Скільки українських мультиплікаційних серіалів знають пересічні українці? Більшість абсолютно точно згадає геніальних «Козаків», чи то медитативних старих, чи то нових — про футбол. Якщо ж запитати, які мультсеріали вийшли у нас після 1991 року — то тут уже в усіх опитуваних виникнуть проблеми. Імовірно, хтось згадає про «Живчика» чи «Пригоди Котигорошка» або про «Бабая». Велика імовірність, що в цьому переліку буде «Лис Микита» (2005—2007) — наш найперший багатосерійним мультфільм режисера Володимира Кметика, розрекламований і дорогий у виробництві, який виходив на дисках і транслювався на телеканалах.
Прикро, що не всім українським мультсеріалом так пощастило з бюджетом і дистрибуцією, тож значна їхня кількість існує винятково на ютубі, і натрапити на них, за браком популяризації, можна або випадково, або за чиєюсь порадою. Спробуємо надолужити цю непомітність і виділити найцікавіше для зовсім маленьких дітей, не зовсім маленьких і зовсім не маленьких.
Читайте також: Від «Енеїди» до «Мавки»: злети і падіння української незалежної мультиплікації
Окрема група мультсеріалів — пізнавально-виховні. Зокрема раніше на різних каналах виходили «Уроки тітоньки Сови» (2001–2014), зроблені ТО «МАСКИ». А у 2005-2007 роках на телеканалі «ТЕТ» транслювали «Пригоди кота Викрутаса» від студії «Арт-Відео», про кота і його помічника Око, які мандрували по всіх усюдах, озвучуючи повчальну інформацію. Ще на «ПлюсПлюс» були психологічно-навчальні «Корисні підказки» (2014) режисера Сергія Гаврилова. Варті уваги також дві пластилінові роботи нашого славетного аніматора Степана Коваля: «Моя країна — Україна» (2010—2014) і «Професіонали» (2015).
Для зовсім маленьких українців є чотири сезони «Ескімоски» (2012—2016) Олексія Шапарєва і Євгена Єрмака, а також два 3D-мультсеріали Сергія Горобця, популярні у світі, «Буба» (2014—2022) і «Раттік міні» (2018—2022). Втім, наприклад, той же «Буба» про дивного німого домовика і його друзів є на «Нетфліксі», але ніде не маркується як український проєкт. Зворотна ситуація із китайським мультсеріалом «Маленьке Містечко» для 2-6 років, який часом маркують як український, бо його адаптація (режисер Олексій Стерненко) від нашої продюсерської групи «Unimage Group» виходила на каналі «ПлюсПлюс».
Найзручнішим же форматом є канали на ютубі, де зібрано різні мультфільми. Серед таких варто відзначити:
- «Бробакс», де є, зокрема, «Тото» і «Яся та її робот»;
- «Першосвіт»;
- «Kids Tv Ukraine».
Втім, на ютубі є дитячі канали, де транслюється лише один відеосеріал, який часом транслюють і по телебаченню. Так для 3-5 років є «Пін Пінгвін» від кінокомпанії «YARKI studio» про ферму, де живуть різні домашні тваринки, а головним героєм є цуценя Тобі, життя яких дуже змінюється, коли серед них опиняється Пінгвін. Для такого ж віку — «Хоробрі зайці» (копродукція України й Іспанії), що виходив на каналі «ПлюсПлюс», про родину тваринок (тато, мама, брат, сестра і займалята), які подорожують Зайцесвітом. Нещодавно на каналі «ПлюсПлюс» показували талановиті анімаційні серії мультфільму «210 добрих справ» від режисера Андрія Щербака для дітей 6-12 років про брата і сестру, які мають машину часу і боряться з лиходієм Дезмондом.
Читайте також: Врятувати культуру: місія (не)можлива
Для дошкільнят і молодших школярів (6-9 років) є цікавий і актуальний «Пес Патрон» режисерки Анастасії Фалілеєвої, що натепер налічує п’ять серій. У більшості з них легендарний пес опиняється в небезпечній ситуації, до якої призводять злі бубухи, і має розібратися з ними та врятувати людей і тварин. Кожна серія — маленька повчальна історія, показана як розмова Патрона з котом Томом, що завершується простою і зрозумілою порадою для дітей: «Не підходь. Не чіпай. 101 набирай» або «Не забувай. Не зволікай. Здоров’я ти перевіряй».
Є ще один сегмент, який порівняно мало відомий в Україні, але якраз тому він має найбільший потенціал — це умовні мультсеріали 16+. Серед яких обов’язково варто подивитися принаймні декілька нижче зазначених.
Зокрема, «Нашу файту», яка, як стверджують її автори, є «першим закарпатським мультсеріалом». Уже і назва натякає на певну регіональну специфіку, бо «файта» русинською — «коло друзів». Ідейні натхненники — Михайло Карпенко та Павло Мандзич, а головний аніматор — Ервін-Олександр Німець. У серіалі, що з’являється на ютубі з 2013 року, головний герой Сєрий мандрує зі своїм балакучим котом Мікі у пошуках загадкового пана Мирослава Ракатоша, але найголовніше не сюжет, а колоритна говірка і різноманітні закарпатські типажі. Уже в першій серій наголошено на певному прикордонному статусі цього краю, де громадянкою Угорщини може легко стати навіть коза. У цьому казково-абсурдному помежів’ї можливо все: вулкан з боґрачу, паприкаш-барон, шлюб із бринзою, місцевий «Титанік» із назвою «Хустяник» тощо. Поки, на жаль, є лише 5 серій «Нашої файти» (найновіший спецвипуск був у 2019-му), але хочеться сподіватися, що колись і кожен інший регіон України увічнять у по-своєму талановитому і веселому мультсеріалі.
На каналі «НЛО TV» у 2019 році почали показувати анімаційний комедійний телесеріал «Чортовийки», із суттєво застарілою технікою анімації та дещо вимученим гумором, про однойменне містечко, де троє підлітків Данко, Шпиндик і Левко, нудьгуючи, шукають собі розваги, а коли знаходять – не знають, як їх здихатися.
У 2019–2020 роках на тому ж телеканалі вийшло два сезони «Небезпечної зони» режисера Євгенія Кіракосяна, анімаційного серіалу про сім’ю Карпенків, яка єдина пережила екологічно-радіаційну катастрофу, тоді як тварини в їхньому містечку Крилів зазнали мутацій і стали подібні на людей. Їхнє містечко ізолювали і тепер Карпенки намагаються пристосуватися до нових обставин, силкуючись лишатися самими собою: ходити на роботу чи в школу.
Найбільше все це схоже на «Сімпсонів» і «Сім’янина» (в останньому в родині живе говіркий собака, а в «Небезпечній зоні» — така ж черепаха), втім, автори ідеї Степан Олійник і Артур Губка додали купу комічних українських явищ і імен і присмачили це все жартами різного ступеня непристойності. У підсумку маємо таку собі постмодерністську гру із альтернативним Чорнобилем та нашими одвічними побутовими і життєвими негараздами.
Із найновіших анімаційних серіалів обов’язково варто відзначити «Університет Чупарського» (2022–2023), у якого натепер три серії на ютубі. Він виник як проєкт однієї людини — Миколи Семенюка, який робить анімацію, і спочатку сам писав сценарій, але з другої серії його співавтором став Михайло Карпань, який ще робить звук і монтаж. Семенюк звіряється, що задумав його ще коли вчився у виші, років шість-сім назад, «але через брак досвіду в анімації зробити повну серію не міг, тому робив короткі анімовані скетчі», надихаючись «Футурамою», «Друзями», «Південний парком» і «Ріком і Морті». Сюжет мультсеріалу — це пригоди двох студентів Остапа і Андрія, які навчаються в чудернацькому «Технічному університеті Чупарського» і постійно потрапляють в халепу, здебільшого пов’язану із дивними викладачами вишу. Готуйтеся побачити і російських шпигунів, і декана-качка, і велетенську бджолу, і зомбі, і віртуальний футбол, і телепортацію. Дійсно, за стилем і гумором найбільше схоже на «Ріка і Морті» (ще й озвучують ті самі актори, які роблять український дубляж американського мультсеріалу), але з упізнаваними реаліями і соковитими українським фразами.
Українські анімаційні серіали доби Незалежності поступово і самі приходять до того, що стають незалежними: від великих телеканалів, які диктують свої правила і ставлять обмеження. Звісно, свобода від телевізійного ефіру — це ще й позбавлення стабільного матеріального забезпечення, втім, самостійність завжди мала свою ціну. І в цьому дивному новому світі саме ютуб для українських аніматорів стає тим простором свободи, де можна реалізувати будь-які візуально-сценарні експерименти, не відчуваючи тісних телевізійних рамок, і водночас є тим рекламним майданчиком, де можна вигідно представити свою творчість, щоб у підсумку продати свій проєкт для телеканалів чи інших онлайн-платформ. Зрештою, і з фінансуванням можна щось вирішити, відкривши акаунт на Патреоні чи бодай «монобанку» — і якщо твій серіал буде досить цікавим, то і шанувальники не забаряться. Зрозуміло, доросла анімація у нас ще поки дуже залежна від західних зразків, копіюючи цілі системи образів і сюжетні арки, але це, як на мене, така собі «хвороба зростання» — поки що ця ніша мало заповнена, але із появою серйозної конкуренції вже треба буде робить оригінальніший продукт, змагаючись за глядачів, і от тоді вже кількість перейде у якість. У дитячій же анімації варіантів нині значно більше, як і свіжих ідей, а тому маленьким українцями в цьому плані більше щастить, аніж, скажімо, підліткам (10+), для яких поки є обмаль мультиплікаційних серіалів. Можливо, в цьому якраз і полягає проблема того, що вони наповнюють своє дозвілля російськомовним (часто не лише за формою, а і за змістом) відеопродуктом. Втім, якщо матимемо не тільки точкову ґрантову допомогу, а і повноцінне державне сприяння, то невдовзі з’явиться багато якісної анімації, бо відповідних спеціалістів у нас не бракує. Тож укотре все зводиться до того, що на додачу до ентузіазму окремих митців обов’язково мають бути потужні урядові програми підтримки цієї індустрії, але державним діячам це було не на часі як до війни, так і під час неї. Завжди є купа виправдань, чому щось не робити, тоді як для того, аби щось зробити досить одного вольового рішення, чи то президента Зеленського, чи то міністра культури Ткаченка. Якщо, звісно, вони насправді вболівають за долю української культури загалом і нашої мультиплікації зокрема.
