Курщина закарбувалися в пам’яті авантюриста як край солов’їв і конопель.
На Слобожанщині
На той час знання вояжера про Україну обмежувалися фрагментарними відомостями про запорозьких козаків, виступ Мазепи й тим, що багато пітерських покоївок були українками. Окрім того, постійно зустрічаючи паломників на харківському тракті, чужинець назвав Київ «релігійною Меккою імперії». Зважаючи на той факт, що до цього іноземець спілкувався з росіянами, Україну в дусі імперського «єдінонародного» концепту він називав Малоросією (Malo Russia, Little Russia).
Томас Стівенс. Із ровером типу пенні-фартинг під час навколосвітньої мандрівки
Проте, на відміну від кремлівських пропагандистів, Стівенс помічав відмінності між українцями та росіянами й чітко зафіксував етнічну межу розселення двох народів. За його спостереженнями, відчутні зміни відбулися за Обоянню, де починався «чорноземний район» (Black earth region) та поліпшилися краєвиди. Російські неогороджені нефарбовані зрубні будинки змінювалися побіленими українськими хатами, а замість мужиків у червоних сорочках з’явилися селяни в білих сорочках та чорних штанях. Села мали більше населення з етнічним різноманіттям, й окрім українців у них могли мешкати євреї. Подорожанин звернув увагу на те, що представники згаданих народів мали темніший, ніж росіяни, колір волосся та шкіри.
Водночас Україною вершникам мандрувалося важче, адже з’явилися певні труднощі з пошуком корму для коней, оскільки місцеві селяни вирощували значно менше вівса, віддаючи перевагу пшениці й житу. Іноземець також зауважив, що українці закритіші й гірше підказують дорогу.
19 липня 1890 року мандрівники прибули до Харкова, де принагідно дізналися про анонсування свого приїзду в одній із місцевих газет. На вулицях 200-тисячного «Метрополісу Малоросії» вояжер часто зустрічав вродливих жінок, стверджуючи, що досі таке бачив тільки у Варшаві. Поблизу Харкова він відвідав Хорошівський Вознесенський жіночий монастир, розташований на березі річки Уда. Черниці влаштували імпровізований «концерт» на дзвонах і частували капусняком, кашею «із зерна» та квасом.
Читайте також: Перетворити українців на націоналістів
Бізнесові навички українців Стівенс оцінював по-різному. Він помітив, що в українських постоялих дворах часто господинею була жінка й забезпечувалися кращі побутові умови для гостей. Уже в трактирі поблизу Бабаїв іноземець уперше отримав подушки й постіль. Крім того, побачивши соняшникові поля біля Констянтинограда (нині Красноград), дивувався купцям, які непогано заробляли на «товарі підвищеного попиту», що розходився по всій імперії, і підживлювали «дику традицію» лузати насіння в театрах, офісах, магазинах чи просто на вулиці. Але після того, як біля Перещепиного мисливці пропонували впольованих качок за 7 к., критикував українців за лінощі й те, що вони не мають комерційної жилки, адже на продажі приготованої дичини вони могли б заробити більше.
Катеринославська бюрократія
У Новомосковську, де подорожні милувалися красою Троїцького козацького собору, їх затримали поліціанти й, протримавши ніч у відділку, відпустили. Увесь день правоохоронці робили абсурдні закиди: малюнки японського театру намагалися трактувати як плани військових фортів, а російське вбрання Стівенса розцінювали як спосіб маскування.
26 липня мандрівники дісталися Катеринослава. Річка Дніпро здалася досвідченому землепрохідцю широкою та неглибокою водоймою з масою човнів, маленьких пасажирських пароплавів і барж. Натомість його вразив залізничний міст, що з’єднував Донбас і Кривбас та суттєво пожвавив важку промисловість імперії. Власне, 40-тисячне губернське місто мало один бульвар із монументом Єкатєріні ІІ, будинками червоного й зеленого кольорів та церкви із синіми банями в зірках. Проте іноземцю Катеринослав запам’ятався як «поліцейська діра», оскільки через строкатий етноконфесійний склад населення (євреї, німці, «сектанти») та загрозу «вільнодумства» губернія перебувала під посиленим наглядом поліції. Невдовзі, використовуючи надуманий привід, поліціанти заборонили мандрівникам рухатися далі на Південь. Зокрема, Стівенсу закидали проїзд і фотографування Катеринославщини без дозволу губернатора, а «студенту Саші» — жорстке поводження з тваринами у зв’язку зі стертістю копит його коня.
Для розв’язання ситуації подорожні зустрілися з губернатором Володимиром Шліппе, але, попри його запевнення, проблема не вирішилася. Невдовзі Стівенс зрозумів, що мав справу з типовим азійським бюрократом, який міг говорити чимало улесливих та ухильних слів, проте, вже знаючи про ухвалене негативне рішення, не наважувався відкрито про це заявити відвідувачу. Після погроз мандрівника поскаржитися в американське посольство поліцейські дозволили рухатися далі. Тиск катеринославської поліції та степова спека змусили російського супутника Стівенса повертатися до Москви. Напарники роз’їхалися в Канцерополі (нині село Широкополе), коли до Севастополя залишалося два тижні.
Шлях до Криму
Після Катеринослава мандрівник поїхав подивитися на колишні землі козаків і відвідав могилу гетьмана «Запорозької військової республіки» (напевно, поховання Івана Сірка в Капулівці). Стівенс констатував, що замість військових таборів-Січей тепер у тих краях простягаються села землеробів. Згодом поблизу Нікополя він побачив величезний натовп людей, що йшли до Катеринослава за 110 верст святити воду. Іноземець захоплювався витривалістю жінок, від яких насправді залежала доля країни в разі серйозного воєнного конфлікту. У тому ж таки Нікополі господар-німець частував гостя біфштексом, світлим пивом та чи не вперше за час подорожі білим хлібом.
Дорогою до Півдня Стівенса приємно вразили процвітаючі домогосподарства німецьких колоністів, штундистів і молокан, що контрастували з баченими раніше селами росіян та українців. Так, житла німців скидалися на нідерландські котеджі з черепичним дахом, всередині яких було багато свічок і квітів. Загалом села колоністів і представників реформаційних релігійних рухів були чистими, худоба ситою, а на полях використовувалися сільгоспмашини. Їхній успіх мандрівник пояснював тим, що німці із самого початку мали більше свободи, а послідовники альтернативних християнських течій змогли «витягти шиї» з ярма монопольної державної церкви. Окрім того, некультивовані степи сприяли успішному розвитку тваринництва. Наприклад, мешканці Нововоронцовки, які займалися конярством, вівчарством і розведенням великої рогатої худоби, мешкали в кам’яних будинках, експлуатували парові машини й молотарки в господарстві. У Бериславі діяла понтонна переправа через Дніпро. На іншому боці річки Стівенс зустрів «старого знайомого» — залізні стовпи індоєвропейської телеграфної лінії, які раніше вже бачив у Персії. Техногенний об’єкт, збудований фірмою Siemens und Halske, сучасники називали «восьмим чудом світу». 11 000 км дротів протягом 1870–1931 років забезпечували якісний зв’язок між Лондоном і Калькуттою.
Картина Ісаака Левітана «Владімірка» (1892). Аналогічним поштовим трактом мандрівник прямував із Москви до Харкова
6 серпня британець доїхав до Криму, де на гірських рівнинах (яйлах) татари пасли овець-мериносів. Узагалі півострів за своїми природними краєвидами, архітектурою (мечеті, гробниці, східні квартали) і складом населення (татари, греки, євреї, роми) нагадав йому Малу Азію. Стівенс з інтересом ознайомився з історико-культурними атракціями півострова: слухав грецьку музику в Бахчисараї, розглядав залишки англійських позицій на березі річки Альма, малював гірські пейзажі. Його здивувало, що, попри етнорелігійну строкатість, у великих містах Криму православні храми домінували над іншими спорудами. Водночас він зауважив, що мирне співіснування християн і мусульман забезпечувалося тим, що останніх не примушували змінювати віру. Понад те, мандрівник не раз бачив, як татари й християни разом пили горілку.
Натомість у Криму стали виникати труднощі з ночівлею. Так, у Перекопі власник-єврей викликав поліцію для перевірки документів постояльця, а на поштовій станції в Бельбеку американцю відмовили надати нічліг і продати їжу для коня. Ситуацію врятував гостинний татарин, який запросив чужинця до себе, розмістив на дивані й пригостив кавою. 11 серпня 1890-го о 10:00 мандрівник в’їхав до Севастополя, який справив враження європейського міста з непоганими готелями, де були «всі зручності цивілізованого світу» й працював англомовний персонал. «Я вже не був у Росії», — резюмував Стівенс. На шляху до Чорного моря впродовж шести тижнів (20 червня — 11 серпня) відчайдух верхи на своєму коні подолав близько 1600 км.
Дорожні замальовки про державний лад
У своїх репортажах Томас Стівенс передбачав подальший розвиток Росії завдяки ресурсам і розгортання визвольного руху серед народів Кавказу. На його думку, найкращим для Росії міг стати ліберальний володар, що дав би країні Конституцію, свободу совісті та вільну пресу. Водночас великою помилкою іноземців в оцінках російської дійсності було її поверхове сприйняття без зв’язку з недемократичною політичною системою. Мандрівник вказував на фальшивість європеїзованого фасаду країни, створеного вздовж залізничних чи водних маршрутів. Спочатку в Петербурзі він і сам був приємно вражений тим, що монарх вільно їздить столицею у відкритій кареті майже без охорони. Проте згодом дізнався, що для забезпечення ладу столичний градоначальник, генерал Пьотр Ґрессер щороку висилав із міста 15 тис. осіб.
Згодом вояжер звернув увагу на те, що в усіх містах імперії найпомітнішими об’єктами були церква та в’язниця, які разом із бюрократією слугували надійним підмурком монархії. Він зрозумів, що завдяки складній паспортній системі поліція тримала в узді 120 млн підданих Алєксандра ІІІ. Необхідність поновлення тимчасових паспортів породжувала корупцію. У Катеринославі Стівенс став свідком того, як у відділку в присутності сторонніх людей давали хабар. Візитери ховали гроші під одягом і передавали «калим» поліціанту під час рукостискання або клали «бакшиш» до кишені.
Найгіршими речами для американця в імперії Романових були брак конституційних свобод і безправність окремої особи. Він підкреслював, що, попри чинність стотомного зібрання законів, у Росії де-факто заборонялося все, а в країні панувало беззаконня. Всевладних чиновників іноземець порівнював із африканськими вождями, адже невинуватих людей могли легко заслати до Сибіру. Водночас Стівенса здивувало суспільне виправдання важкого покарання для політичних опонентів режиму.
Читайте також: Російський націоналізм і Україна
У російських селах з 1878 року необмежена влада належала урядникам — «сільським шерифам», що породжувало хабарництво та самодурство останніх. Проте головним гальмом розвитку сіл мандрівник називав «общину» («мир»), яка консервувала злиденність, тотальну неграмотність, несправедливість, незмінність місцевої влади та корупцію. Водночас він зауважив пишність християнських соборів та імператорських палаців, що контрастували з бідністю аграріїв. За своїми релігійними уявленнями російський мужик нагадав йому забобонного європейця XIV століття, у повсякденному житті якого було повно язичницьких пережитків. Зокрема, показову побожність росіян (нарочиті поклони, гіпертрофований культ ікон) вояжер пов’язував із тим, що місцеві використовували християнський церемоніал як оберіг від злих духів та відьом.
Ще більше Стівенса здивував той факт, що досить часто священик не був моральним авторитетом для вірян. За його спостереженнями, батюшок не поважали через викачування грошей із пастви й пристрасть до спритного. Нерідко в бідних громадах церковники ставали неофіційними агентами з продажу горілки. Розчарування селян в офіційному православ’ї призводило до переходів в альтернативні конфесії, що не схвалювалися державою. Під загрозою заслання з підданих монарха вимагали щороку надавати євхаристичний сертифікат про церковне причастя. Невдовзі продаж фальсифікованих свідоцтв став ще одним джерелом корупції.
Загалом Стівенс вважав, що російських селян експлуатували більше, ніж американських негрів, оскільки в полоні було не лише тіло, а й душа. Емансипація 1861-го, на його думку, привела тільки до зміни господаря: замість поміщика прийшов збирач податків, а вчорашні кріпаки лишилися відданими рабами, прикованими до землі. Водночас мандрівник характеризував росіян як із позитивного боку (відкриті в спілкуванні, незверхні), так і з негативного (підозріливі, забобонні, з рабською покірністю). Психологічні деформації російського суспільства пояснював підозріливістю й потужним контролем із боку влади, корупцією серед духівництва, інтелектуальною деградацією й загальною неписьменністю, бідністю, пияцтвом, нечесністю торгівців. Щоб подолати означені проблеми й стати самодостатніми людьми, автор бестселерів радив мешканцям імперії Романових не боялися брати відповідальність і перестати були «дітьми уряду».
Стівенс зовсім не розумів «нездорову любов» російських селян до життя в бідності, що частково пояснював лінощами. Найбільше іноземця дратувала показна байдужість до збагачення. Попри живі приклади успіху вітчизняних купців, промисловців і німецьких колоністів, росіяни їм не заздрили та не брали з них приклад. Окрім того, чужинець помітив, що держава й церква пропагували концепцію імперської величі, переадресовуючи таким чином накопичений негатив на умовного зовнішнього ворога. Тому навіть незаможні й неписемні російські мужики разом із чиновниками, купцями та інтелігентами були затятими монархістами й шовіністами, які всі країни світу, окрім США та Франції, вважали ворожими.
Натомість мандрівник писав, що, на відміну від росіян, українці підозріливіші та забобонніші. Власне, Стівенса в українських селах іноді сприймали за демона чи злого духа чуми тварин, до чого він ставився з гумором. Проте частіше негативне ставлення до чужинця зумовлювалося підозріливістю, породженою самодержавною системою. Селяни також перешкоджали фотографуванню своїх хат, побоюючись, що британець є агентом-фіскалом, який таємно здійснює перепис майна для запровадження нових податків. На відміну від індиферентних росіян, серед українців мандрівник побачив відчуття страху перед владою, яке він зустрічав раніше в Африці, Персії, Туреччині та Китаї.
Після подорожі
1891 року серію російських репортажів та власні фото Томас Стівенс оформив у книжку «Through Russia on a Mustang», яку сучасний оглядач лондонського The Times Майкл Бініон вважає однією з кращих про дореволюційну Росію. Наступного літа авантюрист на моторному човні Julia проплив європейськими річками з Гамбурга до Галаца, що описав у часописі Outing. 1893-го подорожував Індією, проте розповіді про езотеричні дива місцевих магів не вразили американську публіку та суттєво похитнули його репутацію. Після цього він повернувся до Англії, де в 40-річному віці одружився, став менеджером лондонського театру Garrick, писав книжки для дітей і статті про власні пригоди. У роки Першої світової війни Стівенс займався волонтерством: виготовляв протези для поранених. Один із найексцентричніших мандрівників ХІХ століття помер 24 січня 1935-го в Лондоні на 81 році життя. Варто зауважити, що матеріали, зібрані ним під час «російського вояжу», допомагають відстежити еволюцію конструювання образу України за кордоном, розширюють уявлення про повсякденні реалії українців та інших народів імперії, сприяють глибшому розумінню логіки дій наступних кремлівських властителів.